Охтирка
Охтирка — місто в Сумській області на Слобожанщині, адміністративний центр Охтирського району, розташоване на річці Ворсклі, за 83 км від обласного центру. Залізнична станція. Через Охтирку проходить автошлях Суми—Харків.
Територія міста була заселена здавна. Тут виявлено поселення доби мезоліту (13—8 тис. років тому), два неолітичні (IV—III тисячоліття до н. е), одне — доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та одне ранньоскіфських часів (VI—IV ст. до н. е.). Поблизу міста є кілька сіверянських городищ і поселень VIII—X ст. та часів Київської Русі1.
За російсько-польською угодою 1647 року Охтирка відійшла від Росії. Дальший розвиток міста пов’язаний з масовим переселенням жителів Подніпров’я на південно-східні окраїни Російської держави. Зокрема, в 1654 році в Охтирці оселилася велика група втікачів з Правобережної України. До 1657 року сюди прибуло 446 сімей (1574 чоловіка)2.
Після запровадження на території Слобідської України полкового устрою Охтирка стала військовим, господарським і адміністративним центром Охтирського полку. У складі російської армії полк брав активну участь у боротьбі з турецько-татарською агресією, в кримських походах 1687, 1689 років.
З часу свого виникнення й до першої половини XVIII ст. Охтирка відігравала роль військового стратегічного пункту на південно-східному кордоні Російської держави. Взимку 1708—1709 рр. територія Охтирського полку стала ареною запеклої боротьби з шведськими загарбниками. В місті було збільшено гарнізон і зміцнено укріплення. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, Петро I передислокував значну частину російської армії з Сум до Охтирки, а потім на південь, до Богодухова. В січні 1709 року, коли Карл XII почав зосереджувати військо поблизу Котельви, Петро I направив до Охтирки головні сили піхоти і 4 лютого прибув сам у розташування військ. Після битви під Опішнею значні шведські сили переправилися на лівий берег річки Ворскли і почали рух на Охтирку. 8 лютого вони зайняли с. Хухру, але не наважилися штурмувати фортецю3. Охтирські козаки й селяни активно допомагали російським військам у розгромі загарбників.
Після ліквідації полкового устрою 1765 року Охтирка стала центром провінції Слобідсько-Української губернії, 1780—1796 рр.— Охтирського повіту Харківського намісництва, в 1797 році — повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії.
Виникнувши як військове укріплення, Охтирка швидко перетворилася на осередок ремесла й торгівлі. Вже у XVII ст. широкого розвитку набули бджільництво, млинарство, ткацтво, бондарство, шевство. 1773 року в Охтирці проживало 11015 чоловік, з них 281 займалися ремеслом. В 1796 було вже 545 ремісників. 1718 року в Охтирці виникла перша в Росії тютюнова мануфактура, до якої було приписано кілька сіл (944 селянські двори). Проте мануфактура виявилася нерентабельною, і в 1727 році казна продала її приватним особам. У другій половині ХVIII ст. вона остаточно занепала. В Охтирці були також гута, що виробляла посуд і віконне скло, та цегельний завод. Щорічно в Охтирці відбувалося 4 ярмарки, на які приїжджали купці з Курська, Воронежа, Тули, Полтави, Ніжина та інших міст. Торгували тут суконними й шовковими виробами, кіньми, рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев’яним посудом4.
З кінця XVII ст. в Охтирці набуло розвитку декоративно-прикладне мистецтво. Місцеві майстри виготовляли кахлі з квітковим орнаментом, що нагадував килимові візерунки. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими5.
Економічний розвиток Слобідської України взагалі, і зокрема Охтирки, супроводжувався невпинним зростанням поміщицького землеволодіння й закріпаченням козацької бідноти. В 1732 році в Охтирськохму полку був 1631 підсусідок, що становило 6,3 проц. усіх козаків. Поміщики Перехрестови мали 1421 кріпака, Лесевецькі — 2194. Великим землевласником був охтирський Троїцький монастир. У 80-х роках XVIII ст. в різних селах Охтирського і Краснокутського повітів йому належало 5774 десятини землі.
Слобожани чинили опір старшині, яка поступово перетворювалася на поміщиків. У 1679 році охтирці відмовилися коритися полковнику І. Перехрестову, поранили генерала Г. Косогова, який прибув, щоб придушити заворушення. З великими зусиллями бєлгородський воєвода «втихомирив» їх. Однак заворушення тривали до 1704 року6. В червні 1759 року поблизу міста діяло кілька загонів гайдамаків, у одному з них налічувалося понад двадцять чоловік.
В Охтирці 1675 року відкрита перша на Слобожанщині школа. В 1732 році в Охтирці при церквах було чотири школи. 1790 року відкрито народне училище, а пізніше — парафіяльне й повітове. В 1837 році тут налічувалося 5 навчальних закладів, в яких працювало 18 учителів і навчалось 339 учнів. Основна маса дітей шкільного віку лишалася поза школою. В першій половині XIX ст. у місті діяла невеличка лікарня7.
Уродженцем Охтирки є український і російський гравер Г. Сребреницький (1741—1773). Тут народився і навчався в повітовому училищі український поет Я. І. Щоголів (1823-1898).
Незважаючи на певний економічний і культурний розвиток, Охтирка все ж залишалася поселенням сільського типу. В першій половині XIX ст. в ній було 2460 дерев’яних будинків і лише 7 кам’яних. У 1837 році з 14 205 жителів міста 10 582 займалися сільським господарством8. Після скасування кріпацтва пожвавився економічний розвиток міста. Тут виникли невеликі підприємства, де виробляли свічки, мило, цеглу, обробляли шкіри. В 1894 році побудовано два парові млини, на яких працювало 98 чоловік. На 1903 рік в Охтирці існували 2 друкарні, 6 цегельних і 2 миловарні заводи, воскобійня, 2 заводи воскових свічок, 4 млини, ковбасна фабрика та бойня9. У 1907 році виник чавуноливарний завод. Всього в 1912 році на охтирських підприємствах налічувалося понад 200 робітників10. Переважну більшість населення становили селяни й дрібні ремісники.
Під час революції 1905—1907 рр. в Охтирці активізувався селянський рух, були випадки порубки поміщицьких лісів. У листопаді 1905 року селяни розгромили двір Троїцького монастиря11.
Царські власті не дбали про охорону здоров’я і освіту трудящих. У місті діяла лише одна повітова лікарня на 60 ліжок. Зате було 40 шинків, 13 церков і монастир. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Охтирці відкрилося кілька нових навчальних закладів: у 1871 році — чоловіча прогімназія, перетворена 1900 року на гімназію, в 1875 році — жіноча прогімназія, в 1899 — жіноче парафіяльне училище й чоловіче початкове училище12. Працювала також бурса. Більшість цих закладів мала становий характер, кількість учнів у них була обмежена, тому на кінець XIX ст. лише 30,9 проц. мешканців знали грамоту, в т. ч. серед жінок — 16,2 проц. Видатний український поет-революціонер П. А. Грабовський, який в 1874—1878 рр. навчався в Охтирській бурсі, а в 1882—1885 рр. періодично жив у місті під гласним наглядом поліції, в статті «О развитии школьного образования в Ахтырском уезде Харьковской губернии» писав: «училищные здания представляли из себя в большинстве случаев сырые, грязные полуразвалившиеся хижины или же ютились под одной кровлей с расправами и кабаками; отапливались они крайнє плохо, никогда не ремонтировались, оставались без всякого присмотра и более служили источником всякого рода заразных болезней, нежели рассадниками народного образования...»13.
Близько півстоліття працював в Охтирці вчителем український краєзнавець О. Д. Твердохлібов (1840—1918), Він опублікував багато праць, створених на місцевому матеріалі. Це, зокрема, «Охтирський повіт напередодні XIX віку», «Охтирка», «Котельва», «Ще про Гаркушу» та ін., записав кілька народних дум і пісень. З Охтирки вийшов український агроном, професор А. Г. Терниченко (1882-1927).
1 Археологія, т. 1, стор. 126—127; Советская археология, т. 16. М., 1952, стор. 39.
2 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 382.
3 Письма и бумаги императора Петра Великого, т. 9, вып. 2. М., 1952, стор. 567, 573, 642, 669, 673, 674.
4 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 259, 261, 328—334, 357, 400—405.
5 Історія українського мистецтва, т. З, стор. 334, 336.
6 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 417.
7 Материалы для статистики Российской империи. СПб., 1839, стор. 136, 138.
8 Там же, стор. 114, 126.
9 Харьковский календарь на 1904 год. X., 1903, стор. 39—41.
10 Список фабрик и заводов Российской империи. СПб., 1912, стор. 121.
11 Харківський облдержархів, ф. З, оп. 1, спр. 41, арк. 19.
12 ЦДІА СРСР, ф. 1287, оп. 28, спр. 752, арк. 32—39.
13 П. Грабовський. Зібрання творів у 3-х томах, т. 3. К., 1960, стор. 7.
Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )