Федорівка
Федорівка (Фидрівка) — село в Україні, у Глобинському районі Полтавської області. Розташоване на березі річки Хоролу та її притоки Синявки за 35 км від залізничної станції Ганнівка. З райцентром Глобиним (55 км) та м. Кременчуком (60 км) має автобусне сполучення. Відстань до Полтави — 86 кілометрів.
З давніх-давен і до наших днів у народі село звалося також Фидрівкою; під цією назвою воно згадується у працях деяких істориків, в матеріалах ревізій 1726—1729, 1859 років та окремих статистичних довідках. У працях інших істориків і в довідниках село зветься Федорівка.
Місцевість, де розташоване с. Федорівка, заселена з давніх-давен. На території села, в урочищі Чулинцях, на Вищому горбі, біля Хомчиного (Сухорабівського) броду, в урочищі Лепехи та біля Баланового горба є сліди чотирьох стоянок періоду неоліту та бронзи.
Перші письмові відомості про теперішню Федорівку припадають на другу чверть XVII століття. На карті французького інженера Боплана село віднесено до числа нових поселень поряд з Кременчуком, Омельником та іншими.1
Поневолені в XVII столітті і експлуатовані ополяченим магнатом Ієремією Вишневецьким, жителі Федорівки були позбавлені будь-яких прав, що викликало неодноразовий протест. Ось чому в роки визвольної війни українського народу (1648—1654 pp.) вони в складі Кременчуцької сотні, а потім Говтвянської сотні Миргородського полку взяли активну участь у всенародній боротьбі. Федорянам ще не раз доводилося братися за зброю, щоб захистити себе, свої землі, відстояти національну незалежність і після Переяславської ради. Вони підтримували повстання полковника Пушкаря проти гетьмана-зрадника І. Виговського, який намагався відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування, та проти його спільників-татар, що в травні 1658 року зруйнували і пограбували село2. Федоряни разом з населенням навколишніх сіл пізніше ще не раз брали участь у антифеодальних виступах.
Наприкінці XVII століття, з посиленням феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережній і Слобідській Україні, жителі Федорівки потрапляють у залежність від козацької старшини. У 1689 році полковник Д. Апостол одержав універсал на володіння Федорівкою, а через рік село царським урядом було віддане йому у довічне володіння. Грамота Петра І за 1710 рік остаточно підтвердила закріпачення федорян Д. Апостолом.
За ревізією 1729 року, у Федорівці налічувалось 272 двори; з них Д. Апостолу належало 2383. Сто років поміщики Апостоли експлуатували селян-кріпаків. Їм на зміну прийшли поміщики Битяговські, Потьомкіни, Остроградські та інші.
Долю кріпаків села у 2-й половині XVIII століття частково описав академік Гільденштедт, який проїздом побував у Федорівці4. На поміщика кріпаки повинні були працювати як піші, так і кінні, стільки і тоді, як цього він вимагав. Крім того, селяни повинні були сплачувати певну суму податку в казну та постачати від громади робітників, так званих «лопатників», для виконання різних робіт. Селян змушували працювати на цегельні, винокурному та селітряному заводах.
Виснажлива праця на поміщиків, постійні матеріальні нестатки, безправ’я призводили до селянських заворушень. Коли почалося повстання в сусідньому селі Турбаях в 1789 році, повстали селяни і у Федорівці. Власті надіслали сюди військовий підрозділ під командуванням капітана Карпова, який придушив виступ селян.
Федоряни гаряче співчували турбаївцям. Саме тут народилася пісня про Турбаївське повстання, про великий народний гнів проти панів, яка починається словами:
Ой хотіли Базилевці весь світ перебути,
Турбаївців-козаченьків собі підвернути...5
Не поліпшилося становище трудящих і після скасування кріпацтва. За реформою 1861 року кількість землі у селян значно зменшилася. На все село виділили всього 885 десятин землі, на душу припадало по 0,7 десятини6. За одержані клаптики землі селяни повинні були ще довго відробляти на поміщика та сплачувати викупні платежі державі. Так, поміщик Остроградський за 488 десятин, відведених колишнім кріпакам, примушував останніх відробляти йому 5827 літніх днів, особливо під час посіву, збирання врожаю і обробітку землі, та 3611 зимових робочих днів. З 1864 року селяни повинні були сплачувати викупних платежів протягом 49 років по 1044 крб. 56 коп. щорічно. Селян позбавили прав ловити рибу, скошувати очерет, замочувати коноплі в річці тощо. За користування всім цим селяни повинні були додатково відробляти на поміщика та платити гроші7. У селян відібрали і пасовиська. На все село виділили всього 5 десятин пасовиськ. Худобу ніде було випасати. А за випас доводилось платити орендарям чи поміщикам по 4 крб. за кожну голову худоби.
Проникнення капіталізму на село ще більше поглиблювало соціальне розшарування селян. У 1887 році на 370 господарств, у яких проживало 2068 чол. населення, було 1214 десятин орної землі. Розмір ділянки на душу за 17 років після реформи зменшився до півдесятини. Багатії прибирали землю бідноти до своїх рук. Лише 7 господарств мали по 9—15 десятин, 47 середняцьких господарств мали по 6—9 десятин, у 214 господарствах було від 1 до 6 десятин, а 60 — зовсім не мали орної землі. Не кращим було становище селян і з наявністю худоби. У 56 бідняцьких господарств не було ніякої худоби. Лише 9 господарств на все село обробляли землю своєю худобою; 253 господарі орали і сіяли супрягою, інші мусили наймати тягло за відробітки.
Тяжке матеріальне становище змушувало багатьох селян вдаватися до різних заробітків. З 50 господарств села чоловіки й жінки йшли на далекі заробітки в Таврію та інші місця8.
Розшарування і обезземелення селянських господарств поглиблювалося і в кінці XIX століття. На 1900 рік кількість бідняцьких господарств, які не мали орної землі, зросла з 60 у 1887 році до 77. Число господарств, які мали землі від 1 до 6 десятин, збільшилося з 214 до 259. З 47 середняцьких господарств лишилося 36. Разом з тим зміцніли куркульські господарства. Прибираючи до своїх рук землі бідняків, вони мали від 15 до 25 десятин9.
Селян до того ж все більше виснажували численні податки та платежі. За 1900 рік жителі двох сільських громад сплатили понад 3 тис. крб. різних платежів10.
Неминучість дальшого зубожіння, поміщицько-куркульське ярмо і безправ’я штовхали селян на активну участь у революції 1905—1907 років.
Найяскравішою сторінкою в історії боротьби жителів Федорівни проти гнобителів-поміщиків був страйк 5 грудня 1905 року. Після мітингу, на якому виступив робітник Крюківського вагоноремонтного заводу, кількасот жителів Федорівки направилися в економію поміщика Остроградського і припинили там роботи. На вимогу селян звільнити найманих робітників з економії пристав, який прибув сюди з козаками, відповів відмовою і наказав селянам розійтися по домівках. За наказом пристава козаки почали розганяти селян нагаями. Зчинилася бійка. А другого дня в село прибув новий загін козаків і почалася розправа над організаторами страйку. Всі вони були покарані різками і відпущені згодом додому, а Ю. П. Гору було засуджено на 5 років каторжних робіт в Архангельську губернію, після чого він незабаром помер.
У роки столипінської реакції, щоб роз’єднати селян та створити собі куркульську опору на селі, царизм насаджував відруби і хутори. Навколо Федорівки виникали хутори Поділ, Глушківський, Майданівка та інші, в яких було від 1 до 15 господарств з середнім наділом землі від 3 до 10 десятин. Куркулі за рахунок бідноти збільшували свої наділи до 20—40 і більше десятин. Розшарування села продовжувалося.
На 1910 рік у Федорівці з навколишніми хуторами було 458 селянських господарств. З кожних 100 господарств 19 або не мали зовсім землі, або не мали орної землі, у 41 — було менше ніж по 3 десятини. З кожних 100 господарств 26 не мали ніякої худоби, а 58 обробляли свої наділи коровами.
Сільське господарство не забезпечувало прожиткового мінімуму, тому значна частина жителів шукала побічного заробітку. 51 чоловік з села займався кустарними промислами, серед них були кравці, чоботарі, ткачі, теслярі, ковалі тощо. 47 чоловіків і жінок та їх сім’ї перебивалися за рахунок поденщини. Частина працювала на млинах, маслобійнях і просорушках, які належали поміщикам Потьомкіним та Вязмітінову. З 171 господарства дорослі, щоб прогодувати сім’ї, мусили йти на далекі заробітки чи найматися на довгий строк.
Біднота, що мала мізерні наділи землі, їхала шукати «кращого життя» в східні райони Росії.
Про те, в якому становищі перебували малоземельні селяни Федорівки та навколишніх сіл, яскраво говорить «приговор» бідних жителів 1-ї громади села Броварок, яке підпорядковувалося Федорівській волості (нині с. Заможне), представлений у Кременчуцьку повітову землевпорядну комісію. Селяни писали, що вони ніякої землі, крім садиби, не мають, живуть на «невдобах» та по ярах. Поміщики не дають збирати хліб за сніп, хоча б і дорогий, не дають і землі бідним за відробіток. Ми дожились до злиднів,— писали далі селяни,— терпимо голод і холод, не можемо дістати заробітку, щоб забезпечити свої сім’ї.
Доведені до відчаю, селяни просили дозволити їм купити землю в Глушківській економії і через селянський банк відпустити кредит для купівлі цієї землі, оскільки в них немає коштів, або доставити їх на поселення в інші губернії на казенний кошт, не дати розоритися до кінця і страждати від голоду і холоду11.
Злидні і темрява панували на селі. Хоч з XVIII століття при церкві й була школа грамоти, а з 1 березня 1882 року у Федорівці відкрито ще й однокласне земське училище, письменних у селі було дуже мало. Про це красномовно говорить той факт, що в 1887 році на 1046 жителів чоловічої статі грамотних було всього 41 та вчилося 7 хлопчиків, а з 1022 жінок не було жодної письменної і жодна дівчинка не вчилася12. Мало дітей селян ходило до школи, та ще менше закінчувало її. У 1891/92 навчальному році з 58 хлопчиків та 4 дівчаток, що почали навчання, закінчило школу лише 5 учнів13.
У 1901 році з 82 учнів, записаних у школу, закінчило її лише 4, або 4,9 проц.
1 Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 186.
2 К. І. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960, стор. 174.
3 Труды Полтавской ученой архивной комиссии, Випуск 9. Полтава 1912, стор. 134, 145.
4 Я. Сосницкий. Путешествие в Малороссию академика Гильденштедта и кн. Долгорукого. К., 1893, стор. 62—63.
5 «Киевская старина», т. 83. К., жовтень, 1903, стор. 14—16.
6 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 г., Полтава, 1904, стор. 508—509.
7 ЦДІАЛ, ф. 557, оп. 30, стор. 812, арк. 1—49.
8 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. VII, Кременчугский уезд. Полтава, 1888, стор. 50—56, 259—260.
9 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г. Полтава, 1905, Кременчугский уезд, стор. 50—55.
10 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 г. Полтава, 1904, стор. 508—509.
11 Полтавський облдержархів, ф. 123, оп. 1, спр. 1, арк. 56.
12 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. VII, Кременчугский уезд. Полтава, 1888, стор. 50—55, 259—260.
13 Отчет Кременчугской уездной земской управы по народному образованию за 1892—1893 учебный год. Кременчуг, 1893, ведомость № 7, стор. 8.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки