Зіньків 

     Зіньків — місто в Полтавській області, адміністративний центр Зіньківського району, важливий вузол шосейних доріг. Розташований за 83 км від Полтави і 36 км від залізничної станції Гадяч. На околиці міста протікає річка Ташань, що впадає в Псьол (Дніпровський басейн). 
     Зіньків — один із старовинних населених пунктів України. Час його заснування невідомий. Вперше згадується в документах у 1604 році. Зіньків нанесений на карту Боплана¹. 
     У роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 pp.) Зіньків за наказом Богдана Хмельницького було обнесено земляним валом і перетворено на фортецю². Він став сотенним містечком Полтавського, а потім Гадяцького полків. Його населення щиро вітало історичне рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Присягу на вірність Росії склали зіньківський сотник, 2 отамани, осавул, 2 писарі, війт, бурмистр, 400 козаків, багато селян і міщан — усього 908 чоловік³. 
     Свою вірність Переяславській угоді жителі Зінькова довели на ділі у 1658 році, приєднавшись до повстання проти гетьмана Виговського, який хотів відновити на Україні гніт польських панів. Чотири тижні вони відбивали спроби військ зрадника захопити містечко. І тільки обманом Виговському вдалося взяти Зіньків. Помщаючись над жителями за непокору, він віддав містечко на розграбування своїм союзникам татарам. 
     Народні маси давали рішучу відсіч спробам старшинської верхівки відірвати Україну від Росії і віддати її на поталу польським, татарським і турецьким загарбникам. Жителі м. Зінькова в листі до наказного гетьмана Якима Сомка (1661 р.) висловили свою тверду рішимість не поривати з Росією⁴. 
     У 1660—1671 pp. Зіньків був центром однойменного полку, а потім знов став сотенним містечком Полтавського полку. У роки Північної війни Росії із Швецією в Зінькові точилися запеклі бої. Готуючись до рішучого опору іноземним загарбникам і зрадникові Мазепі, зіньківці спорудили нові земляні вали. Коли наприкінці 1708 року шведи підійшли до Зінькова, на його захист стали озброєні жителі містечка і навколишніх сіл (близько 4 тис. чол.). Внаслідок кровопролитних боїв ворогові вдалося захопити м. Зіньків. Він був спалений, а над його жителями інтервенти і мазепинці вчинили жорстоку розправу⁵. 
     В середині XVIII століття імператриця Єлизавета пожалувала Зіньків гетьману Кирилу Розумовському на булаву разом з 203 селянами, яких фактично було перетворено на кріпаків⁶. Панщину тут відробляли по 4 дні на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, селяни виконували різні повинності — ремонтували шляхи, греблі, будували млини тощо. Гетьманський універсал 1760 року ще більше закріпачив селян Лівобережжя, заборонивши їм переселятися до інших місць без письмового дозволу поміщика. Посилення кріпосницького гніту привело до розгортання гайдамацького руху і на Лівобережній Україні. У 1768 році гайдамаки під керівництвом М. Залізняка активно діяли в районі Зінькова, Куземина і Будищ, у лісі Безвідному⁷. 
     Царський уряд нещадно розправлявся з народними заворушеннями на Україні. Водночас усе більше обмежувалась її автономія. У 1764 році, після остаточного скасування гетьманства, Зіньків із сотенного містечка став повітовим центром. Проте управління містом і надалі зосереджувалося в руках сотника. В 1782 році Зіньків зараховано до розряду міст Російської імперії. Було призначено городничого, встановлено герб, печатку. З травня 1783 року імператорським указом Зінькову надано пільги і привілеї такі ж, як Києву, Чернігову й Ніжину. За спеціальною грамотою, він дістав міське положення і право. Приватні володіння графа Кирила Розумовського викупила казна за 596 тис. карбованців. На той час у місті налічувалося 1089 дворів, 7212 жителів. Більшість населення становили козаки з сім’ями (4708 чол.) та міщани (1395 чол.). Серед селян дві третини (649 чол.) були кріпаками, а решта (267 чол.) належала до категорії державних селян. 
     На 1783 рік у Зінькові налічувалося 198 ремісників. Вони об’єднувалися в цехи: кравецький, ткацький, шевський, м’ясницький, ковальський, калачницький. Найбільше було тут шевців і чинбарів (104 чол.). Промисловість була незначною: працювало 4 пивоварні заводи, 3 сукновальні, 14 кузень, 8 водяних і 6 вітряних млинів. Основна маса населення займалася хліборобством і скотарством. 
     Географічне положення Зінькова сприяло розвитку торгівлі. Через місто проходили 3 поштові шляхи (на Гадяч, Полтаву та Охтирку) і 9 транспортних. На зіньківські ярмарки, яких щороку було 4, з’їжджалися купці з Курська, Тули, Калуги, Харкова, Кременчука, Полтави та інших міст. На них торгували і місцеві купці. Дворяни і козаки також провадили торговельні операції. На ярмарках продавали хліб, худобу, яку скуповували переважно російські купці, ремісничі вироби, фрукти, городину тощо. Зіньків славився своїми садами і городами. Одна з частин міста навіть називалася Цибулівкою. 
     В останній чверті XVIII століття в Зінькові ще зберігалися залишки міських земляних укріплень. Земляний вал оточував центральну частину міста, до якої примикав т. зв. Поділ, розташований на правому березі річки Ташані (вона тоді називалася Грунею Ташанською). Від площі, що примикала до валу, простягнулися вулиці Лисівки. Інша частина міста — Довгалівка — була розташована на лівому березі річки і називалася за ім’ям першого жителя — Довгаля⁸. 
     Убогий і занедбаний вигляд мав Зіньків у XVIII столітті. Всі будинки були дерев’яні низькі і здебільшого вкриті соломою. Навіть у центрі міста переважали хатинки-мазанки з двома-трьома віконцями, а біля них — пустирі. Та й таких хатин будувалося щороку тільки 3—7. Лише в першій половині XIX століття тут почали з’являтися кам’яні будинки під залізним дахом. Найбільш капітальною спорудою була триповерхова тюрма. У 1783 році в Зінькові було 7 церковнопарафіяльних шкіл, в яких вчилися діти заможних козаків, ремісників і селян. 
     На 1805 рік, коли Зіньків уже був повітовим містом Полтавської губернії, він мав 6707 жителів. Отже, за 20 років його населення не тільки не зросло, а навіть зменшилося (на 500 чоловік). Це пояснюється значною мірою тим, що козаки і селяни, які не могли прогодуватися з своїх клаптиків землі, переселялись на Дон, у Катеринославщину та інші місця. Тільки за 1798—1802 pp. було видано паспорти 1802 жителям. Частина з них ішла на сезонні заробітки, але чимало бідняків зовсім лишали рідне місто. Інші намагалися знайти заробіток в ремісництві. За рахунок хліборобського населення кількість ремісників у Зінькові за чверть століття зросла більш ніж удвоє (420 чоловік у 1808 році, проти 198— у 1783 році). Ремісники виробляли в основному взуття, тканини, гончарний посуд, столярні і ковальські вироби. 
     В торгівлі Зінькова важливе місце займало домоткане полотно, яке продавалося в місцевих лавках і на ярмарках. В середині XIX століття на Іллінському ярмарку в Полтаві зіньківські купці продавали щороку 500 тис. аршинів полотна і 500 тис. аршинів рядна. Багато зіньківських торгівців возили товар на Єлисаветградський ярмарок, де щороку продавали до 100 тис. аршинів полотна і стільки ж рядна⁹. Однак з розвитком у країні бавовнопрядильних фабрик полотняне виробництво в Зінькові почало занепадати. 
     Значне місце у збуті кустарних виробів займали чумаки. Зіньківські чумаки провадили широкі торговельні операції на південних ринках, збуваючи там гончарні вироби, рядно, полотно, чоботи, сільськогосподарські продукти (хліб, мед, сушені фрукти тощо) і доставляючи в Зіньків сіль та рибу¹⁰. 
     Поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарно-грошових відносин приводили до розкладу феодального ладу і зародження капіталізму. У Зінькові за період з 1783 по 1859 рік кількість купців та їх сімей збільшилась у 8 разів (від 33 до 264 чол.). Більш ніж удвоє зросла кількість міщан (з 1382 чол. до 3095). Зате число державних селян значно зменшилось: у 1805 році їх було 303, а в 1859 році — 121¹¹. Частина з них потрапила в розряд поміщицьких, тобто була закріпачена. До реформи 1861 року середній наділ по Зінькову і повіту становив усього 0,8 десятини. 
     За підрахунками економістів, для того, щоб селянська сім’я в Полтавській губернії була забезпечена продовольством та фуражем (для худоби) і могла сплатити податки, вона мусила мати не менш як 6 десятин землі. У 1882 році в Зінькові близько 80 проц. селянських господарств не мали цієї мінімальної норми. Із 982 господарств 27 були зовсім безземельними, 335 не мали орної землі, 257 мали тільки присадибні ділянки, 178 — до 6 десятин і тільки у 184 було по 6 десятин і більше. На кожні 100 господарств припадали 4 безхатних (усього по Зінькову — 40). З безхатних більше половини (23 господарства) не мали й землі. 
     У Зінькові налічувалося 124 наймити, 119 господарств «половинщиків», які орендували землю в поміщиків за половину врожаю, і 55 господарств, що заробляли хліб із снопа. В місті переважала натуральна форма сплати оренди, бо безземельні і малоземельні селяни не мали грошей. Половинщина, ця кабальна форма господарських відносин, застосовувалась і при оренді сінокосів, збиранні і молотьбі хліба, заготівлі дров тощо. Закабалені відробітками селяни так характеризували своє становище: «Як станеш відробітки одбувати, то тільки і розмови: — Куди йдеш? — До пана.— Де був? — У пана». 
     Дуже скрутно було у селян і з худобою: 635 господарств зовсім не мали робочої худоби, з них 405 обробляли землю найнятими кіньми чи волами. У 1882 році на кожне селянське господарство Зінькова припадало в середньому по 1/5 коня, по 1/3 вола, по 1/5 корови і по 1/2 свині¹². Важким тягарем лягали на плечі селян численні податки і побори. 
     Обезземелення, величезні податки, непомірні викупні платежі розоряли селян, і вони мусили шукати заробітку поза землеробством. Однак у 1882 році в Зінькові не було жодного підприємства фабрично-заводського типу. А на дрібних підприємствах — 4 олійницях, 41 млині, 11 кузнях і 2 бойнях — уся вільна робоча сила не могла знайти собі застосування. Тому з 67 господарств Зінькова селяни йшли на далекі заробітки. За 1877—1896 pp. процент жінок серед заробітчан Зіньківського та Миргородського повітів зріс майже втроє¹³. 
     Селяни терпіли не тільки від злиднів, а й від темряви, неписьменності. У Зінькові налічувалося чимало шкіл і училищ, але вони були майже недоступні для дітей і трудящих. У 1861 році у Зіньківському повітовому училищі (відкрито у 1815 р.) навчалося 60 учнів, у парафіяльному (відкрито у 1834 р.) — 29, у двох жіночих пансіонах (відкрито у 1858 р.) —- 33. Крім того, 29 дітей козаків і 9 — міщан відвідували недільну школу (відкрито у 1861 p.). 
     У 1882 році на кожні 1000 жителів припадало тільки 87 письменних. Особливо мало письменних було серед жінок: на кожних 1000 жінок — 4. 
     В епоху імперіалізму зубожіння селянства посилилося ще більше. Якщо в 1882 році зовсім не мали землі 27 селянських господарств, то в 1900 році — вже 75, кількість «городників» (власників присадибних ділянок) збільшилась за цей час з 257 до 467 господарств. У половини козацьких господарств (438 з 1034) не було орної землі, а з інших непривілейованих категорій населення польовий наділ мало тільки кожне четверте господарство. 
     Користуючися з скрутного становища бідноти, багатії прибрали до своїх рук половину всіх орних земель — 2676 десятин. Значно зменшилась у зіньківських селян кількість волів, овець, корів. Навіть у більшості козаків (у 716 господарствах із 1034) не було великої рогатої худоби¹⁴. 
     У 1910 році у місті не було значної промисловості. Тільки 3 підприємства мали парові двигуни — завод штучних мінеральних вод, млин і просорушка. Крім того, тут працювали олійниця, миловарний завод, вальцьовий млин, друкарня, механічна майстерня і ковбасні заклади. Робітників було всього 86 чоловік. Серед міського населення переважали ремісники: теслярі (141 чол.), кравці (222 чол.), шевці (329 чол.), ткачі (74 чол.) та інші. Найчисленнішою групою нехліборобського населення були поденники — люди без певної професії і постійної роботи. В Зінькові їх налічувалося 494 чоловіки¹⁵. 
     Процес пауперизації селян Зінькова зайшов на цей час дуже далеко. Тільки 10,5 проц. усіх мешканців міста жили з хліборобства. П’ята частина їх (18 проц.) була зовсім безземельна, 48,8 проц. мали менше ніж по одній десятині землі, 10,9 проц.— від 1 до 2 десятин, 6,4 проц. — від 2 до 3 десятин. Отже, 84,1 проц. селян були пролетарями або напівпролетарями з наділами землі. Про крайню убогість селян свідчать і такі дані: 56 проц. господарств зовсім не мали худоби. Один кінь припадав на 6 господарств, корова — на 8 господарств, віл — на 100 господарств. Тому тільки четверта частина селян обробляла землю своєю худобою, а решта найманою (10 проц.) і супрягою (67 проц.). Землеробська техніка була зовсім примітивна: орали сохою, сіяли рукою з торби, жали серпами, а молотили ціпами. Жили селяни в убогих хатинах, вкритих соломою, з долівкою¹⁶. 
     На початок XX століття тут працювало 2 земські училища, де навчалися 122 хлопчики і 32 дівчинки. Була в місті і жіноча прогімназія. До сторіччя з дня дження О. С. Пушкіна (1899 р.) земство вирішило відкрити при училищах недільні школи. Однак минуло майже 2 роки, перш ніж воно одержало на це дозвіл уряду. У чоловічій недільній школі вчилося 36 неписьменних і малописьменних віком від 16 до 46 років. Понад 20 бажаючим відмовили у прийомі через відсутність місць. У жіночій недільній школі було 78 учениць віком від 12 до 19 років. У цій школі викладали 10 учителів. Всі вчителі недільних шкіл працювали безкоштовно. Навчальне приладдя для недільних шкіл придбали за рахунок мізерних земських асигнувань (200 крб.) та приватних пожертвувань (42 крб.)¹⁷.  

1   П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. Полтава, 1865, стор. 14. 
2   «Журнал министерства внутренних дел» (далі ЖМВД), 1861, листопад, ч. 51, стор. 31. 
3   Воссоединение Украйни с Россией. Документи и материалы в 3-х томах, т. III. М., 1954, стор. 540. 
4   К. І. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960, стор. 189—190. 
5   В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp. К., 1951, стор. 137—138; Історія Української РСР, т. І, стор. 326. 
6   А. Шафонский. Черниговского наместничества топографическое описание, К., 1851, стор. 663. 
7   А. Твердохлебов. Осколки старины в Зеньковском уезде, журн. «Киевская старина», 1905 p., т. 90, липень-серпень. 
8   А. Шафонский. Черниговского наместничества топографическое описание, стор. 660—664. 
9   М. Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках. СПб, 1858, стор. 363—365. 
10 I. С. Слабєєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. К., 1964, стор. 73—74. 
11 И. Ф. Павловский. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад. Полтава, 1905, стор. 46—47; ЖМВД, 1861, ч. 51, стор. 28, 30. 
12 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. І, Зеньковский уезд, ч. 1, Полтава, 1882, стор. 2, 19, 27, 31, 33. 
13 О. I. Лугова. Сільськогосподарський пролетаріат півдня України в період капіталізму. К., 1965, стор. 81; А. Я. Поріцький. Побут сільськогосподарських робітників України в період капіталізму. К., 1964, стор. 34. 
14 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Зеньковский уезд, Полтава, 1906, стор. 44—45, 208—209. 
15 Свод нормальных оценок крестьянских промышленных заведений Полтавской губернии, Полтава, 1913, стор. 12; Списки населенных мест Зеньковского уезда Полтавской губернии. Составлено по данным подворно-хозяйственной земской переписи 1910 года. Полтава, 1913, стор. 10. 
16 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Зеньковский уезд, Полтава, 1913, стор. 136—146. 
17 Отчет Зеньковской уездной земской управи за 1900 г. Полтава, 1901, стор. 261, 264—265, 288. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки