Золотий Потік 

     Золотий Потік — селище міського типу у Бучацькому районі Тернопільської області, розташоване неподалік впадіння річки Стрипи в Дністер, за 18 км від районного центру і залізничної станції Бучач. 
     Поселення виникло наприкінці XIV ст. і називалося Загайполем1. У першій половині XVI ст. польський король подарував Загайполе разом з навколишніми землями магнату Я. Потоцькому. В 1570 році власник домігся для села статуса містечка і перейменував його на Золотий Потік2. Через вісім років містечко здобуло право на проведення щороку двох ярмарків і щопонеділка — торгів. У 1601 році Золотому Потоку надано магдебурзьке право, за яким населенню дозволялося обирати органи місцевого самоврядування, займатися ремеслом, торгівлею. Це сприяло економічному зростанню Золотого Потоку, що лежав на важливому торговельному шляху з Галичини на Поділля і в Молдавію. Цим шляхом часто їздили валки коломийців, які возили сіль. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Золотому Потоці було вже чимало ремісників: ковалів, мулярів, теслярів, кравців, кушнірів, шевців, а також мірошників. 
     На початку XVII ст. для захисту своїх володінь від нападів татарських орд Потоцький руками залежного населення збудував у містечку замок. Тут завжди перебував гарнізон, готовий виступити проти зовнішніх ворогів, а також селян, щоб тримати їх у покорі. Для покатоличення корінного українського населення 1634 року споруджено костьол. Селяни протестували проти тяжкої панщини, яка досягала 5—6 днів на тиждень, проти національно-релігійних утисків. У 1613 році населення одностайно допомогло загону запорізьких козаків, який ішов походом на Покуття, здобути замок магнатів Потоцьких. Налякана шляхта закликала на допомогу белзького воєводу, війська якого витіснили козаків з Коломийщини3
     Особливої гостроти набрала боротьба селян проти гнобителів під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Коли у вересні 1648 року селянсько-козацькі загони підступили до Золотого Потоку, багато місцевих жителів приєдналося до них і брало участь в здобутті фортеці, розгромі панських фільварків. Про це, зокрема, свідчить зізнання мешканця містечка Амброжина, схопленого слугами Потоцького у січні 1649 року. Під тортурами він розповів, що приєднався до повстанців і разом з ними нищив панське майно. Навесні 1649 року для придушення селянсько-козацьких виступів магнати й шляхта продовжували збирати військові сили, а також гроші, які передавалися спеціальному чиновнику, що перебував у Золотому Потоці. 
     1655 року російське військо разом з українськими козацькими полками, йдучи походом на Львів, зайняло Золотий Потік4. У наступні роки навколо фортеці ще не раз точилися запеклі бої. Але, якщо під час визвольної війни місцеве населення само допомагало у її здобутті, то в 1672 році, коли величезна турецька армія рушила на Поділля, жителі героїчно захищали містечко, а після спалення його ворогами, зачинилися в замку і продовжували опір. Озвірілі яничари, захопивши фортецю, винищили всіх — і чоловіків, які билися з ними, і старих, жінок та дітей, що сховалися за її стінами. У 1675 році польські війська вибили із замку турків, та наступного року вони знов захопили його. 1683 року турецько-татарські завойовники мусили піти звідси, але їх руйнівні напади тривали до 1699 року. Містечко зовсім занепало, і в історичних документах першої половини XVIII ст. про нього немає згадок. 
     1772 року Золотий Потік підпав під владу Австрійської імперії. За даними 1787 року, з 4246 моргів земельних угідь, приписаних до містечка, панський маєток займав 2560 моргів, церква і костьол володіли 132 моргами, а в користуванні 138 селянських дворів було всього 1554 морги. Тяглові й піші селяни відбували панщину 4484 дні на рік, давали панському двору данину натурою: кури, яйця, мед, мітки прядива та ін. Халупники, а також ремісники, дрібні торговці сплачували чинш5
     Протягом перших двох десятиріч XIX ст. поміщик Скварчинський, до якого перейшло містечко, забрав у селян понад 350 моргів землі. У 1820 році в користуванні 165 селянських господарств лишилося всього 1187 моргів землі. Наділи 6 заможних дворів перевищували 20 моргів, у 61 двора вони були від 10 до 20 моргів, у 17 — від 1 до 10, а в 81 двора, тобто майже в половини господарств,— менші за 1 морг6. Власник містечка примушував селян відробляти понаднормову панщину, забороняв користуватися пасовиськами тощо. Скривджене населення раз у раз подавало скарги на гнобителя в Галицьку крайову раду. В скарзі від 2 листопада 1822 року селяни вимагали дати їм дозвіл піти від пана, переселитися в іншу частину краю, бо «не в змозі далі терпіти утиски». 15 квітня 1823 року крайова рада відповіла, що селяни мусять без опору виконувати свої повинності, бо інакше «будуть покарані тілесно»7
     Внаслідок реформи 1848 року за викуп було скасовано феодальні повинності селян, але збережено велике феодальне землеволодіння. В руках поміщика лишилося 1799 моргів найкращої орної землі, лук, пасовиськ і лісу. Колишні ж кріпаки одержали у власність лише ті невеликі ділянки, якими користувалися до реформи.  
     Скасування кріпацтва дало більший простір для розвитку в містечку кустарних промислів. Місцеві ремісники виробляли лляне полотно, брилі, гудзики тощо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Золотому Потоці працювали кушніри, шевці, кравці, ткачі, гончари, різники. Тоді ж було створено два невеликі напівкустарні підприємства — фабрики гіпсу й дренажних труб. Та як і раніше, основна маса населення займалася сільським господарством. Внаслідок класового розшарування більшість селянських родин втратила майже всю свою землю. Так, на початок 1915 року з 280 дворів близько 190 мали лише по 0,5—2 морги, тоді як у 30 куркульських сімей було по 15—20 і більше моргів8. Бідняки наймитували у поміщика, місцевих багатіїв, за мізерну плату працювали на лісорозробках. 
     Напередодні першої світової війни в Золотому Потоці мешкало понад 3,7 тис. чоловік. На цю досить значну кількість жителів був один лікар, та й той приватний. З 1817 року в містечку працювала двомовна школа, в якій тривалий час один учитель навчав 40—50 дітей. 1880 року замість неї відкрито чотирикласну початкову школу, в якій навчалося 160 хлопчиків і дівчаток9, тобто менша частина дітей шкільного віку. Більшість жителів лишалася неписьменною. 


1 М. baliїїski і Т. Lipinski. Starozytna Polska, t. 2, cz. 2, crop. 715, 710. 
2 Zrodla dziejowe, t. 13, cz. 2. Warszawa, 1903, стор. 70. 
3 Торжество історичної справедливості, стор. 104. 
4 В. В. Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст., стор. 74. 
5 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 18, спр. 1336, арк. 1—15. 
6 Там же, ф. 20, оп. 6, спр. 65, арк. 1—9. 
7 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 87, спр. 789, арк. 32, 33. 
8 Там же, ф. 19, оп. 4, спр. 21, арк. 186; Тернопільський облдержархів, ф. 322, оп. 1, спр. 7, арк. 109. 
9 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 175, оп. 2, спр. 1438, арк. 1—3. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )