Лебедин
Лебедин — місто обласного підпорядкування в Сумській області, центр району. Розташований по обидва береги річки Вільшанки, за 47 км від обласного центру. Залізнична станція — Лебединська. Місто з’єднане дорогою з автошляхом Суми—Київ.
На території міста виявлено знаряддя праці, посуд епохи бронзи (11 тис. до н. е.), а також рештки поселення черняхівської культури (ІІ—VI ст.), які свідчать про давнє заселення цих місць1.
Лебедин як слобода заснований у 1654 році2 переселенцями з Правобережної України, які, рятуючись від гніту польської шляхти, втікали до Росії. Назва слободи пішла від однойменного озера, що знаходиться поблизу. В 1658 році населення Лебедина поповнилося новими переселенцями. Слободу перебудували. Лебедин було віднесено до Сумського полку як сотенне містечко, що звалося «Лебяжий город».
В перші десятиліття існування Лебедин, як і інші полкові та сотенні міста Слобожанщини,— військовий опорний пункт у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Як свідчить документ 1678 року, Лебедин було обнесено дубовим частоколом, тут налічувалося 20 башт, причому 11 з них мали проїзні ворота. На озброєнні гарнізону було 9 гармат вагою від 11 до 47 пудів, 88 мушкетів і 5 «пищалей затинних»3.
За описом 1785 року «місто. . . з трьох боків оточене земляним валом, заввишки до 3 сажнів і таким же завширшки. Для прикриття чотирьох кутових батарей насипний вал, заввишки в 1 сажень, в’їхати до фортеці можна було з чотирьох боків; із сходу на захід місто перетинала річка Вільшанка, берег якої разом з валом підвищувався до чотирьох сажнів»4.
Жителі Лебедина були наділені землею, лісами та сіножатями, т. зв. дачами, за користування якими мали виконувати військову службу. Крім землеробства, вони займалися ремеслами і торгівлею. В 1689 році на річці Вільшанці збудовано водяний млин. У 60—80-х роках ХVІІст. основна маса українських поселенців у Лебедині поділялася на козаків полкової та міської служби. В 1681 році в місті налічувався 2061 чоловік, з них козаків полкової служби —403, міської служби — 553, російських пушкарів —16 чоловік.
В другій половині XVII ст. чітко виявилася майнова нерівність серед козацько-селянського населення. Старшина намагалася в будь-який спосіб привласнити землі бідніших козаків, а їх самих перетворити на «підданих» (кріпаків). Постійна сторожова служба, часті походи відривали козаків від господарства, тому вони були неспроможні забезпечити себе, убожіли, розорювалися. Через це наприкінці XVII ст. встановилася практика «підмоги». Підпомічники повинні були матеріально забезпечувати козаків полкової служби під час походів необхідним спорядженням, продовольством і грошима. Вони також обслуговували в поході козацький обоз. Підпомічники закріплювалися за старшиною і козаками поіменним розписом. Зовсім зубожілі козаки, які втратили землю й житло, мешкали при дворах заможніших і працювали на них. Їх називали підсусідками.
З початку XVIII ст. переважну більшість мешканців Лебедина віднесено до категорії підпомічників. За переписом 1732 року, в місті проживало старшин і полкових козаків — 519, представників духовенства — 135, підпомічників — 3022, підсусідків 153, прислуги — 223, кріпосних селян, що належали старшині,— 84 чоловіка, всього 4136 осіб чоловічої статі5.
Посилення експлуатації слобожан в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. викликало загострення класової боротьби. Трудящі виступали проти козацької старшини, духовенства, царських воєвод. Боротьба виливалася у різні форми.
Так, в 1662 році, незважаючи на погрозливі царські грамоти про розправу з учасниками народного повстання в Москві («Мідний бунт»), торгові люди в Лебедині відмовилися продавати товари за знецінені мідні гроші. В 1659 році населення Лебедина виступило проти військ І. Виговського, а в 1668 році витримало облогу кримських татар і гетьмана Брюховецького, а також Дорошенка, які зрадили інтереси народу і разом з іноземними загарбниками грабували міста й села України6.
1680 року гадяцькому полковникові було передано землі лебединських пушкарів. Хоч лебединці написали скаргу, цю землю від них відібрали. Тоді ж почалася тяжба жителів Лебедина і прилеглих сіл з служилими людьми с. Кам'яного за угіддя. Присланий для розв’язання її путивльський воєвода жорстоко розправився з лебединцями7.
Масовою формою протесту проти феодально-кріпосницького гніту були переселення і втечі зубожілих козаків і селян. Всупереч суворим заборонам вони направлялися на окраїни Російської держави. Незважаючи на заходи уряду, вживані для спіймання збіглих, у 50-х роках XVIII ст. втечі козаків помітно збільшилися. Поширеними формами протесту нерідко були подавання скарг, порубки поміщицьких лісів. У Лебедині 1764 року самовільно рубали ліс полкового обозного.
Тяжкою була і козацька служба. В донесенні лебединського сотника військовому начальству в 1681 році з-під Бишкіня (Зміївського), де будувалась нова укріплена лінія, зазначалося: «Козаки наші. . . в запасах оскуділи дуже..., вони бідні, роздягнені і хворі, і їсти нічого, і коням корму немає. А з домівок прислати нічого за убозтвом. В минулому році в нас у Лебедині. . . посад вигорів і від тієї пожежі хлібом оскуділи дуже. І тепер стояти тут на заставі нам стало неможливо»8. Про зубожіння козаків у XVIII ст. свідчать багато документів. Водночас складалася певна група заможних. Заможні козаки займалися господарством і торгівлею, а замість себе наймали людей на козацьку службу за 7—10 крб. на рік.
Під час Північної війни 1700—1721 рр. у Лебедині розташовувалися частини російської армії. З 20 листопада по 26 грудня 1708 року тут перебував цар Петро I, який готував армію до вирішального бою з шведами. З—4 грудня він провів у Лебедині військову раду9.
В 1765 році полковий козацький устрій замінено губернським управлінням. Козаки були позбавлені привілеїв і переведені до податкового стану військових обивателів, які стояли близько до державних селян.
З 1780 року Лебедин — повітове місто Харківського намісництва. Після ліквідації намісництва в 1796 році Лебедин увійшов до складу Охтирського повіту, а в 1802 році знову став повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії.
У другій половині XVIII ст. прискорився розвиток ремесла й торгівлі. Істотно збільшилася кількість ремісників у Лебедині. 1773 року їх налічувалося 274, а в 1796—1507 чоловік. Це були ткачі, шевці, калачники, ковалі, шаповали тощо. Всі ремісники об’єднувалися в цехи. За даними 1780 року, Лебединський повіт за кількістю ремісників займав одне з перших місць у Харківському намісництві10. Значного розвитку набуло млинарство. В 1785 році тут діяли чотири млини. Частина жителів Лебедина їздила на Дон по рибу, а також до Перекопу по сіль. В місті налічувалося понад 30 крамниць. Тричі на рік в Лебедині відбувалися ярмарки11.
Помітно змінювався соціальний склад населення. Стан міщан поповнювався за рахунок селян, що займалися різними промислами. Так, 1783 року 188 селян були записані в міщани. В Лебедині 1785 року налічувалося 4046 мешканців чоловічої статі, з них міщан було 571 чол. А через 18 років відповідно 5187 і 1597 чоловік12. Однак переважну частину жителів міста (75 проц.) становили військові обивателі.
За полкового устрою частина дітей лебединців навчалася в школах-хатах, що знаходились при церковних дворах. Грамоти навчали дячки. В 1732 році в місті діяли 4 такі школи, в кожній з них було до 30 школярів. В другій половині XVІІІ ст. школи були закриті, зате церков налічувалось в Лебедині 1З13.
Архітектурною пам’яткою ХVІІІст. що збереглася до нашого часу, є дерев’яна Воскресенська церква, збудована в 1748 році.
В першій половині XIX ст. Лебедин був типовим провінціальним містом. Він опинився осторонь головних торговельних шляхів країни, що привело до сповільнення його економічного розвитку. За першу половину XIX ст. населення Лебедина зросло лише на одну п’яту. В місті налічувалося близько двох тисяч дерев’яних будинків і тільки три кам’яні. Великим лихом були спустошливі пожежі та епідемії хвороб. У 1831 році від холери померло 240, а в 1848 році — 468 чоловік14. І це не випадково — на 10 тис. мешканців був один лікар і лікарня на 8 ліжок.
В 1847 в Лебедині було 8277 військових обивателів і 2454 міщан. Крім сплати податків, вони виконували квартирну повинність (приймали на постій солдатів). Поміщицьких селян (дворових) налічувалось 97 чоловік15. Основними заняттями залишалися хліборобство й тваринництво, дальшого розвитку набули садівництво й баштанництво. Розширювались площі під посівами кукурудзи, картоплі, цукрових буряків. Але врожаї були низькі. Десятина орної землі давала в середньому 7 крб. прибутку.
Продовжували існувати кустарні промисли. В середині XIX ст. в місті працювали підприємства: селітряне, свічкове, три салотопні, три крохмальні, бровар, три водяні млини, 66 вітряків16. Найбільш поширеними ремеслами були плетіння та фарбування шерстяних поясів і пошиття плахт. У Лебедині налічувалося п’ять красилень. Лебединські пояси славилися далеко за межами губернії. Мешканці Лебедина збували щороку понад 70 тис. кольорових поясів на суму до 50 тис. карбованців у Ромни, Кролевець, Чернігів, Курськ і навіть у Москву та Нижній Новгород17. Торгівля в місті переважно була дрібною. Тут налічувалося 113 лавок. Щотижня відбувалися два торги, щороку — чотири невеликі ярмарки.
З 1806 року в Лебедині діяло повітове училище. Майже двадцять років воно містилося в приватному будинку, поки були виділені кошти на спорудження спеціального приміщення18. В 1845 році в училищі навчалося 99 підлітків, працювало 5 учителів. На початку 1858 року при повітовому училищі відкрито публічну бібліотеку. У парафіяльних школах, які відновилися в середині XIX ст., а також у приватних, 1863 року грамоті навчалося 76 дітей. В 1860 році прогресивна громадськість створила недільну школу, в якій навчання було безплатним. Але через два роки власті закрили школу.
З Лебедина вийшов ряд діячів науки і культури XVIII—XIX ст., зокрема В. Я. Джуньковський (1767—1826) — український історик медицини, перекладач і бібліограф та Ф. П. Мойсеєнко (Моїсеєнков, 1754—1781) — перший український мінералог. У червні 1859 року, подорожуючи по Україні, до Лебедина завітав Т. Г. Шевченко. Місцеве населення влаштувало поетові теплу зустріч. Він зупинився у братів Максима і Олексія Михайловичів Залеських. За переказами, у діда Залеських Федора гостював колись і видатний український просвітитель, філософ і поет Г. С. Сковорода19. В Лебедині Т. Г. Шевченко зробив кілька ескізів і намалював олією три невеликі картини, які подарував М. Залеському. Нині в будинку по вулиці Михайлівській, де перебував поет, створено народний краєзнавчий музей і встановлена меморіальна дошка. В 1964 році на Інтернаціональній площі встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку (скульптор Я. Красножон).
Скасування кріпосного права сприяло прискоренню розвитку економіки Лебедина і повіту. В перші десятиріччя пореформеного періоду нові значні підприємства виникали головним чином в повіті. Тут на початку 80-х років налічувалося 32 підприємства (2019 робітників), а у Лебедині — 9 підприємств (14 робітників)20. Темпи розвитку промисловості міста значно прискорилися після прокладення залізничної лінії Лебедин — Боромля (1895 р.). В 1912 році більш значними підприємствами міста були дві цегельні, два парові млини, механічна майстерня, електростанція, дві друкарні. На них працювало 210 робітників (в повіті — 2860)21. Але в промисловості міста і повіту продовжувало переважати дрібне кустарне виробництво. В останній третині XIX — на початку XX ст. в Лебедині збільшилася кількість шевців, кравців, ковалів, бондарів. А виробництво шерстяних поясів поступово зникло. У 1912 році в Лебединському повіті налічувалося майже 4 тис. кустарів. Значного розвитку тут набуло виробництво ткацьких верстатів і розчісувальних гребінок до них22.
Проте в економіці Лебедина й повіту переважало сільське господарство, в якому була зайнята більша частина населення. Велике поміщицьке землеволодіння в повіті залишалось і на початку XX століття. Селяни терпіли від безземелля (на душу припадало в середньому 0,6 десятини). Вони змушені були орендувати на кабальних умовах землю (в Лебединському повіті була найвища по губернії орендна плата), працювати наймитами в поміщиків та куркулів або переселятися в інші губернії. Лише за 1907—1910 рр. з Лебединського повіту виїхало близько 11 тис. чоловік. За даними першого загального перепису населення Російської імперії, в містечку проживав 14301 чоловік23.
Зростання міста, населення вимагало поліпшення медичного обслуговування, але воно було недостатнім. У 1912 році в Лебедині працювало 5 лікарів, 10 фельдшерів, лікарня мала 30 ліжок. Щороку в місті й повіті від скарлатини, коклюшу, дифтериту, тифу і дизентерії гинуло понад тисячу чоловік24.
У місті з’явилося кілька нових навчальних та культурно-освітніх закладів. 1869 року відкрито жіноче училище, яке в наступному році перетворено на жіночу 4-класну прогімназію, а в 1903 році — гімназію. В 1906 році при ній було відкрито 8-й педагогічний клас25. Цього ж року розпочалося навчання в чоловічій гімназії. В обох гімназіях навчання було платним, тому навчалися в них, головним чином, діти заможних батьків. У Лебедині були також міське чотирикласне, три парафіяльні двокласні і три початкові училища. В них навчалося 580 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. В 1901 році в місті було відкрито кабінет для читання, який через два роки перетворено на публічну бібліотеку.
1 Труды Харьковской комиссии по устройству XIII археологического съезда в г. Екатеринославе. X., 1905, стор. 24; Археологія, т. 1, стор. 165.
2 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 99.
3 Дополнения к Актам историческим, собранные и изданные Археографическою комиссиею, т. 9, стор. 295—296.
4 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 442.
5 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 370, 382—383.
6 Городские поселення в Российской империи, т. 5, ч. 1. СПб., 1865, стор. 367.
7 Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI—XVIII столетии, стор. 95, 97-98.
8 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 459—460.
9 Письма и бумаги императора Петра Великого, т. 8, вып. 2. М., 1951, стор. 1002—1003.
10 О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 100.
11 Харьковский сборник. Литературпо-научное приложение к «Харьковскому календарю» на 1888 год. X., 1888, стор. 74.
12 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 405, 406.
13 Харьковский сборник. Литературно-научное приложение к «Харьковскому календарю» на 1888 год, стор. 74.
14 «Журнал министерства внутренних дел», 1838, № 8, стор. 335.
15 Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 12, ч. 1, Харьковская губерния, стор. 232.
16 Харківський облдержархів, ф. З, оп. 166, спр. 295, арк. 378.
17Материалы для статистики Российской империи, издаваемые при статистическом отделении Совета Министров Внутренних Дел, т. 1. СПб., 1839, стор. 97.
18 ЦДІА СРСР, ф. 733, оп. 49, спр. 85, арк. 2; спр. 88, арк. 65.
19 П. Жур. Третя зустріч. К., 1970, стор. 39—42.
20 Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. X., 1884, стор. 219 (табл.).
21 А. Н. Опацкин. Фабрично-заводская промшпленность Харьковской губернии и положение рабочих, стор. 131, 132.
22 Статистический справочник по Харьковской губернии. X., 1914, стор. 96. 97.
23 Первая всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г., т. 46. Харьковская губерния. СПб., 1904, стор. 27; Статистический справочник по Харьковской губернии, стор. 24.
24 Харьковский календарь на 1914 год. X., 1913, стор. 60, 61, 64.
25 «Журналы XXXXIV/XVII очередного Лебединского уездного земного собрания 30 сентября, 1, 2 и 3 октября 1908 года с приложениями». Лебедин, 1909, стоп. 625—626.
Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )