Лохвиця
Лохвиця — місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташована на притоці Сули — річці Лохвиці, від якої за переказами пішла й назва міста. Через місто проходять автотраса Київ—Суми, шляхи на Гадяч, Миргород, Прилуки. Відстань до Полтави — 180 км.
Територія, на якій розташована сучасна Лохвиця, була заселена ще в перших століттях н. е. Свідченням цього є ранньо-слов’янський могильник Черняхівської культури (II—V ст. н. е.). У 1955 році тут було розкопано 20 поховань1. На горі Лазірці виявлене слов’янське поселення Роменської культури (VIII—X ст. н. е.). В урочищі Городище на могильнику цього ж часу розкопано 2 поховання2. У центрі міста виявлено рештки поселення-городища періоду Київської Русі. Це городище у X—XI ст. н. е. було одним з укріплень оборонної лінії Посулля і входило до Переяславського князівства3.
Наприкінці XV століття землі по річці Лохвиці належали великому землевласникові Богдану Глинському. Пізніше польський уряд передав їх черкаському старості М. Вишневецькому, син якого Ієремія володів ними до народно-визвольної війни 1648—1654 pp. Перші достовірні відомості про Лохвицю зустрічаються в історичних документах за 1628 рік. У той час вона була невеличким містечком, в якому налічувалося «дымов оседлых 6 и огородников»4. Містечко швидко заселялося. У «Книге Большому чертежу» Лохвиця зазначена вже як місто, що мало значні укріплення. Нижчі верстви міського населення несли на своїх плечах основний тягар феодального гніту. Вони платили грошові й натуральні податки, відробляли шестиденну панщину та шарварки і виконували багато інших повинностей на користь свого пана І. Вишневецького. Міщани і селяни «оголені від усього, без надії на порятунок» раз у раз піднімалися на боротьбу проти свого гнобителя.
Лохвичани були активними учасниками селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII століття. Вони палко відгукнулися на універсал (від 11 жовтня 1637 р.) Павлюка до міщан Лохвиці, Сенчі, Снятина. Створивши великі загони, міська біднота рушила на з’єднання, з основними силами повстанців. Билися лохвичани і в загонах Острянина та Гуні (1638 p.). Після поразки повстань, коли польські війська «почали... по городах побивать мещан, и жон их, и детей и животы их грабить», багато лохвицьких жителів переселилося в Росію. Так, у 1638 році путивльський воєвода Плещеєв повідомляв царя, що в Путивль із Лохвиці на вічну службу переселилося 7 козаків з дружинами і дітьми. Влітку 1638 року лубенський староста Якуб Коляда писав Плещеєву, що піддані кн. Ієремії Вишневецького, піднявшись на нинішню свою козацьку війну, від міста Гадяцького кілька тисяч пішли до Путивля5. Втечі тривали й далі. Наприкінці січня 1648 року Вишневецький зажадав від путивльського воєводи повернути його селян, що втекли в Росію і заснували свої слободи біля Путивля і Рильська. А вже у травні, наляканий «бурхливими вітрами козацької війни і бунтами посполитих», Вишневецький втік із своїх володінь. Лохвиця опинилася в руках повстанців. У ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників і формування української державності місто стало центром Лохвицької сотні6. До неї належали села Скоробагатьки, Харківці, Шмиглі, Івахники, Жабки, Бербениці, Ячники, Ісківці, Токарі, Піски та інші населені пункти.
Лохвичани були палкими поборниками возз’єднання України з Росією. Повідомляючи царю про настрої в українських землях, путивльські воєводи у грудні 1651 року писали: «Да Семен же Литвинов сказывал нам... как де он, Семен, ехал из Чигирина черкаскими городами, ив Лохвице де и в Голтве... И у них де, черкас... во всех городах шум большой... А хотят де они все быть под твоєю государевою высокою рукою, а у поляков де, государь, в подданстве быть не хотят»7.
Вірні своїй присязі Росії, козаки Лохвицької сотні рішуче виступили проти гетьмана І. Виговського, який намагався знов перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі. Вони були активними учасниками селянсько-козацького повстання під керівництвом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша (1658 p.). Лохвиця стала одним із центрів зосередження повстанців. Того ж 1658 року населення сіл Жабок, Бербениць і Шмиглів Лохвицької сотні повстало проти родича І. Виговського — поміщика Богклевського, який жорстоко експлуатував своїх підданих. Селяни спалили його маєток в с. Жабках8.
Козаки Лохвицької сотні показали себе справжніми патріотами під час народної війни проти шведських інтервентів і зрадників-мазепинців (1708—1709 pp.). Вони рішуче засудили свого сотника П. Мартоса, який перейшов на сторону Мазепи, і відмовилися виконати його вимогу «відправити знатних людей в Ромни вклонитися пану гетьману». За наказом генерального осавула Мазепи — Гамалії у лохвичан було забрано всю худобу, розорено майно, але вони не скорилися. Чимало жителів втекло до табору російських військ. У грудні 1708 року 4-тисячний шведський загін захопив Лохвицю.
Шведи надавали місту важливого значення, бо тут була казна Мазепи. Проте в середині лютого 1709 року, дізнавшись про наближення до Лохвиці великих російських сил, шведський генерал Крейц залишив місто, вивізши казну. Селянські та козацькі партизанські загони почали переслідування ворога і наздогнали його на переправі через річку Псел. Вони захопили частину грошей і взяли в полон генерального осавула Гамалію9.
Розорене нескінченними війнами, частими нападами татар і поляків, поборами поміщиків, населення Лохвиці бідувало. За переписом 1721 року, в місті налічувалося 175 убогих селян — піших і підсусідків, які ледве животіли. Але становище незаможних козаків теж було не кращим. Не рідкими були випадки, коли козаки самі переписувалися в поспольство (селяни). Але частіше старшина насильно переводила їх в підданство10.
У 1783 році царським урядом було юридично оформлено кріпосне право на Лівобережній Україні. Лохвицькі старшини Гамалії, Галагани, Мартоси та ін. одержали дворянські права і великі земельні володіння з кріпаками. Лише сім’я Галаганів на території Лохвицького повіту володіла 1038 десятинами землі і сотнями кріпаків. У 1792 році третина селян Лохвиці (702 чоловіка з 2247) перебувала у кріпосній залежності від поміщиків. Вільне населення складалося з козаків —1237 чол., міщан — 260, купців — 41 і т. д.11.
На кінець XVIII століття Лохвиця була вже досить значним населеним пунктом, в якому проживало 4916 чоловік. Тут налічувалося 818 споруд, з них 632 — житлові будинки. Всі вони були дерев’яні і низькі. Частково збереглися земляні укріплення з чотирма брамами. У Лохвиці налічувалося 20 млинів, 16 кузень, маленький селітряний завод, воскобійня і пивоварня.
У цей час місто перетворилося на один із центрів ремесла і торгівлі Лівобережної України. Тут було чотири великі цехи: кравців, шевців, ковалів і м’ясників, які виготовляли виробів на тисячі карбованців. Щороку влаштовувалися 4 ярмарки, двічі на тиждень торгували на базарах. В Лохвицю приїздили купці з «красним товаром», косами і юхтами з Путивля, Волохова, Ромен, Лубен; конопляну олію, дьоготь, дерев’яний посуд, дошки, горілку привозили з Стародуба, Борзни, Сосниці, Воронежа, Коропа, Нових Млинів; з Городні і Криму — сіль, з Дону й Таврії — рибу. Із навколишніх сіл жителі поставляли на ярмарки худобу і коней, які скуповувалися російськими купцями. Розвитку ярмаркової торгівлі і товарного виробництва в Лохвиці сприяло її вигідне розташування — на торговельному шляху Київ—Харків.
В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи і розвитку товарно-грошових відносин в Лохвиці зростає промислове виробництво. Напередодні реформи 1861 року тут було вже 156 ремісничих підприємств. Населення збільшилося до 7619 чоловік12. Але й тоді значна частина жителів міста займалася сільським господарством. За неповними даними, у 1861 році місцевим поміщикам належало в Лохвиці 150 ревізьких душ та 75 дворових. Четверта частина кріпаків користувалася тільки присадибною ділянкою. Решта поміщицьких селян мали піші наділи, і лише 2 двори були тяглими. Наділ польової землі цих селян був мізерним, середній розмір не перевищував 3 десятин на двір.
У ході реформи поміщики звільнили дворових і частину кріпаків без землі. В наділи було виділено 132 десятини присадибної і польової землі, за яку селяни повинні були на протязі 49 років платити щороку по 373 крб. 70 коп. Через крайню бідність половина селян перейшла на викуп тільки у 1883 році, а до цього часу залишалася на становищі «тимчасовозобов’язаних». За користування землею вони відбували феодальні повинності і фактично були в цілковитій залежності від поміщика13.
Що ж до Лохвицького повіту, то із загальної кількості 114694 десятини поміщицьких земель «звільнені» селяни одержали лише 26 070 десятин. Поміщики виділили їм наділи менші від встановленої норми, передбаченої «Положенням». Якщо в 1862 році на кожного дворянина в повіті припадало 157 десятин, то на кожну «звільнену душу» — лише по 1,6 десятини.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в Росії швидко розвивається капіталізм як у промисловості, так і в сільському господарстві. В цей процес втягувалася і Лохвиця. Велике значення для розвитку економіки міста мала проведена у 80-х роках залізниця Кременчук — Ромни — Лібава з віткою Лохвиця — Гадяч. Вона з’єднала місто і повіт з внутрішнім, всеросійським, і зовнішнім ринками.
Розвиток капіталістичних відносин посилював соціальну диференціацію серед населення. У 1900 році в Лохвиці налічувалось 725 селянських господарств. З них 72 господарства зовсім не мали землі, а 251 — ріллі. У 37 господарств було менше 1 десятини, у 133 — від 1 до 3 десятин. Отже, 493 сім’ї не могли прожити з землеробства і мусили шукати інших засобів до існування. Середняцьких було 158 господарств, куркульських — 74. Один з куркулів мав 251 десятину ріллі. Багатії зосереджували в своїх руках і основну масу робочої худоби, а 319 бідняцьких господарств її зовсім не мали. Така сама картина була і в повіті14.
Доведені до відчаю, селяни Бербениць Лохвицького повіту на своєму сході 12 червня 1905 року вирішили послати до царя уповноважених з петицією, в якій писали: «Вислухай, государю, наше прохання і дізнайся від нас про наші біди. Перша і найтяжча наша нужда в землі, без якої нам не можна трудитися і годувати свої сім’ї. Надільної землі не вистачає, ніде й орендувати... Утиски кругом. Корову доїмо, коровою й оремо. Голодна худоба рветься на поміщицьку землю, а за кожний вскок ми платимо великі штрафи... Податки збільшуються, а врожай ні з чого збирати. Друга наша біда від нашої темряви... Ми хочемо і самі вчитися і дітей вивчити, та шкіл немає доступних. Третя наша біда, государю, від нашого безправ’я: немає у нас справжніх прав. Простий селянин не сміє слова сказати... це велика неправда. Горе наше велике і терпіти далі не можна»15.
Селяни шукали виходу із злиднів у переселенні на вільні землі Кубані, Сибіру, Тургайської області. Лохвичани становили значну частину населення Георгіївського повіту Ставропольської губернії, «Зеленого клину» в сучасній Амурській області. Лише в 1896 році з Лохвиці і повіту переселилося до Сибіру 2555 осіб.
Винятково важким було життя лохвицьких робітників. Тривалість робочого дня на підприємствах міста становила 12—16 годин. Заробіток робітника найвищої кваліфікації досягав лише 5 крб. на місяць. Відсутність охорони праці, погані житлові умови викликали масове захворювання на сухоти. Але особливо бідували безробітні, яких у 1900 році в Лохвиці налічувалося до 1000 чоловік.
У період реакції внаслідок проведення урядом столипінської аграрної реформи посилилося розшарування сільського населення, зубожіння трудящого селянства. У Лохвиці в 1910 році поміщикам, куркулям і церкві належало 67,2 проц. всієї орної землі. З 1689 селянських сімей, що проживали в місті, 1224 були без землі або без посівів, 175 сімей володіли від 1 до 2 десятин орної землі, 1228 сімей не мали робочої худоби.
У період реакції внаслідок проведення урядом столипінської аграрної реформи посилилося розшарування сільського населення, зубожіння трудящого селянства. У Лохвиці в 1910 році поміщикам, куркулям і церкві належало 67,2 проц. всієї орної землі. З 1689 селянських сімей, що проживали в місті, 1224 були без землі або без посівів, 175 сімей володіли від 1 до 2 десятин орної землі, 1228 сімей не мали робочої худоби.
Однією з найпоширеніших форм протесту селян проти безземелля і злиднів, а також поміщицького і куркульського гніту були підпали. Так, восени 1912 року селяни спалили у багатія Семенця 140 кіп хліба, а наступного року — 500 кіп у багатія Магуя.
Імперіалістична війна до краю загострила всі суперечності. Ще більше посилилась експлуатація робітників, зросла дорожнеча. Дедалі ширився робітничий рух. 20 липня 1916 року почався страйк на Лохвицькій тютюново-махорковій фабриці Дунаєвського. Власник підприємства, який одержував великі прибутки від поставок махорки армії, платив робітникам (їх було 113) мізерну заробітну плату — від 5 до 20 крб. на місяць. Страйкарі вимагали збільшення платні, восьмигодинного робочого дня і поліпшення умов праці. Робітники трималися стійко і добилися задоволення частини своїх вимог.
Натхнені перемогою тютюнників, застрайкували робітники деяких інших підприємств міста. Але місцеві власті, скориставшись законами воєнного часу, жорстоко придушили ці заворушення.
1 Д. Т. Березовець, В. П. Петров. Лохвицкий могильник. «Материалы и исследования по археологии СССР» № 82, М., 1960, стор. 84—99.
2 М. Ренський. Розшуки та розкопки на Лохвиччині. «Бюлетень кабінету антропології і етнології» № 1, 1925, стор. 39.
3 Археологічні дослідження М. Д. Ренського за 1922—1928 pp. і П. А. Гребінника за 1955—1963 pp. (фонди Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. С. Сковороди).
4 А. Лазаревский. Лубенщина и князья Вишневецкие, К., 1896, стор. 8, 31.
5 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы, т. І, М., 1954, стор. 207, 224, 247.
6 3 1649 по 1658 рік Лохвицька сотня входила до Миргородського полку, а з 1658 по 1781 рік — Лубенського. В 40-х роках XVIII століття Лохвицька сотня була поділена на 2 — першу і другу. В 1760 році з них виділилася третя сотня — Янишпільська. Після остаточної ліквідації залишків автономії Лівобережної України Лохвиця стала повітовим містом у складі Чернігівського намісництва (1782—1796 pp.), а з 1797 по 1802 рік — заштатним містом Малоросійської губернії. З 1803 року Лохвиця була центром Лохвицького повіту Полтавської губернії.
7 Воссоединение Украины с Россией, т. III, стор. 154.
8 Лохвицкий исторический сборник, К., 1906, стор. 247.
9 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp. К., 1951, стор. 155—157.
10 В. Модзалевский. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чорнуской, Куренской и Варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда, К., 1906, стор. 20, ЗО, 198, 199.
11 Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. 189, on. 1, спр. 235, арк. 58.
12 Список населенных мест Российской империи по сведениям 1859 года, т. XXXIII, Полтавская губерния. СПб, 1862, стор. 20—28.
13 ЦДІАЛ, ф. 577, оп. 30, спр. 892, арк. 1—54; спр. 916, арк. 1—48; спр. 922, арк. 1—33, спр. 948, арк. 1—23, спр. 1051, арк. 1—27.
14 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Лохвицкий уезд, Полтава, 1905, стор. 38—39, 42—43.
15 ЦДІАЛ, ф. 1291, оп. 122, спр. 29, арк. 233—234.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки