Бучач 

     Бучач — місто в Україні, центр Бучацького району Тернопільської області, розкинулось у вузькій долині на обох берегах річки Стрипи, притоки Дністра. Залізнична станіція. Відстань до обласного центру—72 км. 
     Територія та околиці сучасного Бучача були заселені з давніх часів, про що свідчать виявлені на березі Стрипи залишки двох поселень трипільської культури та поховання доби бронзи¹. 
     Перша письмова згадка про Бучач датується 1397 роком². Перебуваючи під владою феодальної Польщі, Бучач з 1434 року входив до складу Руського воєводства. В другій половині XVI ст. ним володіли магнати Потоцькі, які спорудили тут кам’яний замок (його мури збереглися до нашого часу). У Бучачі, який 1515 року одержав статус міста за магдебурзьким правом, щороку відбувалося два ярмарки, щотижня — торги. Розвивалися гончарство, килимарство, кравецтво. Проте основна маса населення займалася сільським господарством. До міста було приписано 41 лан землі. За користування землею селяни мусили відробляти 3—4 дні панщини на тиждень, віддавати феодалові данину натурою, сплачувати подимне, церковну десятину, виконувати шляхову повинність тощо. Ремісники, які користувалися панською землею, теж відробляли панщину, але в менших розмірах, платили податки. Жорстока експлуатація викликала загострення боротьби населення проти феодала. 
     Особливо великого розмаху антифеодальний рух у Бучачі і навколишніх селах набрав під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. У вересні 1648 року до міста підступили селянсько-козацькі загони. Після облоги й штурму вони з допомогою місцевих жителів оволоділи замком. Пізніше ще не раз точилися бої під стінами фортеці. У вересні 1655 року російське військо та українські козацькі полки під Бучачем завдали поразки кінноті коронного гетьмана С. Потоцького і примусили її відступити³. 
     Через два роки Бучацький замок намагалися захопити татари та завдяки мужності оборонців зазнали невдачі. Відступаючи, татарські завойовники спалили і зруйнували місто. В жовтні 1672 року Бучач захопило турецьке військо. 18 жовтня тут було підписано мирний договір між Польщею і Туреччиною, за яким усе Поділля відійшло під владу султана. Кордон пройшов через Бучач по річці Стрипі. До нашого часу збереглися прикордонні камені, які розмежовували турецькі володіння (східна частина міста) і польські (західна частина). За умовами мирного договору Польща сплатила 80 тис. талерів контрибуції та зобов’язалася давати щороку 22 тис. злотих харача (данини). Але польський сейм під тиском магнатів і шляхти, які втратили маєтки на захоплених землях, відмовився ратифікувати Бучацький договір. Тоді турки вчинили жорстоку розправу над жителями міста — багато людей було вбито або забрано в полон. Одинадцять років турки хазяйнували в Бучачі і лише в 1683 році, після поразки султанського війська під Віднем, Бучач знову підпав під владу шляхетської Польщі, а в 1699 році до неї відійшло і все Поділля. 
     За часів турецького панування господарське життя міста настільки занепало, що польський сейм мусив на кілька років звільнити селян і міщан від подушного й подимного податків. 
     Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Бучач почав поступово відроджуватися, перетворюючись на один із значних торгових і ремісничих центрів Західного Поділля. На ярмарках і торгах ішла торгівля сіллю, вовною, сукном, медом, тютюном, воском тощо. На початку XVIII ст. у Бучачі працювали шевський, кушнірський, кравецький цехи і цех, що об’єднував мечників, ковалів, бондарів. До них входило 82 майстри; поза цехами перебувало 13 ремісників⁴. 
     Розвиток ремесла й торгівлі сприяв дальшому зростанню міста, яке швидко забудовувалося. Талановиті українські й польські майстри звели в ньому красиві кам’яні споруди. На початку 70-х років XVIII ст. в центрі Бучача, на базарній площі, архітектором Б. Меретином була збудована ратуша в стилі барокко, що являє собою велику цінність як архітектурна та художня пам’ятка. Ратуша оздоблена скульптурами роботи видатного львівського майстра Пінцеля. Серед скульптур особливо виділяється алегорична постать «невільника», яка уособлює народного повстанця — борця проти панського гноблення⁵. В Бучацькій ратуші розміщувалися міські й повітові установи. Ще у 1610 році в місті було збудовано Миколаївську церкву, яка славилася високохудожнім різьбленим іконостасом і живописом. У XVIII ст. зведено костьол і Покровську церкву з унікальними барельєфами, вирізьбленими на дереві. В наш час ці чудові мистецькі пам’ятки перебувають під охороною держави. 
     У 1712 році, насаджуючи католицизм і унію серед корінного українського населення, магнати Потоцькі заснували у Бучачі монастир василіан. У 1754 році при монастирі відкрито т. зв. латинську загальну школу⁶. В ній навчалися синки польської й української шляхти. 
     Коли в 1772 році Бучач підпав під владу Австрійської імперії, становище народних мас ще погіршало: до експлуатації польських феодалів додався гніт австрійських чиновників. Вдвоє зросли податки. За даними 1789 року, до Бучача було приписано 2432 морги землі. Панський маєток займав 359 моргів орної землі, 1420 моргів городів, лук, пасовищ і лісу. Церква і монастир володіли 220 моргами. Рештою землі користувалися селяни, міщани, чиншова шляхта. У феодальній залежності перебувало 293 міщанські сім’ї, які платили панові 400 золотих ринських чиншу. Крім того, вони давали бджільну десятину, виконували 12 днів на рік шарварків (ремонтували шляхи, мости, греблі), відбували нічну варту⁷. 
     Після скасування кріпосного права в 1848 році селяни й міщани Бучача дістали у володіння невеликі ділянки землі, за які мусили сплатити великий викуп. Протягом 13 років вони сплачували щороку по 2240 флоринів⁸. Скасування кріпацтва сприяло розвиткові капіталістичних відносин. Незважаючи на колоніальну політику австрійського уряду, що навмисно гальмував розвиток промисловості в Східній Галичині, заповзятливі підприємці, яких приваблювала дешевизна робочої сили й сільськогосподарської сировини, заснували в Бучачі чимало підприємств. Проте всі вони були дрібні, напівкустарні. У 50—60-х роках XIX ст. почали працювати килимарська та шовкоткацька фабрики, завод, що виготовляв черепицю, плити та бетонні труби⁹. 
     Дальшому розвитку промисловості й торгівлі сприяло прокладення в 1884 році залізничної лінії Станіслав—Ярмолинці, яка пройшла через Бучач. В місті відкрито майстерню парових котлів, вступив у дію великий паровий млин, горілчано-лікерний завод, три олійниці, дві фабрики оцту, вазелінова фабрика, кілька каменоломень. Наприкінці XIX ст. на промислових підприємствах працювало понад тисячу робітників, а всього в місті проживало близько 9 тис. чоловік . На початку XX ст. у Бучачі було дві механізовані майстерні, які виробляли деталі сільськогосподарських машин, обладнання для спиртових заводів і млинів¹⁰. У 1910 році в місті налічувалося 440 кустарів, з них — 120 шевців, 58 кравців, 43 ковалі тощо. 
     Значна кількість населення Бучача й далі займалася землеробством. Селянам і міщанам належало 932 морги орної землі, 181 морг лук, городів і пасовиськ, 146 моргів лісу¹¹. Більшість господарств мала від півморга до 1 морга поля, по кілька десятків сажнів городів і лук. Чимало безземельних і малоземельних мешканців міста наймитувало в навколишніх поміщицьких економіях і в куркулів. Від сходу й до заходу сонця працювали сільськогосподарські робітники. Поміщик Гніваш, маєток якого був поблизу Бучача, розраховувався з наймитами папірцями, в яких вказувався заробіток. По них в поміщицькій крамниці робітникам відпускали продукти, часто зіпсовані, горілку тощо¹². Таку систему папірців нерідко застосовували й власники промислових підприємств. Користуючись тим, що фабричний закон, який існував в Австрії, фактично не поширювався на Східну Галичину, підприємці платили робітникам за 14—16-годинний робочий день по 1—2 крони — в півтора-два рази менше, ніж на австрійських підприємствах¹³. Відсутність найелементарнішої охорони праці часто призводила до каліцтва і навіть загибелі робітників. 
     Протестуючи проти нестерпних умов життя і праці, злиденних заробітків, трудящі дедалі рішучіше ставали на шлях боротьби проти своїх визискувачів. Влітку 1902 року в Бучацькому повіті розгорнувся широкий страйковий рух сільськогосподарських робітників. У липні бучацький староста телеграфував у Львів, що всі роботи припинилися, а для придушення страйку не вистачає жандармів¹⁴. Революційні події 1905—1907 рр. у Росії справили великий вплив на розгортання класової боротьби на західноукраїнських землях. 17 січня 1906 року на підтримку російської революції в Бучачі відбулася масова демонстрація, в якій взяли участь робітники, а також селяни навколишніх сіл. Реакційні газети зчинили галас, ніби в Бучачі стався бунт. Невдовзі до міста прибув сам намісник, який облудно заявив, що у робітників і селян нема підстав страйкувати, а до виступів їх підбурюють руські газети і брошури, які намагаються викликати серед галицького населення класову боротьбу і ненависть¹⁵. Звичайно, російські соціал-демократичні видання, що поширювалися серед трудящих, справляли на них революціонізуючий вплив, але причина загострення класової боротьби була в безпросвітному злиденному житті народних мас, у політичній безправності, соціальному та національному гнобленні, якого вони зазнавали. 
     Австрійські загарбники, польські поміщики позбавляли трудящих українців елементарних людських прав, зокрема на лікарську допомогу, освіту, розвиток національної культури. Послугами приватних лікарів у Бучачі могли користуватися лише заможні верстви, а бідняки та їхні діти гинули від хвороб. Лише 1906 року під час епідемії тифу в місті померло 169 чоловік. У Бучачі налічувалося чимало освітніх закладів, але навчання в більшості з них було платним, а викладання велося польською і німецькою мовами. Ще на початку XIX ст. на базі колишньої латинської школи відкрито чотирикласну гімназію для синків дворян і чиновників, а також 2 штатні школи — чоловічу й жіночу — для дітей заможних міщан. У першому десятиріччі XX ст. на кожну тисячу жителів (усього їх було 14,3 тис.) припадало 508 неписьменних, хоч у місті працювали восьмирічна гімназія, промислова школа на три класи, кілька початкових шкіл. Навіть у селянській бурсі, відкритій 1905 року, за навчання і утримання учня батьки мусили сплачувати до 20 крон на місяць, що було під силу тільки заможним селянам. 

1   І. К. Свєшніков. Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття і Західного Поділля. Львів, 1958, стор. 4, 6, 7. 
2   Slownik geograficzny, t. 1, стор. 434. 
3   В. В. Грабовецький. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр., стор. 83; І. П. Крип'якевич. Богдан Хмельницький, стор. 496. 
4   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 17, on. 1, спр. 153, арк. 25—46. 
5   Торжество історичної справедливості, стор. 175, 176. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 178, оп. З, спр. 17, арк. 79—81; Akta grodzkie і ziemskie, t. 1, стор. 145. 
7   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 18, спр. 1182, арк. 1, 7, 14, 15, 17—19, 23—25. 
8   Там же, оп. 30, спр. 3987, арк. 19. 
9   A. Schnejder. Statystyka miast і miasteczek powiatowych wedlug nowej organizacyi kraju. Lwow, 1866, стор. 34. 
10 Sprawozdanie zarzadu stowarzyszenia pomocy przemyslowej w Buczaczu za rok 1904. Buczacz, 1905, стор. 16—18.
11 Slownik geograficzny, t. 1, стор. 434. 
12 П. В. Свежинський. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст., стор. 64. 
13 І. Довгаль. Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині, стор. 10, 11. 
14 Революция 1905—1907 гг. на Украине. Сборник документов и материалов в 2-х томах, т. 1. К., 1955, стор. 683. 
15 Газ. «Діло», 19 січня 1906 р. 

Населені пункти Тернопільської області : Бережани • Борщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • Козова • Кременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • Підгайці • Теребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )