Гадяч
Гадяч — місто обласного значення в Полтавській області України, адміністративний центр Гадяцького району. Розташований в північно-східній частині Полтавської області, за 115 км від обласного центру, при впадінні річки Грунь у Псьол. Залізнична станція на залізниці Лохвиця—Гадяч.
Територія, де розміщений Гадяч, була заселена з давніх часів. Недалеко від міста (біля с. Броварки) розташований великий могильник з курганами скіфського часу (приблизно V—III століття до н. е.), на цьому ж місці виявлені знахідки періоду Київської Русі (IX—-X століття)1.
Згадки про Гадське городище і Гадяче зустрічаються в «Книге Большому Чертежу»2 та в інших документах XVII століття.
В другій чверті XVII століття за наказом польського короля Гадяч був укріплений і перетворений на опорний пункт у боротьбі з селянсько-козацькими повстанцями на Лівобережній Україні. В «Інвентарях» (переписах) польських королівських маєтків першої половини XVII століття Гадяч уже згадується як значне поселення. Про існування замка нагадує назва вулиці Замкової. Замок був обнесений дубовим частоколом, а з заходу його оточували земляний вал і глибокий рів.
Навколо замка утворився посад, де жили ремісники, торгові люди та інше міське населення. Від тих часів залишились і назви вулиць: Гончарівка, Старі кузні та інші.
Умови орендного договору, укладеного в 1643 році між власником Гадяча, польським магнатом С. Конєцпольським та шляхтичем М. Длуським, на Гадяч і навколишні селища дають деяке уявлення про утиски, яких зазнавали селяни та інше населення міста з боку польської шляхти.
Заплативши власникові 13 тис. польських злотих на рік, Длуський одержав право залучати до роботи на своїй ниві без будь-якої оплати селян з інвентарем, який вони мають, для того щоб: нажати по дві копи хліба, звезти і змолотити їх, косити сіно протягом дня, накошене зібрати, відвезти і скласти в стоги або дати готове сіно (чи заплатити по 15 грошів за віз). Кожний селянин, що мав коней або волів, повинен був привезти панові два вози дров на рік. Стягалися податки: від диму — по курці, а з чотирьох димів — гуску або за неї 6 грошів. Підсусідків орендар також примушував працювати на фільварковому городі.
Нелегкими були й повинності міщан: вони повинні були власним транспортом відвозити поташ з буд, а також мед, лагодити мости, греблі й замок. З оренди С. Конєцпольський виключив ряд податків: половинщину, десятину з пасік та інші побори більші від 3 кіп, право на збирання яких залишав за собою3.
Населення міста страждало не лише від феодального гніту, який з року в рік посилювався, але й від міжусобної боротьби польських магнатів. Так у 1646 році один з найбільших польських магнатів І. Вишневецький — великий феодал на Полтавщині — із 7-тисячним загоном напав на володіння магнатів Конєцпольських, захопив Гадяч, Полтаву, Кременчук та інші міста, пограбувавши при цьому населення4.
Обурене сваволею польських феодалів і орендаторів, які жорстоко пригнічували і визискували народні маси, населення Гадяча взяло активну участь у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Гадяч на той час був значним укріпленим містечком, де вже налічувалось 821 господарство.
Більшість населення Гадяча становили феодально залежні посполиті (селяни) та козаки-підпомічники. Тут були також ремісники і кустарі, які чинили шкіри, виробляли гончарний посуд, шили взуття, одяг. Поблизу Гадяча виробляли селітру і скло.
На початку визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, у 1648 році, Гадяч став центром Гадяцького полку. (Першим його полковником у 1648—1649 pp. був Кіндрат Бурляй, сподвижник Богдана Хмельницького. К. Бурляй — дипломат; разом з С. Мужиловським він очолював козацьке посольство до Москви, яке вело переговори про возз’єднання України з Росією. Одним з полковників Гадяцького полку на початку XVIII століття був автор козацького літопису Г. І. Грабянка).
Наступного року Гадяч у складі гетьманської рангової маєтності (Гадяцького староства) був приєднаний до Полтавського полку. На початку 60-х pp. XVII століття Гадяцьке староство було ліквідоване і Гадяч увійшов до складу Зіньківського полку, що на початку 70-х pp. XVII століття був перейменований на Гадяцький.
У 1654 році, коли відбулося возз’єднання України з Росією, Гадяч був «пожалований» російським царем Олексієм Михайловичем Богдану Хмельницькому.
Після смерті Богдана Хмельницького зрадник українського народу І. Виговський намагався відірвати Україну від Росії і включити Україну до складу Польщі як «Велике князівство Руське». В нагороду за цю зраду польський уряд обіцяв козацько-старшинській верхівці шляхетство. Ці підступні дії викликали обурення українського народу, який повстав проти зрадника Виговського. Навесні 1658 року повстало і населення міста Гадяча. Повстанці приєдналися до війська Мартина Пушкаря — бойового соратника Б. Хмельницького, непохитного прихильника єдності з Росією.
Виговський надіслав три каральні загони на придушення повстання. Один з них, на чолі з Г. Гуляницьким, обложив Гадяч. Місто тривалий час оборонялось, але було захоплене і пограбоване5. 16 вересня 1858 року І. Виговський підписав з польським урядом Гадяцький договір, за яким Україна повинна була по суті знову повернутися під польсько-шляхетське іго, з його національним і релігійним гнітом. Населення Гадяча знову повстало проти І. Виговського. На цей раз місто мужньо витримало 3-тижневу облогу ворожих військ6. За героїчну оборону Гадяча російський уряд нагородив жителів міста срібними карбованцями, а козацьку старшину — соболиними шубами.
Жорстока експлуатація і насильства старшинської феодальної верхівки викликали всезростаюче незадоволення народних мас. Тому повстання Гадяцького полку в липні 1687 року дуже швидко поширилось на цілий ряд районів Лівобережжя. Поряд з козаками виступили проти своїх гнобителів і селяни. За свідченням літописця, панів і орендарів повстанці «в смерть забивали по городам и в войску». Це повстання було одним з найбільших селянсько-козацьких повстань Лівобережної України проти феодально-кріпосницького гніту.
Після придушення повстання, щоб запобігти новим виступам у Гадячі, як і в інших містах і селах Лівобережжя, було розташовано російські гарнізони, заборонено брати селян у козаки. Незважаючи на ці заходи, влітку 1689 року серед козаків Гадяцького полку, що перебував у поході, знову відбувся антистаршинський виступ7. Такі виступи мали місце і в наступні роки.
Під час Північної війни населення Гадяча вело непримиренну боротьбу проти шведів, які вдерлися на Україну. Український літописець Василь Рубан відзначав, що коли шведи були на території Гадяцького полку, то їх скрізь населення убивало таємно і явно. Знатніших же ловили і до його царської величності відводили.
19 листопада 1708 року шведам вдалося захопити Гадяч. Тут вони розмістили своє військо і склади з військовим спорядженням.
Під час здійснення плану по визволенню Ромен від ворога у грудні 1708 року передові російські загони знищили шведські склади з продовольством і фуражем на околиці Гадяча. Шведи вирішили, що російські війська намагатимуться штурмом оволодіти містом, і надіслали туди на допомогу свої війська з Ромен.
Незважаючи на 30-градусний мороз, шведи дуже швидко підійшли до Гадяча, але було пізно8. Російські війська вже відійшли. Сотні обморожених шведів заповнили Гадяч. Місто перетворилося на справжній лазарет ворога. В усіх будинках були хворі і обморожені. На вулицях можна було побачити шведів, які ледве пересувалися.
Під натиском російських військ 13 березня 1709 року шведи змушені були втекти з міста9.
Після закінчення Північної війни становище населення Гадяча, яке складалося в основному з посполитих (селян), підпомічників, козаків і міських обивателів, залишилося тяжким. У 1726 році в Гадячі налічувалось 412 дворів посполитих10, переважно безземельних та малоземельних. Серед козацтва посилюється майнове розшарування. Козацька старшина намагається примусити козаків нарівні з селянами виконувати різні повинності.
Дальше закріпачення селянства відбувалося при гетьмані Данилі Апостолі, якому належав Гадяч у другій чверті XVIII століття.
Посполиті селяни, хоч і мали власну землю, яку могли обробляти на свій розсуд, але не могли нею розпоряджатися. Тому посполиті фактично були закріпаченими. Вони мусили відробляти панщину, не менше 2-х днів на тиждень.
За даними опису маєтностей гетьмана Данила Апостола в Гадячі, крім посполитих селян, козаків, підпомічників, жило 162 ремісника, які займалися гончарством, шевством, чинбарством тощо, а також невелике число купців.
Щопонеділка в місті на торговій площі відбувалися торги, а п’ять разів на рік збирались ярмарки: Хрещенська, Георгіївська, Петропавлівська, Парасковіївська і по торгівлі худобою. На ці ярмарки приїжджали купці з усієї Полтавщини, а також з Курська та інших міст. Велась торгівля хлібом, медом, воском, тютюном, худобою, фруктами, горілкою11.
Населення Гадяча займалось також чумацьким промислом. У відомостях Кременчуцької, Переволочанської та Лялинської застав за червень 1724 року були зареєстровані чумаки з 17 населених пунктів Гадяцького полку12. Чумаки привозили до Гадяча та інших населених пунктів солону рибу та сіль.
У 1764 році гетьману України К. Г. Розумовському за його відмову від гетьманства російський уряд встановив щорічну пенсію в розмірі 50 тис. крб. і пожалував Гадяч та навколишні містечка. У 1785 році Розумовський продав Гадяч у казну.
Після розформування Гадяцького полку в 1782 році Гадяч увійшов до складу Чернігівського намісництва, через 10 років був приєднаний до Київського, а 27 січня 1795 року знову ввійшов до Чернігівського намісництва. В 1797 році Гадяч став повітовим містом Малоросійської губернії. З 1803 по 1921 рік Гадяч — центр Гадяцького повіту Полтавської губернії.
Найбідніша частина населення все більше і більше розорялася, і в 1785 році господарств посполитих у Гадячі налічувалось усього 254. Безземельні і малоземельні господарства становили 67 процентів усіх господарств.
Описуючи Гадяч на початку XIX століття, один з сучасників писав: «Тут нема великих і красивих будівель. Бідні з солом’яними дахами хибарки, розкидані скрізь без усякого порядку, показують саму лише простоту давнини і бідності господарів своїх. Всю прикрасу міста в сучасний момент становлять церкви — дві кам’яні і чотири дерев’яні — і дуже мало кращих дерев’яних будинків, заново побудованих. Всіх будинків до 515, а жителів у ньому 1768 осіб чоловічої статі»13.
Міські прибутки були настільки обмеженими, що їх не вистачало на утримання поліції, тому царський уряд з 1836 року щорічно асигновував по 2 тисячі карбованців на утримання поліції в Гадячі.
В першій половині XIX століття населення міста значно зростає. У 1859 році в Гадячі населення становило 5115 чоловік. Тут було 754 будинки, 4 церкви, лікарня, поштова станція.
У повітовому училищі, що було у Гадячі, навчалися переважно діти більш заможних верств населення. Дуже образно в оповіданні «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» М. В. Гоголь описував навчання в Гадяцькому повітовому училищі.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін у економічне становище найбіднішої частини населення Гадяча і Гадяцького повіту. Більше третини селянських господарств, що були у 1884 році в повіті, не мали зовсім наділів або мали наділи до 3 десятин на господарство. Значна частина господарств не мала робочої худоби. Шукаючи засобів для існування, найбідніше населення міста йшло на заробітки в Донбас, Харків, Кривий Ріг та інші промислові міста. Переважна частина кращих земельних угідь Гадяцького повіту залишилася у поміщиків. Недалеко від міста був розташований величезний маєток графів Ламсдорфів — Галаганів, які жорстоко експлуатували селян-бідняків, що перебували на становищі тимчасовозобов’язаних.
Після реформи більш інтенсивно стали виникати нові промислові підприємства. Якщо в 1878 році в Гадячі було всього 2 підприємства, у 1891 році їх уже налічувалось 16.
Значно зросла і кількість ремісників. Найбільше (72) у Гадячі було шевців, деякі з них самі займались і чинбарством. 58 чоловік займалося ковальською справою. Досить чисельними серед ремісників були групи кравців (40) і каменярів (25). Був розвинутий і гончарний промисел (виробництво горщиків, макітр, мисок немуравлених тощо). Переважна більшість ремісників остаточно не поривала з сільським господарством і займалася ремеслом у зимовий час. Тільки ковалі, чинбарі та гончари виробляли свою продукцію цілорічно. Прибутки ремісників з року в рік зменшувались, бо місцеві ремісники не могли витримувати конкуренцію з фабричними виробами14.
Важливе значення для розвитку міста мало будівництво залізниці Лохвиця — Лебедин, яке розгорнулося у 1893 році після того, як міністром шляхів сполучення став А. К. Кривошеїн,що мав у цій місцевості маєток. Але в зв’язку з його відставкою у 1895 році будівництво залізниці припинилося, і вона дійшла тільки до Гадяча, з’єднавши його з Лохвицею. Її спорудження сприяло зростанню промисловості, пожвавленню торгівлі в місті.
Тяжким і безрадісним було життя трудящих. Охороні здоров’я уряд та земство приділяли дуже мало уваги. На все місто у 1913 році була тільки одна лікарня на 75 ліжок, де працювало 3 лікарі.
Занедбана була і народна освіта. В чоловічій і жіночій гімназіях та міському училищі навчалися переважно діти духовенства, поміщиків та купців. Для дітей трудящих існувало 3 церковнопарафіальні школи, які мали зовсім непристосовані для навчання приміщення. Асигнування на освіту були дуже мізерні. У 1892 році, наприклад, вони становили лише 2,54 проц. земського бюджету.
У 1912 році земство побудувало «Народний дім». Але відкривався він дуже рідко. Існувало у місті і два кінотеатри «Ілюзіони». На кіносеанси, що влаштовувались тут, збиралося всього по 10—15 чоловік.
У Гадячі народилися український та російський природодослідник і лікар М. М. Тереховський (1740 p.); історик, автор «Опису Чернігівського намісництва» Д. Р. Пащенко (1759 p.). У 1818 р. працював учителем в повітовій школі український письменник М. М. Макаровський.
З 1858 по 1862 рік у Гадяцькому повітовому чотирикласному училищі вчився П. Я. Рудченко (Панас Мирний) — класик української літератури. В 1863—1865 pp. він служив у Гадяцькому повітовому суді на посаді канцеляриста.
У Гадячі проживав і брат Панаса Мирного —письменник І. Я. Рудченко (І. Я. Білик). Панас Мирний та Іван Білик —автори чудового твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Багато подій цього твору відображають життя Гадяцького повіту в пореформений період.
За ініціативою українського письменника І. Я. Білика, публіциста, історика, фольклориста М. П. Драгоманова (народився в Гадячі) та А. Л. Метлинського у 1861 році була заснована громадська бібліотека (тепер бібліотека ім. Лесі Українки). Вона була відкрита на приватній квартирі міського лікаря Черниша на кошти, зібрані аматорами за спектаклі, поставлені з цією метою. Книжки видавались за плату: три карбованці на рік. Це, звичайно, обмежувало кількість читачів, і в 1871 році, через 10 років після її заснування, бібліотека нараховувала лише 43 читачі, в т. ч. 10 учителів та 18 чиновників. За 56 років існування до Великої Жовтневої соціалістичної революції фонд бібліотеки не перевищив 8 тисяч томів, а кількість читачів не досягла більше 200 чоловік.
У Гадячі народилася українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова) мати Лесі Українки. На мальовничому березі Псла, за 3 кілометри від Гадяча, містилася дача Лесі Українки «Зелений гай».
Перебуваючи в Гадячі та в «Зеленому гаю», Леся Українка написала ряд творів: поему «Роберт Брюс, король шотландський», поезії: «Єгипетські фантазії», «Ні, ти не вмерла», «Осінь», «Останні квіти», «Останній плач, осінній спів», «Ніобея», «Напис на руїні» та інші. У Гадяч до Лесі Українки в 1897 році приїжджав С. К. Мержинський, а в 1899 році — Ольга Кобилянська15. У 1903 році Леся Українка їздила з Гадяча до Полтави на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському.
На території повіту і в самому Гадячі побували в різні періоди Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, А. П. Чехов. У 1888—1889 роках, у літні місяці, подорожуючи з Сум до Миргородського повіту, А. П. Чехов зупинявся в Гадячі та селах повіту. В листі від 21 червня 1888 року до Лейкіна А. П. Чехов писав: «Був я в Лебедині, в Гадячі, в Сорочинцях і в багатьох прославлених Гоголем місцях. Що за місця! Я просто зачарований»16.
Тут народився український радянський інженер-будівельник і педагог В. Г. Леонтович.
У Гадяцькій в’язниці з літа 1907 до весни 1908 року був ув’язнений український письменник революційно-демократичного напряму А. Ю. Тесленко.
1 Известия археологической комиссии. Приложение к вып. 5, СПб., 1903, стор. 34—35, 52—53.
2 Л. В. Падалка. О древних городах и городищах и насыпных валах нашей Полтавской губернии. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. І, Полтава, 1905, стор. 173—174.
3 Історія України в документах і матеріалах, т. З, К., 1941, стор. 111.
4 Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, кн. 14. Вып. I—III, К., 1900, стор. 181—183.
5 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам, К., 1878, стор. 153; ЦДАДА, ф. Малороссийского приказа, стовп. 39, ч. 1, арк. 412.
6 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем, стор. 294.
7 В. А. Дядиченко. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст., К., 1959, стор. 97.
8 Полтава. К 250-летию Полтавского сражения, М., 1959, стор. 43.
9 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp., К., 1951, стор. 158.
10 Генеральное следствие о маетностях Гадячского полка, Полтава, 1839, стор. 25.
11 И. Ф. Павловский. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей, Полтава, 1910, стор. 17—19.
12 I. С. Слабеєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні, К., 1964, стор. 26, 73.
13 Украинский журнал, издаваемый императорским Харьковским университетом, 1825, ч. V, № 6, стор. 389.
14 Кустари и ремесленники Полтавской губернии по сведениям, собранным в 1898—1900 гг., Полтава, 1901, стор. 2.
15 М. В. Булавицька. Леся Українка, К., 1956, стор. 14.
16 А. П. Чехов, Полное собрание сочинений и писем, т. XIV, М., 1949, стор. 124.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки