Вороніж 

     Вороніж — селище міського типу в Україні, в Шосткинському районі Сумської області, розташоване по обидва береги невеликої річки Осоти, за 2 км від залізничної станції Терещенська.
     Територія сучасного Воронежа була заселена з давніх часів. Поблизу нього знайдено крем’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту (15 тис. років тому); виявлено поселення: доби бронзи, скіфських часів, слов’янське VII—VIII ст. та давньоруський курганний могильник. Вважають, що саме тут існувало згадане в літопису під 1177 роком місто Вороніж¹. 
     На початку XVII ст. там, де було стародавнє місто, виник хутір Вороніж. Розташований біля шляху, яким жителі присеймських сіл їздили в Новгород-Сіверський, хутір швидко зростав і під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. був уже значним населеним пунктом. 1654 року він став сотенним містечком Ніжинського полку. 
     Після возз’єднання України з Росією вороніжці не раз виступали спільно з росіянами проти іноземних загарбників. Так, 21 лютого 1664 року поблизу Воронежа відбулася битва російських військ та українських козацьких полків з військами шляхетської Польщі, які на чолі з королем Яном Казимиром вторглися на Лівобережну Україну. Протягом 1669—1672 рр. Вороніж розширився, був обгороджений валом з брамами Глухівською і Клишківською (залишки цих укріплень збереглися до нашого часу). Наприкінці XVII ст. містечко передано «на армату», тобто селяни й козаки повинні були сплачувати спеціальні натуральні й грошові податки на утримання військової артилерії. 
     Під час Північної війни (1700—1721 рр.) Воронізька козацька сотня брала активну участь у боротьбі з шведськими загарбниками, а жителі містечка постачали російській армії продукти й фураж. 
     У XVIII ст., незважаючи на те, що Вороніж став досить великим містечком, основним заняттям населення лишалося хліборобство. Значного розвитку набули ремесла, винокуріння й торгівля. Особливо розвивалося ткацтво — у 1749 році ткацький цех об’єднував 109 чоловік. Існували також кравецький, ковальський і гончарний цехи. Три рази на рік збиралися великі ярмарки, куди приїздили купці з Глухова, Ромен, Хорола, Новгорода-Сіверського, Рильська, Севська, Путивля, Стародуба. 
     З кожним роком посилювався процес закріпачення селян. Селянські двори й угіддя почала захоплювати козацька старшина. Так, у 1728 році за універсалом гетьмана Д. Апостола у Воронежі половина дворів перейшла в залежність до козачого осавула Гамалії. 1752 року 30 селянських дворів одержав у володіння бунчуковий товариш Чуйкевич. За переписом 1779 —1781 рр. у Воронежі налічувалося 281 козацьке господарство, у т. ч. 220 підпомічників, 193 господарства посполитих, які належали різним власникам, і 96 сімей підсусідків². Всього жителів було 7899 чоловік. 
     Наприкінці XVIII ст. селяни Воронежа були остаточно покріпачені. Поміщики могли їх купувати, продавати, дарувати як худобу. Так, у ревізьких сказах за 1782 рік зазначено, що поміщик Писаревич купив кріпака С. М. Іванова, а його дочку одержала в придане дружина похміщика³. Нелегким було становище й робітників гуральні. Крім кріпаків, тут працювали воронізькі міщани. Як видно з їхньої скарги, надісланої 1784 року генерал-губернатору П. Румянцеву-Задунайському, прикажчики нещадно експлуатували їх, вдаючись раз у раз до тілесних покарань, багатьох калічили. 
     У зв’язку з скасуванням полкового устрою Вороніж як центр волості ввійшов до складу Глухівського повіту Новгород-Сіверського намісництва, 1796 року — в складі того ж повіту до Малоросійської, а 1802 року — новоствореної Чернігівської губернії. 
     Прагнення Наполеона поневолити народи Росії викликало відсіч жителів Воронежа, як і всієї країни. На початку Вітчизняної війни з мешканців містечка й навколишніх сіл був сформований 4-й козацький полк, який у складі російської армії брав активну участь у боях проти французьких загарбників⁴. 
     Розклад феодально-кріпосницького ладу й розвиток капіталістичних відносин у країні в першій половині XIX ст. позначився й на господарстві Воронежа. В 50-х роках тут почали діяти цукрові заводи Драгневич і Мерперта, а також три винокурні заводи, що належали місцевим поміщикам⁵. Працювали на них, головним чином, кріпаки. Робочий день на заводах тривав 15—16 годин. Робітники, особливо кріпаки, були позбавлені людських прав. Підприємці часто чинили над ними свій суд і розправу. Посилилася експлуатація селян. У середині XIX ст. панщина в гарячу пору жнив доходила до п’яти днів на тиждень. Жили кріпаки в напівтемних, убогих хатинах. 
     Скасування кріпосного права 1861 року зробило селян особисто вільними, але економічне становище їх не поліпшилося. Згідно з уставними грамотами 28 кріпаків поміщика Туманського одержали 84 десятини 1660 сажнів надільної землі, а 33 кріпаки поміщиці Льовшиної — лише 59 десятин 325 сажнів. За цю землю вони мали сплатити протягом 49 років 3657 крб. 40 коп. По 1 десятині 1880 сажнів на ревізьку душу одержали селяни поміщиків Александровичів⁶, причому селяни були позбавлені випасів і вигонів для худоби. 
     Одержавши невеликі клапті землі, з яких не можна було навіть прогодувати сім’ю, колишні кріпаки мусили орендувати землю в поміщиків, здебільшого з половини. Селянська земля майже не удобрювалась, існувало трипілля, врожай жита, який збирали селяни, становив у середньому 30—33 пуди з десятини. 
     Безземельні, щоб не померти з голоду, йшли в найми до поміщиків чи куркулів або на відхожі промисли. 
     Збільшення кількості вільних робочих рук сприяло розвитку промислових підприємств. Так, 1885 року на цукровому заводі братів Терещенків працювало вже 509 робітників. Крім двох цукрових заводів, у містечку діяв хімічний завод, збудований у 1897 році, який виробляв сульфати й соляну кислоту. Працювали робітники по 12—13 годин на добу, а одержували 5—6 крб. на місяць. Дуже поширена була на підприємствах система штрафів, які поглинали значну частину заробітної плати. 
     Тяжкі умови життя й праці, свавілля підприємців та їхніх прикажчиків штовхали робітників на боротьбу за свої права. Під час революції 1905—1907 рр. у містечко й на залізничну станцію часто приїздили представники соціал-демократичних робітничих організацій Конотопа й Шостки, які вели революційну пропаганду. Під впливом агітації і революційних подій у країні восени 1905 року відбувся страйк робітників цукрового заводу й залізничної станції, в грудні робітники створили бойові групи самооборони. Але страйк було придушено. Однак невдовзі знову почалися виступи робітників. 8 липня 1906 року в містечку відбувся багатолюдний мітинг. Промовці викривали антинародну політику царського уряду й закликали робітників до боротьби проти самодержавства. За участь у мітингу було заарештовано 13 чоловік. Це обурило робітників. Вони намагалися звільнити заарештованих, але озброєний конвой не дав здійснити цей намір. 25 вересня робітники напали на поліцейську дільницю. Власті терміново викликали загін козаків і поліції. Під час збройної сутички загинув селянин Я. С. Іващенко, двох чоловік поранено⁷. 
     Незважаючи на певне промислове зростання, наприкінці XIX — на початку XX ст. Вороніж лишався глухим, занедбаним волосним містечком. Будинки були дерев’яні, вулиці не освітлювалися, не замощувались. Особливої шкоди здоров’ю жителів і їхньому господарству завдавав хімічний завод. Через їдкий дим гинуло дві третини врожаю городів і садів, нічим було дихати⁸. Місцеві власті фактично не дбали про медичне обслуговування населення. Приймальна палата, що містилася в непристосованому приміщенні, мала тільки два ліжка. Один лікар і акушерка, які обслуговували близько 7 тис. жителів містечка й навколишні села, не могли вчасно подати медичну допомогу. Не поліпшила становище й невеличка лікарня, відкрита наприкінці XIX століття. 
     Переважна більшість населення була неписьменною. Наприкінці XIX ст. у Воронежі існувало 3 церковнопарафіяльні школи. У 1898 році відкрито двокласне земське, в 1908 році — двокласне міністерське училища. Проте ці навчальні заклади не могли охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. Багато з них, особливо діти бідноти, не ходили до школи, бо треба було допомагати в господарстві, а часто не мали в що одягнутися. Частина дітей залишала школу.  

1 Полное собрание русских летописей, т. 1. СПб., 1846, стор. 385. 
2 Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779—1781 рр.)» стор. 374, 375. 
3 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 437, оп. 1, спр. 147, арк. 11, 23. 
4 Журн. «Киевская старина», 1906, т. 44, стор. 12. 
5 Материалы для географии и статистики России. Черниговская губерния, стор. 305, 338, 
6 ЦДІА СРСР, ф. 577, оп. 47, спр. 73, арк. 14; спр. 102, арк. 22; спр. 146, арк. 23. 
7 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1439, оп. 1, спр. 456, арк. 21—57: спр. 469, арк. 21. 
8 Чернігівський облдержархів, ф. 145, оп. 1, спр. 308, арк. 6, 7. 

Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )