Сенча 

     Сенча — село в Україні, в Лохвицькому районі Полтавської області. Розташована на правому березі річки Сули — притоки Дніпра, за 12 км на південний схід від Лохвиці і за 9 км від залізничної станції Сенча. Має автобусне сполучення з районним центром — Лохвицею, Миргородом та навколишніми селами. 
     У період Київської Русі територія сучасної Сенчі входила до Переяславського князівства. До нашого часу в селі і на його околицях збереглися рештки 2 городищ¹. Одне з них розташоване в урочищі «Самсонів острів», друге — в центрі села і зветься «Замок». Під назвою «Синець»² одне з цих городищ згадується в «Начальной летописи» (XII ст.). Сенча (Синець) зустрічається в документах першої половини XVII століття (за 1618 і 1638 рік)³. У російському географічному описі «Книге большому чертежу» є згадка про місто Сенчу (Синчу). Ця назва є і на карті Боплана. 
     Напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. Сенча «із всіма тих місць і футорів пожитками і повинностями» належала «володарю великого панства» на Лівобережній Україні Ієремії Вишневецькому. Селяни зазнавали найтяжчої експлуатації і всіляких утисків. Серед їх повинностей згадані: косити сіно, збирати врожай — зжати по 2 копи, привозити дрова «скільки буде потрібно», ставити підводи «для власної домашньої потреби його милості пана». Кожний селянин із своєю підводою зобов’язаний був брати участь у спорудженні водяних млинів, в ремонті греблі тощо. За невихід на роботу сплачував штраф у розмірі 6 грошей або осьмушки (мірки) вівса. Селяни платили різні побори (стації), поволовщину, мита за відвідування ярмарків, проїзд через міст, варіння горілки тощо. 
     Грабував сенчан пан, грабували і татарські орди. У лютому 1640 року Посулля зазнало спустошливого нападу татар, які дійшли аж до Прилук. Як повідомляє літописець, «в Вишневецкого йменнях... многие села и деревни пожгли, а людей многих побили и в полон поимали... и погнали в свою землю»⁴. 
     В умовах постійної загрози розбійницьких нападів татар дуже зросла роль міст-фортець. Коли виникала небезпека, навколишнє землеробське населення в них переховувалось і поступово тут осідало. В містах розвивалися ремесла, промисли і торгівля, відбувались ярмарки, на які приїздили купці навіть із віддалених земель. 
     У середині XVII століття в Сенчі проживало близько 1 тис. чоловік, з них половину становили ремісники і купці⁵. Серед купців були досить багаті, які торгували на місцевих, а також на віддалених ринках. Так, у прибуткових книгах Курської митниці за 21 липня 1647 року згадано «іноземця міста Сенчі Семена Алексєєва», який дав на різні покупки грошей 124 крб. — суму на той час досить значну⁶. 
     Друга половина населення міста складалася з селян. Більшість з них перебувала в цілковитій залежності від поміщика. Земля, на якій вони працювали, їх майно і навіть саме життя селянина належали панові. 
     Від жорстокої експлуатації, «надмірних штрафів, побиття та великих несправедливостей» з боку пана селяни шукали порятунку у втечі на Запоріжжя або в межі Російської держави. Жителі Сенчі та навколишніх сіл, хуторів і містечок були активними учасниками селянсько-козацьких повстань першої половини XVII століття. Так, у повстанні 1637—1638 pp. брали участь з Синця (Сенчі) Філонка Коваль, Івашка Степанов, Івашка Яковлев. Після поразки повстання вони, як і багато інших козаків, знайшли притулок в Росії⁷. 
     Козаки Сенчанської сотні⁸ взяли актирну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. «Все, що жило (у володіннях Вишневецького.— Ред.),— писав літописець,— піднялось в козацтво; важко було знайти в поселенні такого чоловіка, який би не пішов або сам, або не послав сина, а не то й слугу-парубка». Сенчани палко підтримали союз України з Росією. На початку січня 1654 року в Сенчу прибув представник російського уряду І. Войтов, щоб привести населення до присяги на вірність Росії. Присягу приймали сотник, отаман, 116 козаків, війт, бурмистр і 46 міщан⁹. 
     Возз’єднання з Росією сприятливо позначилось на економічному розвитку Лівобережної України. Зміцнювалися торговельні зв’язки українських міст з російськими, зростало міське населення. Наприкінці XVII століття в Сенчі проживало понад 5 тис. чоловік. Вона була одним з великих міст України¹⁰. Сенчани займалися шевством, кравецтвом, деревообробним промислом, виробництвом цегли і глиняного посуду, ковальством, ткацтвом, гуральництвом тощо. В Сенчі було 7 кузень, селітряний завод, багато млинів¹¹. У XVIII ст. великого значення набуває чумацький промисел. З території Сенчанської сотні багато чумаків їздило в Крим і на Дон по сіль й рибу. Але основним заняттям населення було землеробство. 
     Феодали, зацікавлені у збільшенні виробництва зерна, захоплювали землі козаків і селян. У 1755 році бунчуковий товариш Полтавцев скаржився на загарбання різними особами земель у Сенчі¹². Особливо посилився феодальний гніт на Україні після видання указу Катерини II від 1783 року про заборону селянам уходити від свого поміщика. Після цього почалося масове покріпачення населення. Так, якщо у 1782 році в Сенчі було всього 60 селян, які належали поміщикам, то у 1792 році, після запровадження указу, поміщики володіли вже 312 ревізькими душами¹³. 
     У період розкладу феодально-кріпосницької системи містечко Сенча, розташоване на важливому Миргородському тракті, стає одним із значних центрів ярмаркової торгівлі на Лівобережній Україні. На початку XIX ст. тут щороку відбувалося по три ярмарки, а у 1863 році — 5 ярмарків і щодня базари. В Сенчі торгували хлібом, горілкою тощо. Пшеницю купували у сенчан купці з Стародуба, жито місцеві жителі відвозили до Кременчука, а худобу продавали під час ярмарків в самій Сенчі й у Лохвиці. Вартість пари волів на ринку становила від 30 до 120 крб. Далеко не всі сільські трудівники могли придбати їх, щоб обробляти свої клаптики землі. Багато селян не мали і цих клаптиків і змушені були жебракувати. Велика кількість убогих, знедолених, калік, немічних шукала притулку в так званих «шпиталях» — богодільнях. У Сенчі та навколишніх селах таких «шпиталів» було 12. Вони являли собою своєрідні робітні будинки. Чимало збіднілих малоземельних козаків і селян змушені були йти на заробітки в Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії, в донські станиці. 
     Реформа 1861 року, що розчистила шлях для розвитку капіталізму, звільнила селян від кріпацтва, але не поліпшила і навіть погіршила їх економічне становище. Багато з них втратили й ту землю, якою користувалися раніше. Чимало сенчан переселялося в інші місцевості. З 1859 по 1863 рік населення Сенчі зменшилось з 3798 до 2945 чоловік. Цікаво відзначити, що й через чверть століття після реформи тут налічувалося всього близько 3 тис. жителів. 
     Пореформений період був періодом дальшого соціального розшарування селянства. На 1888 рік з 644 дворів Сенчі 232 (36 проц.) зовсім не мали землі або володіли лише садибою; з кожних 10 дворів 6 були позбавлені орної землі або мали її менше 3 десятин, у третини дворів не було ніякого тягла, шоста частина використовувала для роботи корів. Отже, половина сенчан не мала чим обробляти землю. Тільки шоста частина селян була достатньо забезпечена землею, тяглом та реманентом. Серед них 29 багатих господарів володіли 20 і більше десятинами орної землі, а 6 (близько 1 проц.) зосередили в своїх руках 728 дес. ріллі (22 проц. всієї орної землі), а також більшу частину луків і лісу. 
     Не маючи чим обробити і засіяти свої клаптики, біднота часто здавала їх за безцінь багатим селянам. Сама ж заробляла хліб «зажоном», тобто збиранням чужого врожаю за 3-й, 4-й, а часом і за 8-й сніп та додаткові відробітки на користь господаря поля від 8 до 40 днів. 69 чоловік наймитували у куркулів та багатих міщан, в церковному маєтку або наймалися сезонно на тютюнові плантації¹⁴. 
     В ході розвитку капіталістичних відносин поглиблювався процес зубожіння селянства. На 1900 рік в Сенчі майже 60 проц. козацьких і селянских дворів або зовсім не мали землі, або мали її менше прожиткового мінімуму (до 3 десятин). Порівняно з 1888 роком, зменшилось число господарств, достатньо забезпечених орною землею. Одночасно 8 дворян і куркулів зосередили в своїх руках 27 проц. усіх орних земель¹⁵. 
     Різкий соціальний контраст серед селян підтверджують дані про забезпечення їх тяглом. У Сенчі налічувалося понад 250 безтяглових дворів (50 проц.). Тільки 76 дворів (13,2 проц.) були добре забезпечені робочою худобою. 
     Куркулі мали і кращий реманент: у них було 23 залізні плуги, 19 букерів, 41 коток і 30 віялок. Селянська ж голота продовжувала використовувати застарілий прадідівський реманент. У них налічувалося 300 рал, 154 дерев’яні плуги, 68 дерев’яних борін. 
     У Сенчі безземельні і малоземельні селяни, які становили більше половини всього населення, шукали засобів до життя у ремеслах та дрібних промислах. В. І. Ленін відзначав, що «Утворення селянської буржуазії й сільського пролетаріату збільшувало попит на продукти дрібних селянських промислів, даючи в той же час і вільні робочі руки для цих промислів і вільні кошти»¹⁶. 
     Одним з найпоширеніших промислів у Сенчі було шевство. Ним у 1888 році займалося близько 60 чоловік, але тільки 10 з них мали добре обладнані спеціальні майстерні. Такий майстер виготовляв за тиждень 5—6 пар фасонного взуття, а зарік до 100 пар. Якщо ж майстер працював разом з підручним, то за цей же час міг зробити 150 пар. Красиве фасонне взуття користувалося великим попитом на місцевому ринку, і майстри одержували чималі прибутки від свого ремесла. Інші ж чоботарі шили просте дешеве взуття. Прожити тільки з свого ремесла вони не могли. Більшість шевців йшла на заробітки, а деякі з них заробляли хліб поденною роботою у поміщиків і куркулів. Низькі прибутки у шевстві примушували багатьох чоботарів кидати своє ремесло і шукати інших засобів до життя. 
     Сенчани здавна займалися також гончарством: виробляли макітри, миски, бочонки, ендоли (для миття посуду і білизни), ринки, тази, форми для випічки хліба тощо. Гончар трудився над цими виробами разом з родиною, а в літній час займався хліборобством. Але тільки найзаможніший з гончарів Григорій Бакута мав 5— б десятин і цілий рік їв свій хліб. Всі ж інші заробляли його за 5—6-й сніп «та ще днів з 15 хазяїну попоробляли». Скупник Лука Чумарний «усіх гончарів держав у руках», брав від них вироби за плату і на комісію. Він примножував свої капітали, а решта гончарів ледве животіла. 
     Поширеним у Сенчі був також чинбарний промисел. Однак місцеві чинбарі не менше ніж 2,5 місяця на рік працювали в сільському господарстві. Чинбарством вони займалися протягом осінніх і зимових місяців. Їх річний заробіток становив усього 15 карбованців¹⁷. 
     Славилася Сенча і виробами з дерева. Багато сенчанських деревообробників були справжніми майстрами, великими умільцями. У 1896 році, наприклад, майстер-різьбяр І. С. Свиридов представив на сільськогосподарській виставці художньо оформлені стіл і тарілку з інкрустаціями і був удостоєний грошової премії¹⁸. 
     Напередодні першої світової війни внаслідок конкуренції фабрично-заводської промисловості ремісниче і кустарне виробництво в Сенчі помітно занепадає, хоч і не втрачає повністю свого значення. На 1910 рік ним було зайнято понад 150 чоловік. Це були переважно ті види ремесла, які обслуговували місцеве населення: шевство, кравецтво, деревообробка, ковальство тощо¹⁹. 
     Ремісничі і кустарні вироби продавалися на місцевих ярмарках. На сенчанському ринку були широко представлені також продукти землеробства і скотарства. Значні прибутки одержували торговці і від продажу горілки. Хліб із Сенчі вивозився залізницею в промислові центри і за кордон. Чимало зерна — до 55 тис. пудів на рік перероблялося на борошно і крупу на побудованій у 1899 році крупорушці, а вальцьовий млин (збудований у 1903 р.) перемелював до 100 тис. пудів. Вся продукція цих підприємств вартістю понад 100 тис. крб. продавалася Київському інтендантству. Від продажу сільськогосподарської продукції поміщики і куркулі одержували великі прибутки. На 1910 рік у самому селі і на станції Сенча було вже 2 парові млини, 2 крупорушки та паровий вальцьовий млин. На них працювало 16 робітників — вихідців з розореного селянства і кустарів²⁰. 
     Збідніле селянство швидко пролетаризувалося. 110 селян шукали засобів до життя в поденній роботі в господарствах куркулів і поміщицьких маєтках, 102 сім’ї наймитували. Багато селян йшло на заводи, фабрики, транспорт, стаючи промисловими робітниками. 
     В дореволюційні часи маса селянства, задавлена поміщицькою і куркульською експлуатацією, терпіла від темряви і неуцтва. Перша школа в Сенчі відкрита у 1842 році. Наприкінці XIX — на початку XX століття тут вже було 3 дворічні церковнопарафіяльні школи і одна п’ятикласна, так звана міністерська²¹, в якій навчались, головним чином, діти заможних верств населення. Діти середняків і бідняків (далеко не всі) вчилися в парафіяльних школах. Ось як описує одну з них газета «Лохвицкое слово»: «Це низенький, дуже маленький будиночок на 3 кімнати з сіньми. В одній з кімнат (площа 4,3 кв. м) квартирував учитель, інша, не набагато більша, була притулком для церковних нічних сторожів, і в останній (площа 20,6 кв. м) містився клас. У такому класі, низенькому (175 см заввишки) з глиняною долівкою, збиралося 55—65 учнів. І ось у цій трухлявій, врослій у землю хаті, в цій школі, що мала огидний вигляд (через пилюку, що товстим шаром вкривала стіни), виховувалися діти селян»²². 

1   Н. Макаренко. Городища и курганы Полтавской губернии, Полтава, 1917, стор. 28. 
2   Назва Синець походить від прісноводної риби, різновидності ляща («Словарь русского языка», т. IV, М., 1961, стор. 134). 
3   А. Лазаревский. Лубенщина и князья Вишневецкие. К., 1896, стор. 31; Воссоединение Украйны с Россией. Документи и материалы в трех томах, т. І, М., 1953, стор. 190. 
4   А. Лазаревский. Описание Малороссии, т. З, К., 1902, стор. 340. 
5   В. Модзалевский. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чернуской, Куренской и Варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда, К., 1906, стор. 122. 
6   Воссоединение Украины с Россией, т. І, стор. 453. 
7   Воссоединение Украины с Россией, т. І, стор. 190. 
8   Сенчанську сотню було створено на початку визвольної війни. Спершу вона входила до складу Миргородського, а з 1658 по 1781 pp. — Лубенського полку. З 1782 р. містечко Сенча входило до Лохвицького повіту Чернігівського намісництва; з 1796 — до Малоросійської губернії; з 1803 — до Лохвицького повіту Полтавської губернії. 
9   Воссоединение Украины с Россией, т. III, стор. 541. 
10 О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст., К., 1963, стор. 76, 77. 
11 В. Модзалевский. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской... сотен, стор. 125. 
12 ЦДІА УРСР, ф. 269, on. 1, спр. 382, арк. 1—4. 
13 Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. 189, on. 1, спр. 235, арк. 54 зв. 
14 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XIII, Лохвицкий уезд, Полтава, 1893, стор. 36—37, 38—39, 40—41, 123—124, 268—269. 
15 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г. Лохвицкий уезд, Полтава, 1905, стор. 98—99, 102—103. 
16 В. І. Ленін. Твори, т. З, стор. 292. 
17 Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии, вьш. III, Промыслы Лoxвицкого уезда, Полтава, 1904, стор. 125, 157. 
18 Журн. «Хуторянин», 1896, № 16, стор. 188. 
19 Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии на 1910 год. Лохвицкий уезд, Полтава, 1913, стор. 13. 
20 ЦДІА УРСР, ф. 220, on. 1, спр. 1076, арк. 100. 
21 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 г. Полтава, 1904, стор. 42—43. 
22 Газ. «Лохвицкое слово», 29 червня 1912 р. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки