Суми 

     Суми — місто обласного підпорядкування в північно-східній частині України, адміністративний центр Сумської області. Розташоване на берегах Псла, його притоки Сумки й притоки Сумки—Стрілки. Важливий вузол залізничних і автомобільних шляхів, аеропорт. 
     На території, де розкинулося сучасне місто, люди почали селитися на початку нашої ери. Про це свідчать досліджені в південно-західній частині міста 5 поховань ранньослов’янського могильника черняхівської культури (II—VI ст. н. е.)¹. В районі колишнього села Тополі, що злилося з містом, виявлені сіверянські городище і поселення (VIII—X ст.)², а на околиці Сум Луці до наших днів збереглися залишки великого городища. У минулому столітті на городищі не раз знаходили арабські монети VII—IX ст. 
     В середині XVII ст. багато козаків й селян з Правобережної України, рятуючись від польських панів та переслідувань католицької церкви, тікали на Слобідську Україну, де засновували слободи. 25 червня 1655 року 100 родин переселенців з містечка Ставища Білоцерківського полку, очолювані отаманом Герасимом Кондратьєвим, дістали дозвіл російського царя поселитися «на Пслі річці біля річки Сум»³. Так було засновано нинішнє місто Суми. Найбільш вірогідно, що Суми успадкували свою назву від річки Суми, в гирлі якої вони були засновані⁴. 
     6 липня 1656 року російський уряд надіслав до Сум воєводу Кирила Арсеньєва і 52 служилих людей, яким доручалось побудувати фортецю. Було виділено гармати й порох. 1657 року Кирило Арсеньєв повідомив царя, що фортецю споруджено. Проте, як свідчать документи, будівельні роботи тривали і в 1658 році⁵. В описі сумських укріплень (1678 р.) сказано: «город Сумин построен в дубовом лесу, по мере около всего города и с посадом 3426 саж., по городу 4 башни с проезжими вороты, 23 башни глухих, по острогу 8 проезжих ворот, из города тайник к реке Пслу, вода в нем добра»⁶. 
     Навколо фортеці населення викопало широкий і глибокий рів і насипало вали, їх залишки збереглися до наших днів. Оборонні споруди доповнювалися природними рубежами: річками Пслом, Сумою, Сумкою, які з трьох боків оточували місто. З півдня підступи до міста перетинав виритий 1658 року рів від Псла до Сумки неподалік теперішньої Перекопської вулиці. Сумська фортеця вважалась однією з найбільш укріплених на Слобожанщині. 
     1658 року Суми стали центром слобідського козачого полку. За адміністративним статусом Суми підлягали бєлгородському воєводі⁷. 
     За переписом 1660 року, в Сумах налічувалося 2740 жителів, з яких 1642 були козаками, 1060 міщанами й 38 селянами⁸. Більшість населення займалася землеробством, скотарством. В жовтні 1657 року поселенцям виділили землі, ліси й сіножаті навколо Сум радіусом 10 верст по р. Пслу. На орних землях сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, горох. Розвивалося городництво. Землю обробляли за допомогою невеликого плуга («косулі»), сохи й дерев’яної борони. Широкого розвитку набули різні ремесла: шевське, ткацьке, гончарне, кравецьке, ковальське, ливарницьке. Поширеними були промисли: борошномельний, гуральництво, броварство. З Сум на Торські озера їздили варити сіль. 
     Налагоджувались торговельні зв’язки з іншими містами України і Росії. З самого початку існування Суми підтримували тісні економічні зв’язки з російськими містами Бєлгородом, Курськом, Воронежем та іншими. Тричі на рік в Сумах влаштовували ярмарки. Щотижня у місті були базари, де торгували хлібом, м’ясом, маслом, горілкою, пивом, тютюном, шерстю, ремісничими виробами. 
     Чим далі, тим більше поглиблювалося класове розшарування. В руках козацької старшини, купецтва, духовенства зосереджувалось багато майна і земельних угідь. Одним з найбільших землевласників був сумський полковник Г. Кондратьєв. Не задовольняючись землями, одержаними за жалуваними грамотами російського уряду, полковник та його родичі купували, вимінювали, а то й силою привласнювали чужі землі. Так, 1698 р. осавул Г. Данилов скаржився російському урядові, що син Кондратьєва Роман захопив його земельні угіддя й затопив млин⁵. На початку XVIII ст. Кондратьєвим належало 20 сіл. Великим землевласником був також Успенський монастир у Сумах. 
     Царський воєвода, козацька старшина, купці жорстоко експлуатували козаків, підсусідків, ремісників. Найгірше жилося підсусідкам. Вони не мали навіть житла і мусили працювати у господарствах заможних козаків. 1661 року жителі скаржилися у Москву на воєводу Умая Шамордіна, який «чинил обиды и теснение в грабеж, и раздавал сумским черкасам государево денежное жалование не по указу, а с вычетом». Не обмежившись скаргою, вони скликали «чорну раду», яка рішуче виступила проти свавілля Шамордіна. Наляканий народним гнівом воєвода у своїх листах до царя ганьбив учасників «чорної ради», називав їх «злодіями, п’яницями й бунтівниками». Цар розпорядився покарати тих, хто виступав проти воєводи. Багатьох з них було заарештовано, а «призвідників»—Кіндрата Леонтьєва й Феодосія Хрестиченка — закатовано⁹. Це був один з перших виступів жителів проти соціально-економічного гноблення. Дуже грабувала населення й козацька старшина, якій царський уряд віддав на відкуп збирання податків. Під час селянської війни під проводом С. Разіна в Сумах розповсюджувалися «прелестные письма», жителі відверто висловлювали співчуття повсталим. Але до повстання в місті не дійшло. 
     З часу заснування населеного пункту його корінними жителями були українці й росіяни. Експлуатовані маси обох народів спільно боролися проти соціально-економічного гноблення царизму, місцевих експлуататорів, іноземних агресорів. Коли гетьман Виговський у 1658 році уклав з польським урядом угоду, спрямовану на відрив України від Росії й відновлення польсько-шляхетського панування, населення Сум рішуче виступило проти зрадника українського народу. Воно вигнало геть з міста його посланців. У відповідь Виговський 1659 року направив до Сум великий загін татар. На захист рідного міста стали всі його жителі. Татари, зазнавши поразки, змушені були відступити¹⁰. У 1663 і 1668 роках татарські орди знову прагнули захопити місто, але й цього разу були розгромлені козаками Сумського полку. Місто Суми відігравало роль збірного пункту російських військ під час їх кримських походів у 1687 і 1689 роках. У складі російських військ у походах брав участь і Сумський полк¹¹. 
     Під час Північної війни, враховуючи важливе стратегічне значення Сум, головне командування російських військ дбало про укріплення, підготовку міста до оборони. Місцеве населення багато попрацювало на будівництві укріплень. До міста ввели додаткові контингенти військ. Щоб перевірити готовність до оборони, 13 грудня 1708 р. сюди приїздив Петро І. Через 13 днів він перевів до Сум ставку російського головного командування¹². 6 січня 1709 р. тут відбулася військова нарада, де обговорювалось становище й плани подальших дій. З лютого 1709 р. Петро І виїхав до Охтирки. 
     У XVIII ст. — першій половині XIX ст. відбулися помітні зміни в складі міського населення. Цікаві відомості щодо цього дав перепис 1732 р. На той час у місті проживало понад 7700 мешканців. Трохи менше половини їх становили ревізькі душі (чоловіки). У 1773 році населення міста досягло 9380 чоловік, а 1850 року — 10 256 чоловік¹³. 
     Як і раніше, основна маса населення займалася землеробством, скотарством. Козацька старшина, яка 1785 року була зрівняна в правах з російським дворянством, зосередила в своїх руках великі земельні володіння. Так, наприклад, за відомостями Генерального межування 1785 р. родині Кондратьєвих належало 119 тис. десятин землі. Велике поміщицьке землеволодіння було основою феодального покріпачення селян. 1773 р. в Сумах налічувалося понад 1100 кріпаків. Більшість з них мала невеликі земельні наділи, були й безземельні. Панщина становила 4—5 днів на тиждень. Кріпаки відбували й інші повинності. 
     Економічний розвиток міста у XVIII — першій половині XIX століття характеризувався зростанням ремесел, поширенням торгівлі. 1780 року в Сумах було 8 цехів, які об'єднували 317 чоловік. Кількість цехових ремісників постійно збільшувалась. Напередодні реформи в місті працювали 194 ремісничі майстерні, де трудилися 934 ремісники¹⁴. 
     Виникали промислові підприємства. Вже 1710 року був склозавод. Наприкінці XVIII століття працювали шкіряний завод та селітроварня. У 1807 році налічувалося 8 промислових підприємств: заводи каретний, шкіряний, прохолодних напоїв, чотири цегельні, миловарня. На них було зайнято 120 найманих робітників¹⁵. На шкіряному заводі у 1815 році було 30 майстрів і 25 вільнонайманих чорноробочих. Підприємство виробляло близько 10 тисяч шкір на рік, його продукція користувалася попитом на ярмарках у Сумах, Полтаві, Чернігові та інших містах. За відомостями 1846 р., в місті вже було 3 шкіряні, 4 свічкових заводи, 7 цегелень й миловарня. 1859 року став до ладу невеликий чавуноливарний завод¹⁶.
     З початку XVIII ст. в місті щорічно в лютому—березні й листопаді відбувалися ярмарки, які тривали по 20—30 днів. На них продавали товари, доставлені сюди місцевими купцями, а також купцями з інших міст України, з Росії та з-за кордону. Щопонеділка й п'ятниці відбувались базари. 
    Сталися зміни в адміністративному статусі міста. До 1732 р. воно було центром Сумського слобідського козачого полку. У 1732—1743 рр. місто підлягало керівному органу всіх слобідських полків, перетворених у бригаду — «Канцелярії комісії заснування Слобідських полків», яка розташовувалася в Сумах. У 1743—1765 рр. Суми знову центр полку, 1765—1780 рр.— центр Сумської провінції Слобідсько-Української губернії, у 1780—1796 рр.— повітове місто Харківського намісництва. З 1796 р. Суми — повітове місто Слобідсько-Української губернії, перейменованої 1835 року на Харківську. 
     В центральній частині міста на початку XVIII ст. вправними руками народних майстрів у стилі кращих взірців російської і української архітектури була споруджена Воскресенська церква. Наприкінці XVIII століття звели Покровську церкву. В цій споруді гармонійно поєднувались традиційні риси дерев’яної та кам’яної української архітектури¹⁷. І до наших днів збереглися архітектурні пам'ятки — Спасо-Преображенський собор (будувався у 1776—1788 рр.) та Іллінська церква (1836—1851 рр.). Окрасою міста вважалися будинки присутствених місць, гостинний двір та інші. Пожежі, що сталися в 1839—1840 рр., знищили більшу частину міста. Після цього воно знову відбудувалося. Наприкінці 40-х рр. XIX ст. в Сумах було 96 кам'яних і 2026 дерев’яних будинків¹⁸. 
     Міські власті мало дбали про медичне обслуговування населення. На початку XIX ст. відкрилася невелика лікарня. Працював у ній один лікар. 1845 року послугами лікарні користувалися 307 чоловік. Утримувалась лікарня коштом добровільних пожертвувань. 
     1732 року в місті було 5 шкіл, в них працювало 12 учителів. 1790 року відкрилася двокласна казенна школа, т. зв. мале народне училище. 1806 року воно було реорганізоване в повітове. 1834 року почалися заняття в парафіяльному училищі. Нижчу освіту діти здобували також у приватних школах, які утримували дяки та паламарі. Кількість учнів в таких школах, як правило, не перевищувала 8—12 чоловік. Були жіночі приватні пансіони, в яких викладали за програмою повітового училища. У всіх навчальних закладах здебільшого вчилися діти дворян, купців. Переважна більшість населення залишалася неписьменною. При повітовому училищі створили бібліотеку. 1834 р. її книжковий фонд становив 918 томів. 1860 року в місті відкрилася публічна бібліотека. Вона працювала в горішньому приміщенні двоповерхового будинку. 
     Суми у 70—80-х рр. XVIII ст. відвідував видатний український просвітитель-гуманіст, філософ і поет Г. С. Сковорода. В Сумах народилися вітчизняний лікар, автор ряду праць про холеру, чуму й проказу П. С. Симонтовський (1747—1815), а також український натураліст і медик І. Й. Калениченко (1805—1876 рр.).
     1806 року в центрі міста спорудили театральне приміщення, де показували свої вистави російські й українські трупи. 
     Після скасування кріпосного права в Росії швидко розвивалась промисловість. 1869 року почалося виробництво на Павлівському цукровому заводі. Коли проклали залізницю Ворожба—Мерефа, в січні 1877 року стала до ладу станція Суми. Через п’ять років запрацювало підприємство, де виробляли сільськогосподарські віялки. 1888 року в місті було 26 фабрик і заводів. 1891 року пустили механічний завод, 1893 року — механічні майстерні. У 1896 році став до ладу машинобудівний завод, що випускав парові котли й інше обладнання для цукроварень, підйомні машини та іншу продукцію. Він належав бельгійському акціонерному товариству «Сумські машинобудівні майстерні»¹⁹. Відбулися зміни і в ремісництві. Створювалися майстерні, які випускали різні товари стосовно до потреб ринку. 
     Економічна криза, що охопила промисловість на початку XX століття, позначилася й на Сумах. Не витримавши капіталістичної конкуренції, ряд підприємств, головним чином дрібних, у т. ч. багато ремісничих майстерень, закрився. На існуючих скоротилося виробництво. 
     У другій половині XIX — на початку XX століття Суми лишалися одним із значних центрів торгівлі в Харківській губернії. Тут щороку відбувалося 4 ярмарки. Головними предметами торгівлі були хліб, м’ясо, цукор, велика рогата худоба, одяг, металеві вироби тощо. Зростала стаціонарна торгівля. Розвиток промисловості й торгівлі відбувався в нерозривному зв’язку з банківським капіталом. Вже 1868 р. відкрився міський громадський банк. Чим далі, тим більше банк із скромного посередника перетворювався в силу, що порядкувала майже всім грошовим капіталом, переважною частиною засобів виробництва. 
     З розвитком,промисловості зростала кількість робітників. У 1888 р. на підприємствах працювало 1036 робітників. Процес формування робітничих колективів мав свої особливості. Вони утворювалися головним чином за рахунок зубожілих селян і ремісників-українців та росіян. У них були однакові інтереси в боротьбі проти спільних класових ворогів — царизму, поміщиків та капіталістів. 
     Робітники працювали у напівтемних і непристосованих приміщеннях. Про будь-яку організацію безпеки праці нічого було й казати. Робочий день на більшості підприємств тривав по 12 годин, а на машинобудівному заводі, де хазяйнували іноземці, більшу частину року — по 12 — 14 годин. Заробітна плата на всіх підприємствах лишалася низькою. Застосовувалися штрафи. Сім’ї робітників жили в бараках з довгими рядами дерев’яних нар або в напівзруйнованих халупах, за які їх власники дерли непомірно високу плату. Становище трудящих стало ще гіршим через промислову кризу 1900—1903 рр., яка породила масове безробіття, посилила зубожіння трудящих.  

1   Краткие сообщения Института археологии АН У РСР, вып. 10. К., 1960, стор. 103—105; История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры. М., 1967, стор. 28—34. 
2   Советская археология, т. 16. М., 1952, стор. 40. 
3   Центральний державний архів давніх актів (далі — ЦДАДА), ф. 120, Бєлгородський стіл, стовп 405, арк. 735—736. 
4   Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 3. М., 1857, стор. 280—281; Словаръ географический Российского государства, ч. 5. М., 1807, стор. 1253. 
5   ЦДАДА, ф. 210, Бєлгородський стіл, стовп. 389, арк. 22; стовп. 1020, арк. 445; Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI—XVIII столетии, стор. 145. 
6   Дополнения к актам историческим, собранным и изданным археографической комиссией, т. 9 (прибавления). СПб., 1875, стор. 296. 
7   А. Г. Слюсарський. Слобідська Україна, стор. 58. 
8   ЦДАДА, ф. 210, Бєлгородський стіл, стовп. 1653, стор 89—127. 
9   ЦДАДА, ф. 210, Бєлгородський стіл, стовп. 599, І; арк. 565—571, 654, 660. 
10 А. Г. Слюсарський. Слобідська Україна, стор. 95—97. 
11 П. Головинский. Слободские казачьи полки. СПб., 1884, стор. 121. 
12 Е. В. Тарле. Северная война и шведское нашествие на Россию. М., 1958, стор. 263, 264. 
13 ЦДІЛ УРСР у Києві, ф. 399, оп. 1, спр. 1201, арк. 7; Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 12, ч. І. Харьковская губерния. СПб., 1850, табл. 3; А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини. XVII—XVIII вв., стор. 403. 
14 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 210, оп. 1, спр. 232, арк 38—47; ф. 215, оп. 1, спр. 360, арк. 2, 12; О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, т. 1, стор. 100. 
15 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 655, оп 1, спр. 1081, арк. 75 
16 Фабрики и заводы всей России. К., 1913, стор. 149; О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, т. І, стор. 437. 
17 Г. Н. Логвин. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятники, стор. 419—423; В. П Моїсеєнко, Н. П. Новаківська. Суми. Історико-архітектурний нарис. К., 1966, стор. 14. 
18 Военно-статистистическое обозрение Российской империи, т. 12. ч. 1, табл. 11, стор. 234—237. 
19 Фабрики и заводы всей России, стор. 149, 170; Харьковский календарь на 1890 г. X, 1890, стор. 196. 

Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )