Пирятин 

     Пирятин — місто в Полтавській області, районний центр Пирятинського району, залізнична станція, вузол автомобільних шляхів. Розташований за 197 км на північний захід від Полтави. 
     Старовинний Пирятин виник на сході Київської Русі як місто-фортеця між річкою Удай та її притокою Перевод. Залишки укріплення збереглися до наших днів в урочищі Замок. Оточений з трьох боків річками та болотами, Пирятин відіграв важливу роль у захисті земель Київської Русі від нападу половців¹. Місто вперше згадується в Лаврентіївському літопису під 1155 роком. Літописець розповідає, що князь Гліб Юрійович, повертаючись після невдалого походу на Переяслав, захопив місто Пирятин². 
     Відомо кілька версій щодо походження назви міста. Найвірогіднішим є припущення вченого-філолога О. І. Соболевського, що ця назва походить від власного імені Пирят, скороченого імені київського боярина XI—XII ст. Пирогоста³. 
     У XIII столітті Пирятин, що був уже значним населеним пунктом, зруйнували і спалили монголо-татарські орди⁴. 
     Близько 1362 року місто захопили литовські феодали. Після укладення Люблінської унії 1569 року Пирятин опинився під владою панської Польщі. Відтоді для населення міста, як і для більшості українського народу, почався майже столітній період польсько-шляхетського поневолення. В 1578 році Пирятин захопив шляхтич М. Грибунович-Байбуза. В наступному десятиріччі землі Байбузи по ріках Сулі та Удаю перейшли до рук черкаського старости магната О. Вишневецького. В лютому 1592 року, за указом польського короля Сігізмунда III, Вишневецькому було надано привілей для запровадження в Пирятині магдебурзького права, яке передбачало встановлення міського самоврядування і деякі пільги в розвитку торгівлі та ремесла. Однак це право мало обмежений характер і користувалися ним переважно міські багатії. 
     Олександр Вишневецький перейменував Пирятин у Михайлове, на честь свого батька, але ця назва не прижилась. У першій половині XVII століття Пирятин перейшов до його сина Ієремії Вишневецького. Як населений пункт він позначений на карті Боплана⁵. У «Книге Большому Чертежу», складеній у 1627 році, Пирятин згадується як місто⁶. За даними, що збереглися в реєстрі володінь І. Вишневецького, у Пирятині в 1640 році було 1749 господарств⁷. 
     Населення міста поповнювалось за рахунок утікачів з Волині, Поділля, Галичини. Розвиток міста супроводився поглибленням соціального розшарування, інтенсивною експлуатацією міської бідноти. В 1631 році у місті налічувалося 178 «нужденних халуп», сім’ї яких жили за рахунок тимчасових злиденних заробітків. Становище народних мас, що знемагали під тягарем кріпосників, погіршувалось внаслідок невпинних воєн. 
     Жителі міста не хотіли коритися польським панам. Восени 1632 року пирятинські козаки відмовилися йти в похід проти татар під командуванням Ієремії Вишневецького⁸. Багато з них тікало в Запорізьку Січ. 
     Незважаючи на те, що шляхетська Польща забороняла українцям спілкуватися з росіянами, пирятинські купці торгували з Москвою. Відомо, що в листопаді 1636 року купці з Пирятина Бориско і Сидорко Іванови на чотирьох возах везли на продаж у Москву селітру⁹. 
     Навесні 1648 року селянсько-козацьке військо, серед якого було немало і пирятинців, визволило місто від польсько-шляхетського поневолення. Пирятин став сотенним містечком Кропивенського, а пізніше Лубенського полку¹⁰. 
     Поворотним етапом в житті пирятинців, як і всього українського народу, було возз’єднання України з Росією. З великою радістю зустріли жителі міста послів Російської держави, які в листопаді 1653 року їхали до гетьмана Богдана Хмельницького на переговори. «А из Прилук стольник Родион да дьяк Мартелян поехали к городу Пирятину ноября в 8 день... Пирятинцы провожали их до двора, и корм и подводы дали»¹¹. 
     Пізніше пирятинці брали участь у повстанні проти зрадника І. Виговського. Як відомо, повстання було потоплене в крові. Виговський разом з татарами зруйнував і спалив Полтаву, пограбував Пирятин та інші міста¹². Та незабаром зусиллям жителів місто було відбудоване. 
     Як свідчать переписні книги 1666 року, Пирятин був містом, де жило майже 3400 чоловік. Більша частина його жителів займалась ремеслом і торгівлею¹³. 
     Під час Північної війни Пирятин був ареною воєнних дій між російськими і шведськими військами. Населення міста активно боролося проти іноземних загарбників. Коли шведські військові частини, розташовані за три версти від Пирятина, в листопаді 1708 року послали в місто своїх фуражирів, то жителі захопили їх у полон. Поразкою закінчилась і спроба шведів покарати населення міста. Пирятинські козаки під керівництвом свого старшини Леонтія Свічки завдали загарбникам такого удару, що ті змушені були відступити з усіх навколишніх сіл. У листі до Петра І пирятинці повідомляли, що «когда шведы пришли к Пирятину, они с громадою мужественно против оных стояли и в город не пустили и многих шведов побили, а иных в полон взяли»¹⁴. 
     Одержавши цього листа, Петро І через свого полководця М. М. Голіцина обіцяв мужнім патріотам «милости и призрения», закликав їх «на прелести неприятельские не склоняться и против неприятеля мужественно стоять»¹⁵. За вірність під час воєнної кампанії 1708—1709 pp. Петро І пожалував Пирятину царську грамоту¹⁶. 
     Наприкінці XVIII століття місто було ще забудоване переважно дерев’яними будівлями, вкритими солом’яними стріхами. Це призводило до частих пожеж. Одна з таких пожеж у 1765 році знищила велику частину міста, заподіявши значних матеріальних збитків¹⁷. 
     У вересні 1781 року указом Катерини II Пирятин був проголошений повітовим містом¹⁸ спочатку Київського намісництва, потім Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії. Пирятин мав свій міський герб, на якому було зображено натягнутий золотий лук з стрілою на червоному фоні. 
     У 1810 році число жителів Пирятина становило 3700 чоловік¹⁹. Населення займалось переважно дрібними ремеслами, промислами, землеробством та торгівлею. Склад міських ремісників поповнювався переважно за рахунок сільської бідноти, що повністю або частково порвала зв’язок з сільським господарством. 
     Чотири рази на рік у місті відбувались ярмарки, на які приїздили купці з Ніжина, Прилук, Лубен, Переяслава та інших міст. 
     У період Вітчизняної війни 1812 року в Пирятині були сформовані дві козачі сотні (близько 500 чоловік), які в складі Лубенського полку брали участь у розгромі французьких інтервентів. 
     З історією Пирятина пов’язані імена видатних людей нашої країни. Тут народились відомий український живописець-монументаліст Іван Максимович (1679—1745 pp.), визначний російський учений Платон Якович Гамалія (1766—1817 pp.), російський мистецтвознавець, конференц-секретар Петербурзької Академії художеств В. І. Григорович (1786—1865 pp.), який брав активну участь у викупі Т. Г. Шевченка з кріпацтва. 
     Поблизу Пирятина в хуторі Убіжище народився відомий український письменник Є. П. Гребінка (1812—1848 pp.). В юнацькі роки і пізніше він не раз бував у Пирятині. Перший цикл своїх російських прозових творів письменник назвав «Оповідання пирятинця». На сторінках цих творів він відобразив побут українського міста. Тут згадуються річки Удай, Перевод, популярна на той час пирятинська музика з барабанами і тарілками²⁰. У романі «Чайковський», написаному трохи пізніше, Гребінка змалював загальний вигляд Пирятина, зіставивши його з минулим. Письменник висміяв пошлі, дріб’язкові інтереси світських чиновників. 
     Кілька разів до Пирятина приїздив Т. Г. Шевченко. Вперше він сюди прибув у грудні 1843 року²¹. Поет оглянув місто, завітав до матері В. І. Григоровича, яка жила на околиці поблизу річки Удай. Про своє перебування в цьому місті Шевченко писав Григоровичу: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке»²². Вдруге поет відвідав Пирятин у травні 1845 року. 
     Часто згадує Шевченко Пирятин у повісті «Близнецы», написаній на засланні. У ній він теплими словами розповідає про пирятинців-козаків, які йшли відстоювати честь батьківщини в боротьбі з Наполеоном під час Вітчизняної війни 1812 року. 
     Після повернення із заслання Кобзар ще завітав до Пирятина в червні 1859 року. Гостював він у жителя міста, автора літературних статей Петра Мокрицького. Тоді Шевченко написав ліричний вірш «Ой маю, маю я оченята», сповнений глибокого співчуття до простої людини. Проїжджаючи в серпні того ж року через Пирятинський повіт, поет був тяжко вражений жахливим життям кріпаків, яких бездушно експлуатували Кочубеї, Свічки, Раковичі та інші пани²³. 
      Новий період в історії міста почався після скасування кріпацтва. Капіталістичні відносини дедалі більше проникали в його економіку. Розвивалась насамперед харчова промисловість, яка була представлена в 1862 році 28 водяними та вітряними млинами, олійницями та просорушками²⁵. 
     У 1878 році в Пирятині було два заводи по переробці сільськогосподарської сировини²⁶. Через десять років кількість підприємств подвоїлась. За рівнем розвитку промисловості Пирятин тоді займав восьме місце серед міст Полтавської губернії. В 1895 році тут було вже 19 дрібних фабрик та заводів, а в повіті налічувалося 43 підприємства²⁷. 
     Важливу роль у розвитку міста і повіту відіграла збудована й відкрита в 1894 році залізниця, що з’єднала Пирятин з залізничною мережею країни. Це у свою чергу сприяло розширенню торгівлі. В 1904 році в Пирятині було 5 ярмарків. Особливо великими були осінні ярмарки, які тривали по тижню. На майдані довгими рядами ставили палатки, викладали різні товари²⁸. З Ростова-на-Дону і Керчі привозили рибу, з Чорнух — глиняний посуд, пирятинські ремісники продавали чоботи, верхній одяг, металеві вироби. Довколишні села доставляли зерно, борошно, птицю, молочні і м’ясні продукти. На ярмарку можна було послухати співи кобзарів, побачити виступи артистів, покататися на каруселі, взяти участь у народних іграх. 
     Зростання виробництва супроводилося збільшенням населення, розвитком міського будівництва. Кількість жителів Пирятина збільшилась з 4620 чоловік в 1862 році до 7736 чоловік у 1900 році, а число будинків відповідно з 604 до 914. Причому вже було 6 двоповерхових цегляних, під залізним дахом будинків, 75 одноповерхових цегляних, решта — глинобитні та дерев’яні під солом’яною стріхою. Місто мало 57 забудованих кварталів, базарний і ярмарковий майдани.  
     Відбувалися значні зміни в соціальному складі міського населення. Розвиток капіталізму сприяв дальшій його диференціації, росту тієї категорії, яка остаточно поривала з землею і жила тільки на заробітки. За даними перепису 1900 року, соціальний склад населення міста був такий: 62 проц. міщан, 16 проц. козаків, 12 проц. селян і 10 проц. привілейованих. З 1412 зареєстрованих господарств міста 47 проц. було безземельних, а 29 проц. мали тільки садиби²⁹. Основну масу населення становили кустарі та ремісники (кравці, чоботарі, візники тощо)³⁰. В 1905 році вони становили 32,5 проц. працюючого населення міста³¹. 
     Швидкий розвиток капіталізму прискорював процес розорення дрібного кустарного виробництва. Обстежувачі кустарних промислів Пирятинського повіту наприкінці XIX століття наводили багато фактів, коли кустарі змушені були йти на заробітки³². 
     Становище робітників міста теж було тяжким. Робочий день тривав 12—13 годин. Низькою була заробітна плата, особливо чорноробів. За офіційними даними 1904—1905 pp. на промислових підприємствах Пирятина та, інших повітових містах Полтавської губернії середня поденна заробітна плата чорноробів-чоловіків становила 60 коп., жінок і підлітків — 30 коп., підлітків-дівчат — 22 коп., малолітніх хлопців — 20 коп., а малолітніх дівчат — лише 12 коп. Цей рівень заробітної плати був значно нижчим, ніж у Полтаві, Кременчуці та інших містах України. Основи фабричного законодавства про штрафи (1886 рік) та про робочий день (1897 рік), що їх В. І. Ленін називав «вимушеною поступкою, яку російські робітники відвоювали в поліцейського уряду»³³, фактично не виконувались. Фабричні інспектори майже не заглядали на дрібні підприємства повітових міст, де особливо жорстоко експлуатували робітників. 
     Важка праця, відсутність належної медичної допомоги призводили до масових епідемій та великої смертності. У 1896 році в повіті та місті було 2619 випадків захворювання на тиф та 1928 на дизентерію, 10 426 чол. хворіло на малярію. В місті була всього одна земська лікарня на 25 ліжок. 
     Незважаючи на всі зусилля прогресивної інтелігенції, спрямовані на розвиток народної освіти, і деякі досягнення в цій справі основна маса населення Пирятина лишалась неписьменною. В 1896 році в Пирятині було одне міністерське двокласне училище та дві міські початкові школи, в яких працювало 8 вчителів і навчалось 245 учнів. 
     Ріст промисловості вимагав кваліфікованих робітничих кадрів. Тому в 1903 році у місті відкрили ремісничу навчальну майстерню по підготовці кваліфікованих ремісників³⁴. 
     За даними земського перепису 1910 року, в Пирятині на кожні 100 чоловік 51 був неписьменний, а з кожних 100 жінок — 69. Навіть, за даними офіційної статистики, 39 проц. дітей шкільного віку лишались поза школою. Зате в дореволюційному Пирятині було 5 шинків, 2 трактири, 90 крамниць по продажу вина й горілки. 

1   В. Г. Ляскоронский. История Переяславской земли. К., 1897, стор. 148. 
2   Лаврентиевская летопись. Полное собрание русских летописей, т. І. СПб, 1846, стор. 147. 
3   Питання топоніміки та ономастики. К., 1962, стор. 83. 
4   Очерки истории CCСP. Период феодализма, XIV—XV вв. М., 1953, стор. 495. 
5   В. Г. Ляскоронский. Гийом Левассер де Бonлан и его историко-географические труды относительно Южной России. К., 1901, стор. 27. 
6   Книга Большому Чертежу, М.—Л., 1950, стор. 109, 186. 
7   Історія України в документах і матеріалах, т. І. К., 1941, стор. 109. 
8   Воссоединение Украиныс Россией. Документы и материалы в 3 томах (1620—1647 гг.), т. І. Москва, 1954, стор. 129. 
9   Там же, стор. 173. 
10 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 г. Полтава, 1865, стор. 56—59. 
11 Полтавський краєзнавчий музей, науковий архів, спр. 51, арк. 15. 
12 К. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960, стор. 176. 
13 О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1963, стор. 77, 168. 
14 Очерки истории ССCP. Период феодализма, XVIII век. М., 1957, стор 500, 529. 
15 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp. К., 1951, стор. 134—135. 
16 Полтавський краєзнавчий музей, науковий архів, спр. 51, арк, 21; Источники Малороссийской истории, ч. II, СПб, 1887, стор. 215. 
17 ЦДІА УРСР, ф. 64, on. 1, спр. 259, арк. 1—2. 
18 Газ. «Полтавские губернские ведомости». Неофициальная часть, 1848, № 2, стор. 17, 19—20. 
19 И. Ф. Павловский. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей 1810 г. Полтава, 1917, стор. 30. 
20 Євген Гребінка. Твори в п’яти томах, т. І. К., 1957, стор. 276. 
21 Є. П. Кирилюк. Тарас Шевченко. К., 1964, стор. 134. 
22 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах, т. VI. К., 1964, стор. 26. 
23 Шляхами великого Кобзаря. К., 1964, стор. 94. 
25 Списки населенных мест Российской империи, Полтавская губерния, т. XXXIII. СПб, 1862, стор. 23. Сборник сведений по Полтавской губернии. Полтава, 1877, стор. 113. 
26 ЦДІА УРСР, ф. 1191, on. 1, спр. 68, арк. 12. 
27 Ежегодник Полтавского губервского земства на 1897 г. Вып. III. Полтава, стор. 68—84. 
28 Список ярмарок, существующих в Полтавской губернии на 1904 г. Полтава, 1904, стор. 108. 
29 Города Полтавской губернии по оценочному описанню, Пирятин. Полтава, 1908, стор. 2—5. 
30 Кустари и ремесленники Полтавской губернии. По сведениям, собранным в 1900 г. Полтава, 1901, стор. 140; Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии на 1910 год. Полтава, 1913, стор. 13. 
31 Полтавський земський календар на 1910 р. Полтава, 1910, стор. 113. 
32 В. И. Василенко. Очерки кустарних промыслов Полтавской губернии, Пирятинский уезд. Полтава, 1900, стор. 81, 89, 98.
33 В. І. Ленін. Твори, т. 2, стор. 239. 
34 ЦДІА УРСР, ф. 575, on. 1, спр. 197, арк. 44—45. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки