Карлівка
Карлівка — місто в Полтавській області, адміністративний центр Карлівського району, розміщене на берегах невеликої степової річки Орчик, притоки р. Орелі (басейн Дніпра), за 47 км від обласного центру. Є залізнична станція на залізниці Полтава—Красноград. Через місто проходить автошлях того ж напрямку.
Початок заснування Карлівки поклали на початку XVIII століття переселенці з Правобережної України, які тікали від шляхетського гніту. Карлівка спочатку входила до складу першої сотні Полтавського полку, в ній тоді проживало 63 душі чоловічої статі.
Родючі землі, соковиті пасовища навколо села створювали сприятливі умови для розвитку землеробства і тваринництва. І не випадково в 40-х роках XVIII століття землі Карлівки були пожалувані російською царицею Ганною Іванівною фельдмаршалу Карлу Мініху. Закріпачення як переселенців з Правобережної України, так і найбідніших козаків давало землевласникам необхідні робочі руки. У 1743 році, коли маєток Мініха перейшов до рук найбільшого українського феодала графа Розумовського, в ньому і в навколишніх хуторах було 894 підданих чоловічої статі (266 господарств) і 84 чол. челяді.
Панщина тут офіційно вважалася дводенною на тиждень, але кріпосники змушували селян виконувати різні роботи і в інші дні.
Зростання і розвиток Карлівки тісно пов’язані з створенням тут великих, як на той час, підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Одним з перших таких підприємств була Карлівська суконна мануфактура, сировину для якої постачав вівчарський завод шпанської породи. Вже у 1816 році на суконній мануфактурі працювало 209 кріпаків1. Майже одночасно в Карлівці виникли 2 винокурні, пивоварний та свічковий заводи, а також завод по виробництву шкіри.
В карлівському маєтку, крім того, був кінний завод, де розводили арабських коней, завод племінної великої рогатої худоби (англійської і волоської).
Про бурхливий розвиток Карлівки свідчить і той факт, що вже в 1846 році вона називалася містечком Костянтиноградського повіту з населенням 2209 чоловік.
Значно зросла і суконна мануфактура. Напередодні реформи вона була однією з 8 на Україні, які мали парові двигуни2. Виробництво сукна збільшилось до 46 990 аршин на рік3 проти 2856 аршин у 1816 році4.
Збільшенню виробництва сукна сприяло і те, що вже за два роки до скасування кріпацтва на мануфактурі і в економії її власники стали застосовувати найману працю. За рахунок посиленої експлуатації найманих робітників власниця маєтку княгиня Олена Павлівна за короткий строк змогла потроїти свої доходи.
Після 1861 року чисельність населення містечка різко збільшилась. Тільки за два роки вона зросла з 2666 чол. до 3345 чол. (обох статей). Приріст населення відбувався в основному за рахунок селян, які остаточно розорялися і йшли в Карлівку на заробітки.
Та нелегко було жити і працювати колишнім кріпакам у панських економіях, де вони за надмірну працю заробляли копійки. Влітку 1865 року Харківський губернатор повідомляв міністра внутрішніх справ про масову втечу робітників з Карлівської економії великої княгині Олени Павлівни через тяжку роботу і погане харчування.
У пореформений період для переробки сільськогосподарських продуктів в економії будуються крохмальний (1866 p.), спиртовий (1870 p.), маслобійний і цукровий заводи (1889 p.), механічні майстерні для ремонту сільськогосподарських машин і заводського обладнання.
Наприкінці XIX століття через Карлівку пройшла залізниця Полтава — Костянтиноград.
Тяжкі умови праці і життя трудящих штовхали їх на шлях боротьби проти існуючого ладу.
До того ж, селян спіткало природне лихо: часті були неврожаї і недороди. Ось що розповідав сільський староста І. А. Гайдук:
«В останні роки особливо важко стало жити. Зросла орендна плата на землю. Економія примушувала селян знищувати ховрахів. За невиконання цього накладався штраф у сумі 200 крб. В оренду часто-густо відводилася виснажена земля, яка інколи зовсім не давала врожаю. А за кожну десятину орендної землі треба було в економії зібрати і звезти урожай з 1,5 десятини землі. Врожаї ж в економії були відмінні — по 30—35 кіп на десятині. 6—7 днів відробляли втрьох ту злиденну десятину. Власного хліба вистачало тільки до зими. Сіножатей карлівська економія не здавала в оренду, використовувала все сіно сама. Якщо хтось десь заробив якусь копійчину, то йшла вона на оплату податків та штрафів»5. Злидні і бідування хліборобів викликали масове переселення селян на Амур, у Південно-Уссурійський край і Тобольську губернію. Багато найбідніших селян шукало заробітків у панських економіях Криму та Приазов’я.
На початку 1902 року з Уфімської губернії в Карлівку повернулося 300 селян, які переселялися туди, але не змогли налагодити там господарство. Внаслідок цього переселення вони залишилися без жодних засобів для існування. Їх сподівання одержати насіннєву позичку в економії також не справдилися. Більше того, управитель Карлівської економії Шейдеман, користуючись тим, що попит на землю збільшився, підвищив орендну плату на землю. Коли селяни звернулися до нього з проханням продати насіння, необхідне для посіву, за готівку, він зустрів ходаків брудною лайкою. Обурені цим селяни побили управителя, силою відібрали насіння з панської комори, самовільно захопили і виорали 2 тис. десятин панської землі.
Виступи доведених до відчаю селян відбувалися і в навколишніх селах.
Пани були налякані розмахом руху і втікали з своїх маєтків до Харкова і Полтави.
Для придушення селянського виступу було надіслано військо, яке вчинило жорстоку розправу над селянами.
У Карлівці карателі заарештували 8 селянських ватажків, багатьох також покарали різками. Але як тільки каральний загін залишив Карлівку, селяни розгромили цукровий і горілчаний заводи. Після того до Карлівки знову прибуло військо.
В роки першої російської революції 1905—1907 pp. з новою силою піднялася хвиля селянського руху по всьому повіту, а особливо в Карлівському маєтку герцогів Мекленбург-Стрілицьких. Уже влітку 1905 року губернія була оголошена на надзвичайному стані. Наприкінці листопада робітники Карлівської економії оголосили страйк. Припинилась робота на цукровому заводі, гуральні, млині. В багатьох навколишніх селах селяни переобирали старшин, встановлювали нижчу ціну за орендовану землю, залишали роботу в панських економіях, забирали сіно6.
В епоху імперіалізму Карлівка все далі зростала, розширювалися існуючі підприємства, відкривалися нові.
Одним з найбільших підприємств Карлівки напередодні першої світової війни були майстерні для ремонту сільськогосподарських машин і заводського обладнання ( Карлівський машинобудівний завод — «КМЗ»). Вони розміщувалися тоді у двох невеликих приміщеннях. їх оснащення складалось з кількох примітивних верстатів та парової машини в 60 кінських сил.
Основну масу населення Карлівки складали робітники та їх сім’ї (понад 5000 чол.). Селяни та їх сім’ї становили одну шосту частину (1020 чол.). Понад 400 чол. займалися кустарним промислом7.
Незважаючи на швидке зростання населення Карлівки в пореформений період, мережа лікувальних закладів залишалась дуже і дуже обмеженою. Тут працювала тільки одна лікарня на 50 ліжок (в т. ч. 15 ліжок для інфекційно хворих) та два фельдшерські пункти.
Не краще була справа і з народною освітою. Перший навчальний заклад — церковнопарафіяльне училище — було відкрито в Карлівці в 1837 році. Воно і після реформи існувало на пожертвування княгині та на кошти, що їх виділяли церковна община та земство.
1 Статистические ведомости о состоянии российских мануфактур с 1815 по 1821 г. СПб., (табл. за 1816 рік).
2 В. П. Теплицький. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні. К., 1959, стор. 60.
3 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. III, стор. 250—254, 263—264.
4 Т. І. Дерев’янкін. Мануфактури на Україні в кінці XVIII і першій половині XIX ст. Текстильне виробництво. К., 1960, стор. 97, 106, 113.
5 Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерниях в 1902 г.,стор. 158—159.
6 Революционнне события 1905—1907 гг. на Полтавщине. Документы и материалы. X., 1957, стор. 15, 23.
7 Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии за 1910 год. Константиноградский уезд. Полтава, 1913, стор. 11; Кустари и ремесленники Полтавской губернии. Извлечение их данных 3-й подворной переписи населення губернии 1910 года. Полтава, 1913, стор. 10.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки