Заліщики 

     Заліщики —  місто, адміністративний центр Заліщицького району Тернопільської області, розташоване на лівому терасовому березі Дністра, за 137 км від обласного центру. Через місто проходять залізниця і автошлях Тернопіль—Чернівці. Залізнична станція, пристань. 
     Територія сучасного міста та його околиць була заселена з давніх-давен. Тут виявлено стоянки середнього палеоліту, залишки пізньопалеолітичного поселення і поселення трипільської культури, скарб бронзових серпів IX—VII ст. до н. е. та поселення перших століть нашої ери1
     Перша згадка про Заліщики зустрічається в документах за 1340 рік, коли поселення належало польському королю (королівщина). Розташовані на перехресті торговельних шляхів з Волині, Польщі, Литви до Молдавії, Болгарії, Туреччини, Заліщики були ласим шматком для польських феодалів. У 1454 році село вже належало магнату Бучацькому. 
     Протягом XV ст. становище залежного населення дедалі погіршувалося: феодал захоплював споконвічні селянські землі, зростали натуральні та грошові повинності, запроваджувалася панщина, яка становила один день на тиждень. Жителі люто ненавиділи свого гнобителя, і коли в 1490 році спалахнуло селянське повстання під проводом Мухи, вони взяли в ньому активну участь. Після придушення повстання селян було жорстоко покарано. 
     Великого лиха зазнавало населення від нападів турків, татар, хоч захопити Заліщики було нелегко, бо з трьох боків їх захищали стрімкі скелясті береги Дністра, а з півночі — високий земляний вал. І все ж протягом XV—XVII ст. вороги не раз перетворювали село на руїни. У 1669 році турецькі загарбники зруйнували Заліщики, а протягом 1672—1699 рр., коли подільські землі перебували під владою султана Магомета IV, майже винищили населення. Тільки на початку XVIII ст. село почало відроджуватися. Було споруджено чимало цегляних будинків. 1754 року Заліщики одержали привілей на проведення чотирьох ярмарків на рік, а 1766 року село віднесено до розряду міст з наданням магдебурзького права2. З цього часу тут швидко розвиваються ремесло, торгівля. Серед ремісників було багато ткачів, шевців, теслярів та ін. Заліщицькі народні майстри на все Поділля славилися як чудові килимарі, різьбярі та випалювачі на дереві. Місцеві червонодеревці зробили для церкви різьблений інкрустований іконостас, який був справжнім витвором мистецтва. 
     У другій половині XVIII ст. діяла килимарна майстерня, засновано суконну мануфактуру, що працювала на вовні, привезеній з Молдавії. Продукція мануфактури йшла в основному на потреби армії. Величезні прибутки одержував феодал від визиску міщан і селян. Панщина вже досягала 5—6 днів на тиждень. Міщани, які користувалися землею, теж відробляли панщину. Зростали грошові й натуральні повинності населення. 
     У 1772 році Заліщики підпали під владу Австрійської держави. За даними 1787 року, в місті, яке стало центром циркулу (округу), налічувався 271 будинок, працювали суконна мануфактура, винокурня, млин, броварня3
     Коли у 1810 році Тернопільський край відійшов до Росії, його було поділено на два округи: Тернопільський та Заліщицький. Окружна адміністрація наглядала за торгівлею, збирала податки, продукти для постачання війську. Після переходу до Російської держави становище населення Заліщиків дещо поліпшилося: податки було зменшено, кілька років молодь не брали до армії. Але так тривало недовго. 1815 року Тернопільський край знов потрапив під владу Габсбургів. Визиск селян і міщан посилився, що викликало з їх боку рішучий протест. У 1838—1839 рр. у селах Заліщицького округу почалися селянські заворушення. Селяни відмовлялися відробляти інвентарну панщину й додаткові т. зв. помічні дні. До окружного управління в Заліщиках приходили від громад 20—30 і більше уповноважених з скаргами на поміщиків. За час з 2 по 18 липня 1838 року скарги подали селянські громади 38 сіл. Австрійські власті вживали всіх заходів до придушення опору селян. Так, 9 липня 1838 року було розігнано селянських уповноважених, що прибули в Заліщики; в села відправлено каральні загони, які піддавали учасників заворушень жорстоким катуванням4
     1867 року Заліщики стали повітовим центром. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. австрійський уряд, готуючись до воєнних дій проти Росії, війська якої вступили до Молдавії і Волощини, витратив великі кошти на будівництво в місті, по обох берегах Дністра, фортифікаційних споруд (проіснували до кінця XIX ст.). У середині 60-х років у Заліщиках проживало 5,1 тис. чоловік, у т. ч. 249 ремісників з 22 учнями, 147 торговців. Серед ремісників переважали стельмахи, шевці, муляри, ковалі, бондари, м’ясники. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у місті виникло кілька невеликих напівкустарних підприємств: пивоварний і цегельний заводи, гуральня, два кам’яні кар’єри5. Діяли різьбярська, столярна і слюсарна майстерні. Не витримуючи конкуренції з австрійською фабричною промисловістю, занепадали традиційні народні промисли і, зокрема, килимарство, гончарство6
     1895 року через місто пройшла залізниця Тернопіль—Чернівці—Станіслав, що сприяло дальшому розвитку торгівлі. Купці, поміщики й куркулі дістали можливість вивозити залізницею збіжжя та інші сільськогосподарські продукти у промислові міста Австро-Угорщини. Великі землевласники, намагаючись збільшити виробництво зерна, посилювали визиск наймитів, що викликало загострення класової боротьби. Навесні й влітку 1902 року в Заліщицькому повіті прокотилася хвиля сільськогосподарських страйків, які охопили 53 села, понад половину поміщицьких економій. Наймити вимагали збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, права на користування панськими лісами, луками. Поміщики виписали сільськогосподарських робітників з Товмацького й Печеніжинського повітів. 20 серпня, коли штрейкбрехери прибули до Заліщицького повіту, іх зустрів 7—8-тисячний натовп страйкарів. Селяни зажадали, щоб прибулі поверталися назад. Війська й поліція, не наважуючись протидіяти багатотисячному натовпові, відступили, а штрейкбрехери розбіглися7. В багатьох селах жандарми нападали на страйкарів, чинили над ними жорстоку розправу. Влітку з Заліщиків повідомляли: «У нас вже справді винятковий стан. Безперестанно арештовують і закованих ведуть на суд. Люди ночують в кукурудзах. Жандарми їздять по хатах, витягають людей, знущаються над людьми, б’ють сивоволосих старців»8
     Великий вплив на розгортання революційної боротьби трудящих мас справила перша російська революція 1905—1907 рр. Щоб запобігти масовим виступам селян, галицький намісник наказав старостам Заліщицького та інших прикордонних повітів посилити пильність, виселяти всіх підозрілих осіб, зокрема, переселенців з-за російського кордону. Та, незважаючи на утиски властей, навесні 1906 року селяни Заліщицького повіту знов піднялися на боротьбу. Це налякало не лише австрійські власті, а й українських буржуазних націоналістів. Наприкінці липня в місті було розповсюджено відозву т. зв. Руського хлопського комітету, надіслану з Львова. Автори відозви умовляли страйкарів виставляти поміщикам помірковані вимоги, не чіпати посесорів-русинів (українців) тощо. Однак, селяни не слухали цих «благодійників»9. Уряд кинув проти страйкарів війська й поліцію, які знов придушили селянські заворушення. 
     Проте ніякі репресії не спроможні були запобігти виступам трудящих, становище яких під владою Габсбурзької монархії дедалі гіршало. Вони протестували проти злиднів, політичного безправ’я, проти позбавлення їх права на безплатну медичну допомогу, освіту. На початку XX ст. у Заліщиках працювали платна лікарня, п’ять приватних лікарів, лікування в яких було недоступне для бідноти. У двох п’ятикласних школах — чоловічій і жіночій з польською мовою викладання, в учительській семінарії навчалися переважно діти заможних родин. Трудящі вимагали відкриття шкіл з українською мовою навчання. Їхні вимоги підтримувала прогресивна інтелігенція, зокрема український письменник і громадсько-культурний діяч О. С. Маковей (1867—1925) та польський поет і драматург Ян Каспрович (1860—1926), що жили в той час у Заліщиках.


1 Материалы и исследования по археологии СССР, № 81. М.—Л., 1960, стор. 20, 125. 
2 Slownik geograficzny, t. 14, стор. 346. 
3 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, оп. 10, спр. 137, арк. 4—20. 
4 Ф. І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. стор. 142, 143, 146, 147. 
5 Statystyka miast і miasteczek powiatowych. Warszawa, 1933, стор. 60. 
6 I. Гуpгула. Народне мистецтво західних областей України, стор. 34, 65. 
7 І. І. Компанієць. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст., стор. 125, 127, 129; П. В. Свєжинськи й. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст., стор. 153. 
8 Книга для читання з історії Української РСР. З кінця 50-х років XIX ст. до лютого 1917 року. К., 1961, стор. 158. 
9 3 історії західноукраїнських земель, вин. 1,стор. 51. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )