Устивиця 

     Устивиця — село Великобагачанського району Полтавської області України. Розташована у межиріччі Псла та його притоки Овнянки, яка протікає через село. Віддаль від районного центру — 12 км, найближча залізнична станція Гоголеве — за 6 км, до автотраси Київ — Харків — 30 км. 
     На території сільської Ради поблизу с. Грянчихи виявлено раннє слов’янське поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.)¹. 
     Походження назви села пов’язується з появою у XVI столітті біля гирла (устя) річки Овнянки перших хат козацького поселення. 
     Здійснюючи політику національного гноблення на українських землях, польська шляхта у XVII столітті перейменувала село Устивицю на Зигмунтове². На карті відомого французького військового інженера Гійома Боплана на місці Устивиці показано село Жигмонтове (Зигмунтове), це свідчило про тривалу тут польську колонізацію³. У 1646 році польський магнат Ієремія Вишневецький захопив на Полтавщині багато міст і сіл, в т. ч. і село Зигмунтове, яке стало його власністю. 
     Після визволення Лівобережної України від польсько-шляхетського поневолення відновлено стару назву села — Устивиця. В період полкового устрою Устивиця була сотенним містечком Миргородського полку. 
     Під час повстання під проводом Мартина Пушкаря проти старшинсько-шляхетської верхівки, яка хотіла відірвати Україну від Росії і посилити кріпосницький гніт, гетьман І. Виговський віддав татарам Устивицю разом з багатьма містами і селами України «на разграбительное пленение». У 1658 році село було пограбоване і спалене, багато його мешканців татари захопили в полон. 
     У 1726 році тут налічувалось 286 дворів посполитих людей. По ревізії 1729 року село значилось як «свободное и за роздачею оставшеєся», воно мало 312 дворів. 
     Але після запровадження кріпацтва на Україні (грамотами Катерини II) козацька старшина, спираючись на царські власті, закріпачила частину устивицьких селян. Та населення чинило опір. У квітні 1782 року жителі Устивиці і сусіднього села Матяшівки відмовилися виконувати повинності на користь їхнього власника Аврама Гришкова, який належав до козацької старшини. Ця боротьба тривала весь рік. Частина селян втекла на вільні землі, а ті, які залишилися, доводили, що вони козаки, і тому не повинні виконувати повинності на користь Гришкова. 
     Та закріпачення селян Устивиці продовжувалось. У 1846 році ревізьких душ було вже 308. Решта 1806 чол. вважалась козаками. 
     Дві визначні події відбулись у духовному і культурному житті села наприкінці XVIII і в першій половині XIX століть. Тут у збіднілій дворянській сім’ї народився і жив російський письменник, за походженням українець, В. Т. Наріжний (1780—1825 pp.). Звідси багато вражень виніс він, щоб потім у своїх кращих творах змалювати картини життя дворянсько-кріпосницького суспільства. Звідси пішли герої його творів української тематики, народного побуту («Багатий бідняк», «Запорожець», «Бурсак»), творів, де виразно звучали симпатії до трудящих верств суспільства. До гострої антикріпосницької проблематики Наріжний звернувся в незакінченому романі «Гаркуша..» (1825 р.) про ватажка народного повстання на Україні у 18 столітті. Прототипом одного з героїв роману «Російський Жілблаз» був відомий український філософ і байкар Г. С. Сковорода, притчі якого добре знав письменник⁴. 
     Друга значна подія в історії цього села — приїзд сюди у жовтні 1845 року із сусіднього села Мар’янського великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка, який зупинявся у сільського фельдшера Терещенка⁵. 
     Саме в ті дні, спостерігаючи жахливе навколишнє життя знедоленого люду, поет з глибоким болем і співчуттям писав у поемі «Сліпий»: 
— Ні тихої хатиночки 
В забутому краю, 
Ні тихої долиночки, 
Ні темного гаю, 
Ні дівчини молодої 
Й малої дитини 
Я не бачу щасливої... 

Все плаче, все гине 
І рад би я сховатися, 
Але де, не знаю. 
Скрізь неправда, де не гляну, 
Скрізь господа лають. 
Серце в’яне, засихає, 
Замерзають сльози... 
     Цікаво, що в тому ж Мар’янському поет написав також закінчення поеми «Єретик» і вірш «Стоїть в селі Суботові». 
     У 1847 році в Устивиці діяла вже церковно-парафіальна школа, але навчалось у ній всього 24 учні⁶. Що це була за школа, і як у ній навчали, розповідав колишній її учень: «Учились ми в конюшні у попа... Сидимо на колодах... читаємо: „Єдин бог во святой троице". Раптом піп вихопить у кого-небудь з рук книжку і звелить відповідати напам’ять. А хоч трохи помилився —лінійкою по щоці. От з такими мордами й ходили»⁷. 
     Напередодні селянської реформи, у 1859 році в селі вже було 754 двори з 4251 жителем, працював селітровий завод, щороку відбувалось три ярмарки. Закріпачене населення займалося землеробством та ремеслами місцевого значення. 
     Після реформи 1861 року грабування селян продовжувалось. Поміщикам відійшла частина селянської землі, т. зв. «відрізки». Загалом «відрізки» в Устивиці становили понад 35 проц. селянської землі. 
     Крім того, за наділи селяни змушені були платити великі гроші, а до прийняття Уставної грамоти — ходити на панщину. Петро Черкас, який мав садибу площею 720 кв. сажнів, а також 2 десятини 1764 кв. сажні польової землі, повинен був відробляти поміщикові влітку 35, а взимку 21 чоловічий робочий день⁸. 
     На той час, у 1864 році в Устивиці вже містилась волосна управа⁹, якій підпорядковані були населені пункти: Горбані, Грянчиха, Забузи, Злодіївка, Коломийці, Кульбашне, Кутівщина, Ляхи, Макаренки, Маляренки, Мар’янське, Марченки і Суржки. 
     Наприкінці XIX століття особливо посилилось класове розшарування селян. Так, у 1883 році господарств у селі, що мали тільки садибу, було 106, а таких, які мали садибу та до 2 десятин орної землі, — 90 родин¹⁰. 
     За даними подвірного перепису 1900 року Устивицька волость мала 1477 дворів і 9166 десятин орної землі. Десяти поміщикам належало 2042 десятини, тоді як 300 бідняцьких родин зовсім не мали орної землі. 71 господарство мало по 1 десятині, від 1 до 2 десятин мало 171 господарство, від 2 до 3 —161, а від 3 до 6 — 327 господарств. Близько 200 бідняцьких дворів зовсім не мало худоби, а 267 — мали лише овець або свиней¹¹. 
     Земельний «голод» і злидні змушували багатьох селян іти на далекі заробітки. Близько 70 родин щороку посилали туди своїх робітників. Деяка частина селян виїздила на поселення у східні райони країни. 
     Малоземелля і матеріальні нестатки, напівголодне життя і культурна відсталість, все це робило становище селян нестерпним. У 1895 році в Устивицькій волості на одного лікаря припадало 20 357 жителів. На кошти сільської громади 1868 року в Устивиці побудовано початкову народну школу, в якій 1906 року працювало 4 вчителі і навчалось 185 учнів. З них закінчило школу лише 25 учнів. За статистичними даними 1883 року, в селі було письменних лише 36 чоловіків і 2 жінки. 
     Все це викликало гостре незадоволення трудящих, створювало умови для поширення серед них революційних настроїв. У 1904 році в Устивиці з’явились агітатори з Полтави та з інших робітничих центрів. Серед них особливо близьким селянській бідноті став М. М. Пижов (партійне ім’я —«Микола»). На зборах сільських бідняків було обрано комітет, на чолі його стали Андрій Решетинченко, Свирид Лутай, Денис Бакало й інші. Створено також напівлегальну хату-читальню. В селі ширилась нелегальна література, революційні листівки, відозви тощо. 
     В листопаді 1905 року в селі відбувся великий мітинг, на який прибули також селяни і з навколишніх сіл. На мітингу М. Пижов закликав не платити податків, підтримувати революційні виступи робітників. Тут же співали «Варшав’янку» та інші революційні пісні. 
     Революційно настроєні селяни Устивиці налагоджували зв’язки з революційним комітетом Великих Сорочинців. Місцеві власті, знаючи настрої селян, на початку грудня 1905 року викликали з Миргорода загін козаків. Дізнавшись про це, селяни виставили на шляхах свої дозори. При наближенні війська в селі вдарили у дзвони. Озброївшись чим попало — мисливськими рушницями, косами, вилами — селяни сходились на сільський майдан. Коли загін увійшов у село, вся громада зібралась і готова була дати відсіч. Козаки змушені були виїхати з села. 
     Про революційні заворушення в селах Миргородського повіту, в тому числі і в Устивиці, було негайно донесено в Петербург. В донесенні говорилось, що населення В. Сорочинців і Устивиці «під впливом революційної агітації заявило про відмову платити податки і давати новобранців, закрило казенні винні крамниці...». 
     Після жахливих насильств над повсталими великосорочинськими селянами 19 грудня 1905 року статський радник Філонов з каральним загоном козаків виїхав до Устивиці і 23 грудня 1905 року вчинив нову жорстоку розправу. Зігнавши мешканців села на майдан, він звелів усім стати навколішки, на сніг, побив сільського старосту, писаря й кількох селян, а потім наказав бити всіх підряд нагаями. Озвірілі козаки чинили ганебні насильства над жінками¹². 
     Антиурядові виступи селян у 1905 році царські власті придушили, але причини, що піднімали селян на боротьбу, залишились. Найогидніші засоби насильства і терору царських властей лише загострювали ненависть і гнів бідноти, гартували її сили і волю до боротьби з царизмом і поміщиками. 
     Щодалі більше загострювалась класова диференціація селянства. У 1910 році в Устивиці вже було 930 дворів з 5081 жителем. Переважна більшість їх — малоземельна біднота, 133 чол. працювали наймитами в куркулів і робітниками в поміщицькій економії¹³. 
     Тяжке економічне становище трудящих супроводжувалось політичним безправ’ям і культурно-освітньою відсталістю. У 1911—1912 pp. в Устивиці в трьох початкових школах навчалось не більше 200 учнів, переважно дітей заможних батьків. 

1   И. И. Ляпушкин. Памятники культури полей погребений Днепровского Левобережья. Сборник «Советская археология», XIII. 1950, стор. 30. 
2   В. Г. Ляскоронский. Гийом Левассер де-Боплан и его историко-географические труды относительно южной России. К., 1901, стор. 28. 
3   Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 73. 
4   В. Т. Нарежный. Избраннне сочинения, т. т. 1, 2. М., 1965. 
5   Газ. «Червона трибуна», орган Миргородського райкому КП України і райвиконкому, 1 грудня 1960 р. 
6   «Полтавские губернские ведомости», Полтава, 1848, № 10, стор. 102. 
7   В. А. Гиляровский. Избранное в трех томах. Том 2. М., 1961, стор. 390. 
8   ЦДІАЛ, ф, 577, оп. 30, спр. 1248, арк. 15—17. 
9   Там же, арк. 2. 
10 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, том ІІІ. Миргородский уезд. Полтава, 1884, стор. 92 (таблиця). 
11 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г. Миргородский уезд. Полтава, 1905, стор. 122. 
12 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине. Документы и материалы. X., 1957, стор. 136. 
13 Алфавитннй указатель населенннх мест Полтавской губернии за 1910 год. Миргородский уезд. Полтава, 1913, стор. 22. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки