Веприк
Веприк — село Гадяцького району Полтавської області, розташоване за 12 км на схід від Гадяча, на Лівобережжі Псла, по обидва боки притоки Псла — річки Веприк. Найближча залізнична станція Гадяч за 16 км. Через Веприк проходить державна автомагістраль Київ — Бєлгород.
В письмових джерелах Веприк вперше згадується як козацьке містечко в літописах першої чверті XVII століття.
Найдавніше поселення, яке стало основою Веприка, виникло на високому правому березі річки Веприк. Згодом село розширилось в напрямку течії річки та по лівому березі Псла.
Давні вали, що пролягали поблизу містечка Лютенька і Веприк, про які згадують в своїх працях історики А. Шафонський і В. Г. Ляскоронський1, являють собою сліди литовського рубежу, що проходив тут у XVI столітті між Російською державою і Польщею.
Історія села Веприк у XVII столітті — це одна з сторінок історії визвольної боротьби українського народу проти шляхетсько-польського гніту.
Веприк того часу часто згадується в листах російських воєвод як містечко «из литовския сторони», жителі якого щиро підтримали заклик Богдана Хмельницького про возз’єднання України з Росією.
Хотмизький воєвода Семен Болоховський в листі до російського царя Олексія Михайловича 14 липня 1648 року писав:
«Июля, государь, в 4 день, из литовские сторони хотмышаня Афонасей Курбатов да Степанко Шугуров в Хотмышской приехали, а в распросе, государь, мне, холопу твоєму, сказали: были де они в литовской стороне в городе Веприке и в Гадицком уезде, в селах и в деревнях. Де они ж, государь, Афонасей и Степанко, сказали: слышели де они от казаков: будет де короля ляхи убили, и мы де все хотим бить под однем християнским, под тобою благочестивым государем и великим князем Алексеем Михайловичем всеа Русии, а иного де, государь, короля обирать не хотят, и с ляхами де, государь, у них миру не будет»2.
Козаки, а їх тоді у Веприцькій сотні Гадяцького полку було 700, брали активну участь у походах Богдана Хмельницького. Крім козаків, у Веприку жило також 800 міщан.
У січні 1654 року жителі Веприка, як і жителі багатьох міст і сіл України прийняли присягу на вірність Російській державі.
Від царського уряду Богдан Хмельницький в особисте володіння одержав ряд сіл і містечок, в т. ч. і Веприк3.
Після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманську владу захопив прислужник польської шляхти І. Виговський, козаки Веприцької сотні і селяни містечка виступили проти зрадника, приєднавшись до повстанців, яких очолив полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорізької Січі Я. Барабаш. У 1658 році при допомозі татар Виговський придушив це повстання. Він дав на пограбування татарам Полтаву, ряд сіл і міст, в т. ч. і Веприк, який був дотла спалений. Проте дуже швидко Веприк відбудовується.
Населення Веприка показало зразок мужності на початку XVIII століття в боях проти шведських завойовників. Пліч-о-пліч з російськими солдатами на смерть стояли мешканці Веприка проти переважаючих сил загарбників.
За тривалістю опору шведам, за упертістю і стійкістю населення і партизанів, за кількістю втрат, яких зазнали тут шведи, це містечко можна сміливо поставити на перше місце після Полтави.
Російське командування приділяло велику увагу Веприку. Петро І особисто побував тут і в навколишніх селах, оглянув місцевість.
Навколо Веприка не було ніяких укріплень. Проте вигідне розташування на високому місці робило його зручним для оборони. Захисники містечка, чекаючи ворожого нападу, збудували навколо нього подвійні огорожі з хмизу, проміжок між ними засипали землею і утворили суцільний земляний вал. В цей час ударили великі морози і оборонці облили вал водою, після чого він вкрився товстим шаром льоду. Таким чином була утворена фортеця, до якої важко було підступитися ворогові.
У веприцькому гарнізоні було 1100 солдатів Переяславського піхотного полку, батальйон солдатів Івангородського полку, кілька сот козаків і селян. У боротьбі проти ворога брав участь також Харківський козацький полк4. Очолював гарнізон командир Переяславського піхотного полку полковник В. Ю. Фермор.
Після втрати Ромен, коли Карл XII зробив Гадяч своєю головною квартирою, існування нескореного Веприка ставало нестерпним для ворога. Загони шведської армії на чолі з Карлом XII вирушили до Веприка 22 грудня 1708 року. Тут вони зіткнулись з російською кіннотою, яку очолював Ренне. Уміло маневруючи, російська кіннота почала відступати у напрямку до Лебедина. Шведам не вдалося відразу захопити Веприк, і вони обложили фортецю.
Блокаду Веприка вели один піхотний і три кавалерійських полки на чолі з графом Шперлінгом. Сам же Карл XII з частиною війська став переслідувати кінноту Ренне. Переслідування закінчилося невдачею, і король вирішив перед штурмом Веприка дати відпочинок військам в Зінькові. Однак жителі міста відмовилися впустити шведські полки. Тоді Карл ХІІ взяв Зіньків штурмом і пробув у ньому перед наступом на Веприк кілька днів.
З січня Карл XII направив для рекогносцировки Веприка двох генералів, а через два дні вирушив туди особисто. Він будь-що хотів оволодіти Веприком, для чого зосередив тут всі наявні сили і резерви, які мав у своєму розпорядженні5. Перед початком штурму він запропонував гарнізонові Веприка капітулювати, але мужні захисники фортеці відповіли на пропозицію завойовника сильним гарматним вогнем. 6 січня 1709 року полки Карла XII і полки зрадника Мазепи почали штурм.
Містечко штурмували з трьох боків. Полк, яким командував полковник Альбеділ, вів боротьбу за міські ворота. Ворогові пощастило виламати ворота. Однак солдати і козаки, при підтримці населення, не пропустили шведів у містечко. Під неослабним вогнем вони завалили пролом мішками, наповненими землею, гноєм і навіть зерном. Зазнавши великих втрат, полк Альбеділа відступив.
З іншого боку з штурмовими драбинами наступало вороже військо на чолі з полковником Фріччі. Але і тут ворог не добився успіху. Наступ шведів відбивали як вогнем з рушниць, так і більш примітивними засобами — з валу кидали на атакуючих колоди, каміння, поливали окропом і навіть кулішем.
Допомагали захисникам Веприка і селяни навколишніх сіл, які пробиралися до фортеці заболоченим лісом і яром. В жорстокому бою вони ставали на місце загиблих. Стійкий опір обложених примусив шведів припинити штурм.
Дорогою ціною заплатили шведські війська за спробу оволодіти Веприком. Вони втратили при цьому цвіт свого офіцерства. При штурмі Веприка загинули полковник Фріччі, підполковник Адольф Мернер, граф Шперлінг. 6 січня шведи втратили вбитими і пораненими під Веприком понад 2000 чоловік. Втрати захисників міста були значно меншими — 7 офіцерів, 167 солдатів убито і 150 солдатів поранено.
В ніч на 7 січня Карл XII послав комендантові Веприка ультиматум про здачу фортеці і дав наказ своїм військам вранці відновити штурм. Уночі начальник веприцького гарнізону полковник Фермор, якого підкупив Карл XII, впустив до міста шведські війська. Хоробрі оборонці Веприка, які напередодні відбили три атаки переважаючих сил ворога, завдяки зраді опинилися в полоні. Карл XII наказав спопелити містечко.
Ворог жорстоко розправився з селянами і міщанами, що були у Веприку. Чимало полонених селян і міщан за наказом Мазепи було ув’язнено у зіньківських льохах, де більшість з них загинула.
Після закінчення Північної війни (1700—1721) становище населення Веприка продовжувало погіршуватись.
Покріпачення козаків викликало з їхнього боку протест, який знаходив свій вияв у поданні скарг на сваволю місцевих поневолювачів. Скарги подавалися на поміщиків, які незаконно перетворювали «природних козаків» на своїх кріпаків. Подали таку скаргу до Сенату і козаки, покріпачені останнім гетьманом України К. Розумовським, якому Катерина II у 1764 році подарувала Веприк. Сенат у 1790 році, зваживши, що вони в минулому були козаками, змушений був звільнити деяких з них від кріпосної залежності6.
Але і після цього козаки і селяни Веприка неодноразово висловлювали свій протест проти свавілля. Так, у квітні 1798 року вони в знак протесту відмовились брати участь у виборах до волосного правління. Вибори були відкладені, а пізніше і зовсім не. відбулися, незважаючи на те, що у Веприк було викликано військо і заарештовано 134 чоловіки7.
Наприкінці XVIII століття частина населення Веприка потрапляє у власність поміщика П. С. Масюкова і поміщиці П. К. Тимофеєвої, які примушували покріпачених селян і козаків відбувати панщину до п’яти днів на тиждень.
Для переробки сільськогосподарської сировини поміщик Масюков побудував цукроварню і одну з найбільших в повіті гуральню. Крім того, у Веприку був і водяний млин. На цих підприємствах працювали переважно безземельні селяни8.
Реформа 1861 року не полегшила становища найбідніших селян Веприка. Селяни за одержану землю повинні були сплачувати викупні платежі. Не маючи коштів на це, вони змушені були йти знову у кабалу до поміщика. Багато з них ставали батраками поміщиків, інші йшли продавати свої робочі руки в міста. Більшість же землевласників села мала наділи від 0,5 до 2 десятин, але не мала робочих коней. Користуючись цим, поміщики і куркулі скуповували у селян за безцінок землю і нагромаджували її в своїх руках. Так, поміщик Ліщинський мав 4 тисячі десятин землі. В поміщицькій економії на хуторі Теплому постійно працювало 30 батраків та посезонно 200. Веприцькі поміщики Мельник і Савин на хуторі Холодному мали 1200 десятин орної землі, на якій працювало 60 постійних батраків і до 300 сезонних. Перший з них володів цукроварнею, а другий — гуральнею. Зять Савина Прижелавський продав землі Масюкову, Ліщинському, Мельнику, які в 90-х роках XIX століття заснували Веприцьке акційне товариство. Це товариство і стало власником цукроварні, гуральні, цегельних заводів. У володінні чотирьох церков було близько 200 десятин9.
Великі земельні масиви, до 3 тис. десятин землі, зосередили в своїх руках сільські багатії Тищенко, Прохоров, Гайковий, Тяла, Сай та інші. Куркулі Супруненко, Дунай, Коза, Куць мали по 50 десятин і близько тридцяти куркулів мали по 30 десятин землі кожний. В той же час понад 150 селянських сімей не мали зовсім землі, а понад 200 — не мали ніякої худоби10.
Значна частина селянських сімей, які мали мізерні земельні наділи, щоб не вмерти з голоду наймалися на роботу до багатіїв або займалися ремеслом.
Особливого поширення у Веприку набуло ткацтво (виробництво полотна, ряден, скатертин) і кравецтво (шили свити, чумарки, піджаки). З інших виробів веприцьких ремісників початку XX століття відомі підкови, заслонки до печей, кочерги11. Наскільки не стійкими були заробітки ремісників видно з того, що частина з них як і безземельні та малоземельні селяни змушені були найматися на роботу на цукровий і цегельний заводи Веприцького акційного товариства, або на млини, до механічної майстерні В. В. Яворського та на інші підприємства багатіїв12.
Тяжким було становище робітників Веприцької цукроварні. Працювали вони по 12—14 годин на добу. Заробіток був настільки мізерним, що ледве забезпечував їм та їх сім’ям напівголодне існування.
Виснажені селяни часто вмирали від хвороб. Лише в 60-х pp. XIX століття земство визначило для Веприка фельдшера, а у 80-х pp. при заводі було створено стаціонар на 8—9 ліжок для хворих робітників.
Злидні і темрява були постійним супутником селян села. У Веприцьких церковнопарафіяльній і земській школах у 1903 році навчалося всього 50 дітей13. Серед населення Веприка у 1883 році була єдина грамотна жінка14.
1 А. Шафонский. Черниговского наместничества топографическое описание с кратним географическим и историческим описанием Малой России, изданное в Чернигове 1786 г., К., 1851, стор. 607 і 608; див. В. Г. Ляскоронский. История Переяславской земли с древнейших времен до половини XIII столетия, К., 1903, стор. 116.
2 Воссоединение Украины с Россией, т. 2, М., 1954, стор. 59—60.
3 К. І. Стецюк. Народні рухи на лівобережній Слобідській Україні в 50—70 роках XVII століття, К., 1960, стор. 92.
4 Бантыш-Каменский. История Малой России, М., 1842, стор. 109.
5 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 рр , стор. 138, 139.
6 І. О. Гуржій. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту, К., 1958, стор. 54.
7 Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. 635, on. 1, спр. 2632, арк. 42.
8 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году, ч. III, Полтава, 1852, стор. 150.
9 Географическо статистический словарь Российской империи, т. 1, стор. 425.
10 И. Ф. Павловский. Статистические сведения о Полтавской губернии. Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. 2, Полтава, 1906, стор. 145.
11 Кустари и ремесленники Полтавской губернии, Полтава, 1901, стор. 6.
12 Полтавський облдержархів, ф. 107, on. 1, спр. 2, арк. 4.
13 И. Ф. Павловский. Статистические сведения о Полтавской губернии. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 2, Полтава, 1906, стор. 145.
14 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. V, Гадячский уезд, Полтава, 1885, стор. 83.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки