Межиріч
Межиріч — село в Україні, в Лебединському районі Сумської області, розташоване за 15 км на північ від районного центру і залізничної станції Лебединська.
Межиріч засновано 1642 року між річками Пслом і Олешнею, на місці давнього Городецького городища, козаками — вихідцями з Правобережної України1. Для захисту населення від кримських татар тут було збудовано фортецю з сторожовими баштами і бійницями. З 1658 року Межиріч став сотенним містечком Сумського слобідського полку. 1732 року в містечку налічувалося 702 двори і проживало 2663 душі чоловічої статі. До 1712 року у фортеці постійно перебував гарнізон2. Козаки охороняли південні кордони Російської держави від грабіжницьких нападів кримських і ногайських татар. Межиріцька сотня в складі Сумського полку брала участь у Північній війні 1700—1721 рр. Крім сторожової служби, козаки займалися землеробством. У містечку розвивалися промисли — селітровий, гончарний, тютюновий.
Наприкінці XVII—на початку XVIII ст. посилився феодально-кріпосницький гніт. В 30-х роках XVIII ст. тут налічувалося 494 виборні козаки, 1744 підпомічники, 335 робітних людей3 з числа розорених козаків. Не маючи свого господарства, останні наймитували у заможних козаків, працювали на місцевих селітрових, соляних та інших промислах. Так, у сотника Маркова і підпрапорного Лисенка працювало 17 чоловік, у підпрапорного Штепи — 22. Селян визискувало також і духовенство. В містечку налічувалося 8 церков, був Предтечинський монастир. Землю, що їм належала, обробляли робітні люди. Працювали вони і в господарствах місцевих попів. Становище їх майже нічим не відрізнялося від життя кріпаків.
У другій чверті XVIII ст. у містечку все більшого розвитку почали набувати товарно-грошові відносини. Поряд із землеробством розвивалися ремесла: бондарське, ткацьке, кравецьке, ковальське. Частина жителів займалася відхожими промислами — чумацтвом і солеварінням на Бахмутських промислах. Тричі на рік у Межирічі влаштовувалися ярмарки, двічі на тиждень — базари. Торгували металевими виробами, худобою, хлібом, гончарним посудом, полотном тощо.
1765 року козацьке самоврядування Слобідської України було ліквідовано. Виборних козаків і підпомічників позбавили козацьких привілеїв і перевели до стану військових обивателів. Їх обклали подушним податком. Наступ на козацькі права, посилення феодально-кріпосницького гніту викликали незадоволення військових обивателів. У березні 1767 року, під час виборів довіреної особи до Сумських провінціальних зборів, вони виступили за ліквідацію подушного податку з дітей віком до 7 років, за відновлення козацької служби. Але місцеві власті лишили все це поза увагою. На військових обивателів були покладені нові повинності — ремонт мостів і гусарських конюшень у Сумах, доставка лісоматеріалів для спорудження фортець, будівництво самих фортець в Олександрівську, Бахмуті, Азові, Таганрозі, Кременчуці та інших місцях, де селяни знаходилися в тяжких умовах і чимало з них вмирало від хвороб.
У другій половині XVIII ст. Межиріч являв собою досить великий населений пункт. 1773 року в ньому налічувалося 743 двори і мешкало 7209 чоловік. За соціальним станом населення було неоднорідним. Тут проживало 6350 військових обивателів, 507 т. зв. підданих поміщицьких селян, 105 монастирських селян, 40 колишніх козацьких старшин, 154 духовні особи і 53 військовослужбовці та цивільні чини4. З числа військових обивателів провадився рекрутський набір до гусарських полків. Крім того вони повинні були надавати постій солдатам, перевозити війська своїм гужовим транспортом.
Посилення феодально-кріпосницького гніту, дальше загострення суперечностей викликало серед найбідніших верств населення протест. Документи за 70-і роки XVIII ст. свідчать, що в Сумському гусарському полку були непоодинокими випадки дезертирства рекрутів. Селяни вчиняли порубки поміщицьких лісів, утікали на Дон та Волгу. Жителі Межиріча брали участь і в селянській війні під проводом Пугачова. Так, у березні 1775 року Саратовська воєводська канцелярія вислала етапом до Харкова цілу групу слобожан, учасників повстання. Серед них були С. Федоров та С. Підлісний з Межиріча5.
В липні 1777 року в Межирічі завершилося генеральне межування, згідно з яким за поміщиками Штепою, Армашевським та іншими закріпили в спадкове володіння державну землю, а також землі з колишнього козацького фонду. Продовжуючи збільшувати свої володіння, поміщики й духовенство силоміць захоплювали громадські угіддя, що призводило до скорочення розміру подушного землекористування у військових обивателів. З невеликих клаптиків землі, оброблюваних примітивним реманентом, бідняки збирали низькі врожаї. Чимало військових обивателів, щоб прогодувати родину, вдавалися до ремесел. У другій половині XVIII ст. гончарний цех об’єднував 46 ремісників, кравецький — 45, ткацький — 40, ковальський— 17. А всього у містечку налічувалося 1772 року 447 ремісників.
Влітку 1797 року Межиріч став державною слободою Сумського округу. Військові обивателі підлягали Сумському суду, а ремісники й міщани — Охтирській міській ратуші. Через 5 років слобода як центр волості увійшла до Лебединського повіту Слобідсько-Української губернії. Наприкінці XVIII ст. місцеве населення зобов’язали вирощувати тутові сади. Шовкова пряжа мала надходити до казни в рахунок сплати державних податків. Але розведення шовкопрядів не набуло розвитку. Сади швидко запустіли. Малоземелля (наділ на ревізьку душу не перевищував З десятин), віддаленість наділів (нерідко вони були за 20—25 км від слободи) призвели до того, що хліборобство не забезпечувало видатків. Придбання реманенту коштувало дорожче від вартості землі, а зібрана продукція з наділу не окупала затрат праці. Селянам ніде було взяти грошей на сплату оброчного податку. Щоб якось вийти з становища, вони почали вирощувати на своїх землях тютюн і збувати його на ярмарках через скупників. Частина селян змушена була шукати заробітку на стороні. Вони йшли на Дон, Волгу та в інші місця Росії. Широко застосовувалася в Межирічі праця кріпаків у винокурінні, яким займалися місцеві поміщики. На початку XIX ст. в слободі працювали 2 солодові заводи. Тяжке становище переважної більшості селянства ускладнювалося частими (1821 р., 1833 р., 1848 р.) стихійними лихами (посухами, пожежами), епідеміями (1831 р., 1848 р.). Тільки 1831 року від холери загинуло майже 100 чоловік, а посушливого 1848 року від тієї ж хвороби померло 226 чоловік6.
Напередодні реформи Межиріч являв собою типовий населений пункт Слобожанщини. Житлові, адміністративні будинки були дерев’яними під солом’яними стріхами. Медичного закладу в слободі не було. У виняткових випадках допомогу подавали працівники військового госпіталю. Лише 1855 року в Межирічі було відкрите міністерське початкове училище. 6 червня 1859 року, їдучи до Лебедина, у Межирічі побував Т. Г. Шевченко.
Після скасування кріпосного права на колишніх військових обивателів поширилося «Положення про державних селян». Поміщицькі селяни та військові обивателі у Межирічі одержали по півтори десятини землі на ревізьку душу, тобто вдвічі менше, ніж вони мали до реформи. Дворові люди взагалі не одержали ніякого наділу. Протягом двох років вони залишалися тимчасовозобов’язаними і продовжували працювати в поміщицьких маєтках. За десятину селянин мав сплатити суму, що в 4 рази перевищувала ринкову ціну. З цієї причини кілька чоловік відмовилися від наділів. У громадське користування були виділені земля та угіддя, за які селяни вносили до казни оброчний податок. Із загальної суми платежів Межиріцької громади він становив 44 проц. Крім того, селяни сплачували різні платежі й податки. Тільки податок з десятини землі дорівнював майже 69 проц. її прибутковості.
Розвиток капіталістичних відносин на селі у пореформені часи прискорив процес обезземелення та соціального розшарування на селі. Непосильні державні повинності призвели до розорення більшості селянських господарств. Так, у 1879 році в Межирічі на 1864 селянські двори припадало всього 574 коней та 60 пар волів. Не маючи тягла й реманенту, селяни здавали землю в оренду, а самі або йшли у найми до поміщиків та куркулів, або вдавалися до ремесел і кустарних промислів, або залишали село, шукаючи роботи на стороні. 1881 року в Межирічі наймитувало понад 200 селян7. За рахунок зубожіння основної частини населення збагачувалася заможня верхівка села. Чималу кількість землі мали багатії Дігтярі, Шумило, Коломієць та інші. Малоземелля, безземелля, жорстокий визиск штовхали сільську бідноту до боротьби. 11—14 червня 1905 року відбувся виступ селян. Вони захопили сіножаті, пасовиська і ліс, що належали куркулям. У виступі взяло участь 600 чоловік8.
Напередодні першої світової війни в Межирічі налічувалося 1900 дворів з населенням 12 тис. чоловік. Працював цегельний завод, на якому було зайнято 15 робітників; діяли млин, 41 вітряк, 2 крупорушки; торгувало кілька крамниць. Ці невеличкі підприємства були побудовані на кошти кредитного товариства, заснованого тут 1909 року сільською буржуазією. Ринкового значення набрав у Межирічі гончарний промисел. Понад 100 гончарів виробляли посуд, який розходився по всьому повіту.
До 1901 року в Межирічі не було жодного медичного закладу. Час від часу сюди навідувався фельдшер з Ворожби. 1901 року в селі відкрито фельдшерський пункт, а через 8 років — лікарську дільницю, яка обслуговувала 13,6 тис. чоловік. Медичну допомогу подавали лікар, 2 фельдшери, акушерка. Через нестачу коштів (на хворого відпускалося 14,2 коп. на рік) та обмаль медикаментів населення не одержувало належної медичної допомоги. Особливо це відчувалося під час масових захворювань. Так, протягом 1901—1903 рр. від скарлатини та дифтериту в селі померло майже 50 чоловік. У 1900 році однокласне училище перетворили на двокласне. Крім нього, тут працювали однокласне училище, 4 церковнопарафіяльні школи. При двокласному училищі в 1897 році заснували бібліотеку.
1 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 497, 498.
2 А. 3. Мышлаевский. Крепости и гарнизоны Южной России в 1718 году. СПб., 1897, стор. 59—61.
3 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 504.
4 Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 2. X., 1890, стор. 264, 352.
5 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 436.
6 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. З, стор. 504.
7 О положений сельского хозяйства и земства в Харьковской губернии. X., 1885, стор. 20, 21.
8 1905 год на Украине. Хроника и материалы, т. 1. Январь—сентябрь. X., 1926, стор. 259.
Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )