Білопілля 

     Білопілля — місто районного підпорядкування в Сумській області, центр району, розташоване за 45 км від м. Сум; залізнична станція. Через місто проходить автошлях Суми — Новгород-Сіверський. 
     Територія сучасного Білопілля була заселена ще у II—VI ст., про що свідчить виявлене археологами поселення черняхівської культури1. За часів Київської Русі виникло укріплене місто Вир, яке відігравало роль форпоста в боротьбі з кочівниками. Про нього згадується в літописі за 1111 рік у зв’язку з походом переславського князя Володимира Мономаха проти половців2, 1239 року його спустошили й спалили монголо-татари. В середині XVI ст. у цій місцевості з’являються пости російських служивих людей — військові сторожі. Одну з них, 2-гу путивльську, було встановлено біля Вирського городища. 
      Інтенсивне заселення місцевості почалося в середині XVII ст. В 1672 році бєлгородський воєвода князь Ромодановський на старому Вирському городищі збудував фортецю, навколо якої селилися задніпрянські переселенці3. Першу свою назву — Крига — поселення дістало від річки. Під цією назвою, що довго зберігалася в народі, воно згадується в деяких історичних джерелах, наприклад, у літописі Самовидця за 1687 рік4. Друга назва — Білопілля трапляється в документах початку 80-х років XVII століття. Вона походить від однойменного містечка на Брацлавщині5, звідки прийшли перші переселенці. Білопільська фортеця була добре укріпленою. Її оточував рів завглибшки 8 і завширшки 10 метрів. На високому валу було зведено дубову стіну з 9 баштами. Переважна маса населення проживала у посаді, який був укріплений дубовою стіною з 13 баштами і ровом завглибшки 6 і завширшки 8 метрів. 
     Майже 100 років своєї історії Білопілля, як і інші міста Слобожанщини, розвивалось у специфічних умовах поєднання військової сторожової служби з землеробством і промислами (гуральництво, млинарство тощо). Захоплення козацькою старшиною земельних угідь рядових козаків поглиблювало соціальну диференціацію. Частина козаків потрапляла в залежне становище від козацької старшини. За даними перепису 1732 року, в Білопіллі налічувалося 392 козаки, 2122 підпомічники, 60 підсусідків6
     Остаточне скасування сторожової служби і розформування слобідських козацьких полків 1765 року помітно позначилося на становищі Білопілля. Воно було сотенним містечком Сумського козацького полку, а з 1765 до 1780 року входило до складу Слобідсько-Української губернії, з 1780 до 1796 — Харківського намісництва, з 1796 — знову Слобідсько-Української губернії (з 1835—Харківської). 
     Після ліквідації полкового устрою сталися важливі соціальні зміни. Козаків, підпомічників було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, які стояли близько до державних селян. Тільки незначна частина, найбільш заможна, могла перейти в купецький і міщанський стани. 
     У середині XVIII ст. поряд з землеробством значного розвитку набувають в Білопіллі ремісництво, промисли й торгівля. 1780 року тут налічувалося 7 цехів. В 1786 році найбільші цехи — ткацький і чоботарський мали 324 ремісники. Найпоширенішими промислами, як і раніше, були млинарський і гуральницький. 1781 року у Білопіллі налічувалося 65 гуралень, 46 вітряних і 26 водяних млинів. Місто стає важливим торговельним пунктом. Тут щорічно відбувалися 3 ярмарки. Товари доставлялись з Путивля, Курська, Воронежа, Бєлгорода, Тули, Сум, Полтави. 
     Наприкінці XVIII ст. у місті проживало 6897 чоловік, з яких військових обивателів було 5471, міщан разом з цеховими 570, купців 78, дворян 53, поміщицьких селян 63 чоловіка, решта — духівництво, чиновники, військові тощо7
     За феодально-кріпосницького ладу майже не розвивались охорона здоров’я, народна освіта. Один лікар в умовах антисанітарії, забобонності населення мало що міг зробити. Епідемії косили жителів. Від холери 1831 року померло 112, а 1848 — 256 чоловік. За переписом 1732 року в чотирьох парафіяльних школах Білопілля навчалося 7 школярів. 1812 року відкрили міське парафіяльне училище, яке з перервами проіснувало до 1858 року. Контингент учнів щоразу змінювався. В 1812 році навчалися 53 хлопчики, а в 1814 — лише 17. 1844 року в ньому було 72 учні, а в 1853—228. Такий стан свідчив про те, що переважна більшість населення не могла здобувати освіту через нестатки й злидні. 
     Про благоустрій Білопілля власті не дбали. З самого початку його забудовували відповідно до потреб оборони, на планування ж довго не звертали уваги. Зводили переважно дерев’яні будівлі. Страшним лихом були часті пожежі. З 1852 по 1862 рік сталося 35 пожеж9
     Державні селяни, які переважали серед населення міста, згідно з указами від 18 січня й 24 листопада 1866 року зберігали свої попередні наділи. Викуп до 1885 року для них не був обов’язковим, і тому доводилося сплачувати оброчний податок. Якщо державні селяни Сумського повіту в середньому мали 2,3 десятини на ревізьку душу, то наділ білопільських селян складав 1,6 десятини10. Звідси хронічне безземелля і малоземелля селянського населення Білопілля. 
     Соціально-економічні зрушення, викликані реформою 1861 року, не одразу позначилися на житті Білопілля. Проте розвиток капіталізму в країні, хоч і повільно, але неминуче втягував місто в сферу капіталістичних відносин. Цьому сприяло спорудження Курсько-Київської залізниці (1869 р.). 
     Дальший значний крок у своєму розвитку зробило ремісницьке виробництво. 1881 року в місті було 624 ремісники. Налічувалося 34 види різних ремесел11. Найбільшого розвитку досягло виготовлення чобіт і тулупів, чим славились білопільські ремісники далеко за межами міста. З’явилися перші підприємства фабрично-заводської промисловості. Проте вони так й не вийшли за межі дрібного напівкустарного виробництва, тісно пов’язаного з сільським господарством. У 80-х рр. XIX ст. в місті працювали 3 цегельні, 3 салотопні, 2 свічко-сальні заводи. На них було зайнято до 100 робітників. Значним було круп’яне виробництво. 5 крупорушок за рік виготовляли 10 тис. пудів крупи. На початку XX ст. тут були пивоварний, механічний, чавуноливарний, цегельний заводи, 6 шкіряних підприємств. 
     Економічний розвиток країни в цілому, міста зокрема, обумовив деякий розвиток охорони здоров’я, освіти тощо. На початку XX ст. у Білопіллі були лікарня на 20 ліжок, амбулаторія, де працювали 2 лікарі, 5 фельдшерів. В місті працювало двокласне жіноче училище, 5 церковнопарафіяльних шкіл, ремісниче училище, засноване земством, жіноча й чоловіча гімназії, кілька приватних шкіл12. Початкові школи тулилися в непристосованих для навчання приміщеннях, відчувалась гостра нестача вчителів. В гімназіях учились діти купців, заможних міщан і селян. Через нестатки, злиденне життя далеко не всі діти трудящих могли здобувати навіть початкову освіту. 
     Місто було вкрай занедбаним: вулиці майже не освітлювались і не впорядковувались. Коштом жителів утримувалися поліцейська й пожежна команди, кілька навчальних закладів тощо. Заможна верхівка Білопілля, яка засіла в міській думі і сільській управі, розподіляла кошти, враховуючи, найперш власні інтереси. Показово, що на утримання поліції і поліцейських чинів витрачалося 10 129 крб., а на охорону здоров’я — тільки 3439 карбованців12
     Купецька верхівка, духівництво, заможне міщанство, куркулі чинили запеклий опір всьому, що хоч якоюсь мірою порушувало старий уклад життя. Навіть ідея посадити громадський міський сад натрапила на опір місцевого купецтва, що вбачало в цьому намір «підірвати моральність молоді»13. Зате будівництво шинків вважалося «моральною» справою. 
     За даними 1914 року, в місті проживало 21 796 чоловік. Як і раніше, більшість серед них становили селяни — 62,3 проц.14. Трудящі міста — основне його населення — були позбавлені будь-яких політичних і громадських прав, терпіли економічний гніт. В тяжких умовах доводилося працювати на дрібних підприємствах. Доля робітника цілком залежала від сваволі підприємця. На крупорушках робочий день тривав 12 годин на добу, а платили від 7 до 9 крб. щомісяця15. Особливо нестерпними були умови праці на шкіряних підприємствах. Не краще жилося й залізничникам. Працюючи щодня по 14 годин, вони одержували в середньому 15—20 крб. на місяць16


1   Материалы исследовапия по археологип СССР, № 116. М., 1964, стор. 12. 
2   Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 407—408. 
3   Там же, стор. 413. 
4   Літопис Самовидця. К., 1971, стор. 143. 
5   Нині село Козятинського району Вінницької області. 
6   Материалы для истории колонизаций и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI—XVIII столетии, т. 1, стор. 257. 
7   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 215, оп. З, спр. 345, арк. 16, 17. 
8   А.Воронцова. Материалы для истории и статистики учебных заведений Министерства народного просвещения. СПб., 1865, стор. 81. 
9   Памятная книжка Харьковской губернии на 1864 год. X., 1864, стор. 140. 
10 Земельные наделы крестьян Харьковской губернии. X., 1907, стор. 129, 130. 
11 Харківський облдержархів, ф. 51, оп. 1, спр. 139, арк. 84. 
12 Там же, спр. 242, арк. 86. 
13 Харьковский календарь на 1884 год, стор. 566. 
14 Обзор Харьковской губернии за 1914 год. X., 1914, стор. 7. 
15 ЦДІА СРСР, ф. 20, оп. 12, спр. 237, арк. 20—23. 
16 Города России в 1904 году, стор. 257, 264.  


Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • БуриньВелика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова ДолинаНедригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )