Великі Сорочинці 

     Великі Сорочинці — село в Україні Миргородському районі Полтавської області. Розташовані на річці Пслі, за 25 км від Миргорода і за 100 від Полтави. Найближча залізнична станція — Гоголеве (за 18 км). 
     В офіційних документах населений пункт відомий з 20-х років XVII ст. В захопленому шляхетською Польщею володінні посередині течії Хорола і Псла вказується Миргородський округ, в якому значилося поселення Сорочинці¹. Поряд з цією назвою населений пункт мав і другу, давнішого походження — Краснопіль. Так, на карті французького інженера Боплана (перша половина XVII ст.) серед поселень на лівому боці Дніпра з невеликими замками і напіврозваленими укріпленнями вказано Краснопіль на річці Пслі². Обидві назви зустрічаються також і в інших працях³, зокрема у виданнях до 300-річчя возз’єднання України з Росією⁴. 
     Велике значення в розвитку Сорочинців мали торговельні зв’язки з російськими містами. Відомо, що в 1635 році сорочинські купці пригнали до м. Бєлгорода корів, овець, свиней, доставляли вино для торгу⁵. В свою чергу бєлгородські купці також відвідували Сорочинці «для своего промисла». В Сорочинцях розвивалися кустарні промисли по виготовленню селітри і поташу. З розвитком землеробства, скотарства, бортництва поширювалися торговельні стосунки. 
     У 1646 році Сорочинці загарбав польський князь І. Вишневецький, який володів майже всією Полтавщиною. Війни, розруха, тяжкі побори тощо підривали господарство, розоряли селян та бідне козацтво. У 1648 році утворився Миргородський полк як військова і адміністративно-територіальна одиниця, до нього й належала Сорочинська сотня. 
     З другої половини XVII століття назва села Краснопіль не зберігається і остаточно закріплюється пізніше назва Сорочинці. Походження цієї назви в науковій літературі невідоме, існують лише різні народні перекази. 
     Жителі Сорочинців радісно зустріли звістку про возз’єднання двох братніх народів. Згодом Сорочинська сотня взяла участь у повстанні 1658 року проти гетьмана Виговського, який намагався перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі та посилити феодально-кріпосницький гніт. 
     На початку XVIII століття Сорочинці були великим містечком, в якому перебувало полкове правління, очолюване Данилом Апостолом. Це також сприяло розвиткові населеного пункту. Містечко було укріплене — обнесене земляним валом з дерев’яними баштами на бастіонах⁶. Миргородський полк під командуванням полковника Данила Апостола брав активну участь у грудневій (1701 року) битві під Єрестфером (західніше Чудського озера), де була здобута перша велика перемога над шведами. 
     Під час шведської навали 1708 року Данило Апостол 20 листопада залишив військовий табір гетьмана І. Мазепи і наступного дня був у Сорочинцях, де стояло російське військо. В боротьбі зі шведами Апостол проявив неабиякий талант полководця. 20 січня 1709 року шведський король Карл XII наказав полковникові Галле захопити Сорочинці, але здійснити це не вдалось. Хоча шведи й захопили зовнішні ворота, та їхній напад було відбито. Штурмувати міцні укріплення Карл XII не наважився і відступив від Сорочинців⁷. 
     На початку XVIII століття козацька старшина посилено перетворювала рангові маєтності на приватновласницькі. Використовуючи свою владу, Данило Апостол закінчив розпочате батьком скуповування земель у В. Сорочинцях⁸. Заснований 1670 року миргородським полковником Павлом Апостолом Сорочинський Михайлівський монастир також мав великі володіння⁹. Із зростанням крупного землеволодіння ще більш нестерпнішим ставав феодально-церковний гніт. Козацька старшина, використовуючи козаків і селян, споруджувала на річці Пслі греблі, будувала млини, розширяла виробництво поташу й селітри. Зростала товарність старшинського господарства. В середині XVIII століття у Сорочинцях щороку на свята відбувалось п’ять ярмарків, на які приїжджали люди з багатьох міст і сіл Полтавщини. 
     У 1732 році за наказом Данила Апостола в Сорочинцях збудовано місцевими майстрами кам’яну Преображенську церкву, в якій він, на той час уже гетьман Лівобережної України (1727—1734), через два роки і був похований¹⁰. Церква збудована в стилі барокко, оздоблена зовні ліпленням і старовинною різьбою по дереву (іконостас)¹¹. Ця споруда — визначний пам’ятник давньої архітектури. 
     З 1781 року Сорочинці втратили значення сотенного містечка і стали волосним містечком Миргородського повіту Полтавської губернії. 
     На початку XIX століття в Сорочинцях проживало 4436 чоловік. Населення займалось хліборобством і скотарством. Орали волами, земля оброблялась дерев’яними ралами і плугом-сабаном. Сорочинські поміщики Гудович, Новицький та інші, зрівнявшись у маєтностях з дворянами Росії, експлуатували селян і козаків. Безземелля, відсутність власного тягла спонукували бідняків іти на заробітки до Катеринославської губернії або найматися до місцевих багатіїв. Багато селян їздили до Криму по сіль та на Дон по рибу¹². Розвивались гуральництво, гончарний і бондарний промисли. 
     Багато доброго в селі було пов’язано з ім’ям видатного російського письменника М. В. Гоголя, який народився у В. Сорочинцях 20 березня (1 квітня) 1809 року в будинку відомого на той час військового лікаря М. Я. Трохимовського. Хоча дитинство письменника пройшло не у В. Сорочинцях, все ж він дорослим часто бував у селі, слухав народні пісні й кобзарські думи, вивчав життя і побут селян. Приїжджаючи до знайомих своїх батьків, Гоголь бував тут у 1832, 1840, 1848, 1850, 1852 роках. У 1850 році разом з М. В. Гоголем В. Сорочинці відвідав відомий український учений, перший ректор Київського університету М. А. Максимович. Обох їх зближувала гаряча любов до української народнопоетичної творчості. 
     У 1845 році Сорочинці відвідав Т. Г. Шевченко¹³. Немало горя людського побачив він тут. У Сорочинцях на той час з 3522 осіб чоловічої статі лише 1514 належали до козацтва, а 2008 були кріпаками і зазнавали нещадного поміщицького гніту. Селянські виступи по всій країні, революційний рух декабристів, революціонерів-демократів, гнівний виступ Т. Г. Шевченка проти самодержавства і кріпацтва прискорювали визрівання народного протесту проти феодально-кріпосницьких утисків. 
     Не принесла рятунку селянству і реформа 1861 року. Найбільшим поміщиком у Сорочинцях був тоді граф Андрій Гудович. Йому належало 10 тис. десятин землі, 1099 ревізьких душ і 20 дворових робітників, усього 496 дворів. Селяни мали 3205 десятин землі, наділялись нею вони нерівномірно. Так, 4 селянини зовсім не мали землі, 8 — мали сумісні наділи з іншими сім’ями, 34 — мали наділи до 1 десятини, 31 — одну десятину, 44 — 2 десятини. Зате 76 селянам дано наділи більш як по 10 десятин на господарство. Один селянин мав 28 десятин, два — 29 і один — 34 десятини. 
     По уставній грамоті селяни за наділи повинні були відробляти на поміщика Гудовича щорічно 38 766 літніх і 25 844 зимові робочі дні, це було тією ж самою панщиною, яка була і до реформи. Не погодившись з умовами уставної грамоти, селяни відмовились її підписати. В 1863 році вони відмовилися і від частини землі. Нічим було обробляти і нічим було платити. 
     На викуп було перейдено в 1864 році. За 1890 десятин 1873 кв. саженів землі селяни мусили виплачувати державі щорічно протягом 49 років 3974 карбованці 58 копійок. Крім того, поміщикові Гудовичу протягом 5 років треба було сплатити 20 тис. крб.¹⁴ Не кращою була доля селян і в інших поміщиків. Колишні кріпаки поміщиці Баранової перейшли на викуп лише 1883 року¹⁵. 
     Безземельні і нужденні вчорашні кріпаки змушені були майже безкоштовно продавати свої робочі руки і, як і раніше, з ранку до пізнього вечора гнути спини на поміщицьких ланах, ходити в найми, на заробітки. Неписьменність, зубожіння й безправ’я досягали небачених розмірів. 
     Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталізму в селі. В другій половині XIX ст. в Сорочинцях було 2 винокурні і 3 селітрових заводи¹⁶. На початку XX століття тут діяло кілька поміщицьких та куркульських цегелень, працювали 2 парові млини, олійниця, просорушка, парова крупорушка, згодом з’явилися завод мінеральних вод, 5 млинів, 4 сукновальні тощо¹⁷. Якщо у 1729 році в Сорочинцях нараховувалось 857 дворів, то в 1863 році їх уже було 1150, а населення 7167 чоловік. Село в цей час називалось Великими Сорочинцями. 
     Поглиблювалась класова диференціація селянства, зростало зубожіння переважної більшості сільського населення. 
     Матеріали подвірного перепису 1900 р. показали, що 254 господарства великосорочинських селян змушені були віддавати свої земельні наділи в оренду сільським багатіям. 
     З 1537 господарств села в 1900 році 919 мали від 1 до 6 десятин землі на двір. Це були переважно бідняцькі і середняцькі господарства, 185 господарств мали від 6 до 50 і більше десятин землі, 433 господарства зовсім не мали орної землі¹⁸. Ця безземельна, батрацька частина селянства і стала найбільш активною революційною силою в боротьбі з поміщиками. 
     Тривалі епідемії, велика смертність, особливо дітей, знахарство — постійні явища в селі в другій половині XIX і на початку XX століть. У 1894 році Великосорочинська медична дільниця обслуговувала населення двох волостей. На одного лікаря припадало близько 20 тис. чол.¹⁹.У 1902 році ця ж дільниця обслуговувала 8 сіл з населенням 16,5 тис. чоловік. Лікарня мала всього 5 ліжок²⁰. 
     Повільно ширились у селі освіта і культура. Біднота школи майже не знала. У 1910 році серед 4198 чоловіків і 4109 жінок села письменними були 1476 чоловіки і лише 558 жінок²¹. Кількість учнів у школах церковно-парафіяльній і земській була теж незначною. 
     Незважаючи на важкі політичні й економічні умови життя, мешканці села свято шанували пам’ять про свого великого земляка М. В. Гоголя. В 1902 році, коли відзначалося 50-річчя з дня смерті письменника, було порушено клопотання про спорудження йому пам’ятника. Для цього був створений спеціальний комітет. На 100-річчя з дня народження М. В. Гоголя у 1909 році, в урочистій обстановці на фасаді будинку, в якому народився письменник, було встановлено меморіальну дошку з написом: «Тут 20 березня 1809 року народився М. В. Гоголь». Дрібним шрифтом внизу значилося «Великосорочинська учительська семінарія». 
     Знаменною датою було 23 серпня 1911 року. В цей день у В. Сорочинцях було відкрито пам’ятник М. В. Гоголю, який зберігся до наших днів. Автор пам’ятника — скульптор І. Я. Гінзбург. Пам’ятник споруджено на кошти трудового народу, тому що поміщики вносили не більш як по карбованцю. На відкритті були не лише жителі цього села, але й багато мешканців сусідніх сіл. 
     Широку популярність у народі своїми ліричними і сатиричними поезіями здобув видатний український письменник, уродженець В. Сорочинців В. І. Самійленко (1864—1925). Основне спрямування сатиричних творів Самійленка у 1905—1906 pp.— розвінчування ілюзій, породжених царським маніфестом 17 жовтня, викриття злочинів царсько-поміщицької адміністрації, висміювання «панів-патріотів», продажності буржуазної преси. 

1 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. 1, Полтава, 1901, стор. 37; журн. «Киевская старина», 1896, май, стор. 260. 
2 В. Г. Ляскоронский. Гильом-Левассер де-Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. К., 1901, стор. 26, 28. 
3 Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 73. 
4 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах, М., 1954, т. І, стор. 157, 190, 447; т. III, стор. 17, 517, 541. 
5 Воссоединение Украины с Россией, Документы и материалы в трех томах, т. І, стор. 157. 
6 Труды Полтавской ученой архивной комиссии, випуск девятый. Полтава, 1912, стор. 152, 197-198. 
7 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp., стор. 145. 
8 І. О. Гуржій. Повстання селян у Турбаях (1789—1793). К., 1950, стор. 60. 
9 Полтавские епархиальные ведомости. 1883, № 23, стор. 1145—1157. 
10 Журн. «Киевская старина», 1902, VII—VIII. 
11 Н. А. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. III. Полтава, 1852, стор. 197—198; В. А. Гиляровский. Избранное в трех томах, том II. М., 1961, стор. 386. 
12 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, отд. 1, стор. 68. 
13 Журн «Киевская старина», 1902, июль—август, стор. 11—12. 
14 ЦДІАЛ СPСP, ф. 577, оп. 30, спр. 1255, арк. 1—323. 
15 Там же, спр. 1301, арк. 1—34. 
16 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 г., отд. III, стор. 94. 
17 Полтавський обласний державний архів (Полтавський облдержархів), ф. 107, on. 1, спр. 2, стор. 47. 
18 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Миргородский уезд, стор. 50—51. 
19 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 г. Полтава, 1895, стор. 76. 
20 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1902 г. Полтава, 1903, стор. 130—131. 
21 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 г. Миргородский уезд, Полтава, 1913, стор. 66—67. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки