Чорнухи 

     Чорнухи — селище міського типу, центр Чорнухинського району Полтавської області. Чорнухи розташовані на північному березі річки Многи (лівої притоки річки Удаю), за 2 км від автотраси Київ—Суми і за 35 км від залізничної станції Пирятин. До м. Полтави 230 км. 
     Щодо часу виникнення Чорнух точних даних нема. Відомий історик чорнушанин Л. В. Падалка вважав, що вони засновані на початку XVII століття¹. Однак деякі історичні джерела дозволяють твердити, що у 1261 році Чорнухи вже були досить великим населеним пунктом². Цілком імовірно, що поселення на місці сучасних Чорнух існувало задовго до цього. В Чорнухах і досі збереглися земляні укріплення, відомі під назвою Чорнухинського лісового городища. 
     Наприкінці XIII століття під час одного з татарських нападів поселення було повністю зруйноване і відродилося десь через 3 століття. В одному з документів 1641 року згадуються жителі містечка Чорнух, яким належали пасіки по річці Мерло³. В інвентарі 1647 року серед володінь князя Вишневецького на Полтавщині значиться старовинне місто Чернов, або Черновка. В інших джерелах вказано, що на цей час населення міста становило 948 душ чоловічої статі, разом з тими, що жили в хуторах Харсиках, Кізлівці і Ковалях⁴. У1648 році Чорнухи стали сотенним містечком Лубенського полку, а з 1649 року тут було вже дві сотні, які входили до складу Кропивенського полку. Перша сотня мала 102 козаки, друга — 133. У зв’язку з ліквідацією Кропивенського полку в 1658 році Чорнухи були повернуті до Лубенського полку, в складі якого залишились до ліквідації полкового устрою України (1782 p.). Чорнухинські сотні об’єдналися в одну. 
     Чорнушани брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. проти шляхетської Польщі і стояли за союз із Росією. Вони були учасниками народної боротьби проти зрадника гетьмана І. Виговського, який у 1658 році почав війну проти Росії. Під час воєнних дій Чорнухи були спалені союзниками Виговського — татарами⁵. 
     Татарські орди не раз нападали на Чорнухи. В 1665 році вони спалили їх і вигнали в неволю значну кількість жителів. Але вже в переписних книгах 1666 року Чорнухи значились як торговельно-ремісничий центр. В них було 88 дворів міщан і 39 — ремісників. Значну частину населення становили неімущі — жебраки⁶. 
     Посилення феодального гніту і гостра боротьба між старшинськими групами за владу на Лівобережній Україні привели до повстання 1668 року. Народні маси виступили проти козацької старшини і царських воєвод. Восени 1669 року гетьман Дорошенко, намагаючись з допомогою турків і татар поширити свою владу на Лівобережну Україну, перейшов у наступ і поряд з іншими населеними пунктами захопив Чорнухи⁷. Антинародна зрадницька політика Дорошенка відсахнула від нього козацтво і зумовила його падіння. 
     Чорнушани взяли активну участь в боротьбі проти шведських загарбників і зрадника гетьмана Мазепи. З кінця жовтня 1708 року вони протягом півтора місяця стійко витримували напади переважаючих сил ворога. Про героїчну боротьбу чорнушан згадував учасник походу шведський полковник Поссе. 11 грудня 1708 року шведський загін підполковника Томаса Функе підійшов до Чорнух. Усі козаки й селяни збіглися на церковний двір і заповнили його докраю. Огороджений валом двір вони укріпили палісадами. Спішившись, шведи двічі атакували укріплення і двічі, завдяки героїчному опорові жителів, були відбиті. Навіть жінки стояли на валах і билися проти шведів. Під час третьої атаки шведам вдалося вдертися на вал і проникнути в місто. Загарбники нещадно розправлялися з населенням. Кількасот чоловік було порубано. «Щодо тих,— пише Поссе,— хто замкнувся в церкві (а в ній було повно людей, які категорично відмовилися відчинити двері), Функе наказав підпалити церкву, і всі, що там були, згоріли»⁸ За загиблих помстилися жителі Пирятина, які очистили від противника весь район, в т. ч. і Чорнухи. Після відступу шведів містечко виявилося майже повністю зруйнованим. Але жителі досить швидко його відбудували. 
     У 1740 році в Чорнухах проживало понад 700 чоловік. Тут було 145 дворів, з яких 23 належали козакам, 81 — підсусідкам старшинським і козацьким, 25 — посполитим, 10 — ремісникам та ін. У містечку налічувалося 3 невеличкі школи. 
     У 40-х роках XVIII століття царський уряд пожалував землі навколо Чорнух разом з посполитими грузинським князям Асихмовановим. Чимало селян і їх земель захопив чорнуський сотник Семен Максимович. Поміщики жорстоко експлуатували своїх підданих. Панщина становила 4, а іноді і 5 днів на тиждень⁹. Селяни ще мали право переходу до інших власників. Але у 1763 році це право було обмежено, а у 1783 році зовсім скасовано. 
     У 1786 році Катерина II передала Чорнухи «у вічне спадкове володіння» графу О. Безбородьку. Переважна більшість землеробів—721 з 1190—опинилася у кріпосній залежності від пана. Козаків лишилося 461, казенних селян — 8. На цей час Чорнухи були досить великим населеним пунктом. Ось як описував їх сучасник: «Містечко розкинулося на косогорі, на лівому березі річки Многої і по обидва береги річки Сурмачки, на великому шляху з Лохвиці в Пирятин... У Чорнухах є зруйнований земляний вал з чотирма проїздами. З будов — 3 дерев’яні церкви, богадільня, 6 панських дерев’яних будинків, 305 будинків різночинців, духівництва, козаків та селян, 4 власницькі борошномельні млини на річці Многій. Крім того, в Чорнухах є ще селітряний завод... Мешканці живуть з хліборобства і скотарства»¹⁰. 
     У середині XIX століття Чорнухи були значним центром ярмаркової торгівлі. Тут щороку відбувалося 4 ярмарки. На них продавали селянське полотно, чоботи, шапки, гончарні вироби тощо. Під впливом зростаючої торгівлі місцеві кустарі розширювали своє виробництво. Їх вироби скуповували багаті селяни, купці, що ставали на шлях організації розсіяної мануфактури. Жителі Чорнух займалися також промисловим садівництвом. Найзначнішим підприємством у Чорнухах був винокурний завод, що належав поміщикові. На ньому.працювали кріпосні селяни. 
     Напередодні реформи 1861 року найбагатші чорнухинські поміщики Романови-Славотинські володіли 108 ревізькими душами (48 дворів) і 3 дворовими. За кріпаками було закріплено 254 десятини землі. Після скасування кріпацтва селяни одержали 265 десятин, навіть більше, ніж мали до реформи. Це пояснюється тим, що землі були неродючі і поміщики воліли одержати за них гроші від держави і селян. До 1868 року колишні кріпаки платили їм щороку 670 крб. 63 коп. оброчних платежів, а з переходом на викуп протягом 49 років виплачували державі по 562 крб. 73 коп.¹¹. Дрібнопомісні дворяни відпустили своїх кріпаків, на значно гірших умовах, виділивши їм по 1—1,5 десятини на ревізьку душу. 
     Розвиток капіталізму у пореформений період посилив соціальну диференціацію серед селянства. 
     У 1888 році більша частина землі в Чорнухах належала козакам. 255 козацьких дворів (61,2 проц. всіх дворів) мали 2359 десятин (86,2 проц.), тобто в середньому по 9 десятин на двір; 118 дворів колишніх кріпаків (28,6 проц.) — 260 десятин (9,5 проц.), тобто в середньому по 2,2 десятини надвір. Козаки за окладну десятину сплачували державі 0,5 крб., а колишні кріпаки — 2,4 крб. Крім того, слід мати на увазі, що в кожній з соціальних груп земля зосереджувалася переважно в руках багатіїв¹². 
     Бідняки, шукаючи засобів до існування, наймитували в поміщиків і куркулів, йшли на далекі заробітки в Катеринославську, Херсонську, Таврійську та ін. губернії. В 1886 році, наприклад, взяли паспорти для відходу на заробітки 93 чорнушанини, з них річних — 18, на півроку — 50, на місяць — 25. Селяни переселялися також на неосвоєні землі Сибіру, Тургайської області тощо. З Чорнухинської волості в 1877—1881 pp. переїхали туди 59 чол., в 1882—1886 pp.— 177, в 1887 — 1893 pp.— 73 чоловіка. 
     Безземельні селяни займалися ремеслами і дрібними кустарними промислами. У Чорнухах найбільш поширеними ремеслами були ткацтво, в’язання рибальських сітей, кравецтво і шевство, обробка дерева тощо. Вправні чорнухинські столяри виготовляли скрині, шафи, ліжка, стільці, віконні рами. Свої вироби ремісники продавали на місцевих базарах і ярмарках (їх щороку було 4), а також у Пирятині, Лохвиці, Лубнах та інших містах. Бідняки, неспроможні вивозити свої вироби на віддалені ринки, збували їх скупникам, до яких потрапляли в цілковиту залежність. 
     На 1888 рік у Чорнухах ремеслом і кустарними промислами було зайнято 80 господарств, з них 41 господарство вже зовсім відійшло від землеробства. 
     Злиденні, темні, задавлені поміщицькою й куркульською кабалою селяни під впливом революційного робітничого руху все рішучіше ставали на шлях боротьби проти поміщиків. Особливо посилився селянський рух у період революції 1905—1907 pp. Організаторами виступів селян проти поміщиків і куркулів у Чорнухах були Олексій Ситник, Демид Сагура, Іван Попівнич. Влітку 1906 року вони загітували сільськогосподарських робітників, що працювали на поміщика Немировського, кинути роботу. У село надіслали козаків, які придушили страйк, а його організатора Івана Попівнича розстріляли. 
     В роки революції великий вплив на селян мала Лохвицька повітова Селянська спілка. Її керівник І. П. Бедро багато разів приїздив в Чорнухи. Виступаючи на сходках і мітингах, які особливо часто скликалися влітку 1906 року, Бедро агітував селян відбирати у поміщиків землі і ділити їх між собою. У революційній роботі серед жителів Чорнух голові Селянської спілки велику допомогу подавав місцевий учитель А. Г. Батієвський, навколо якого гуртувалися найсвідоміші селяни¹³. Незважаючи на поразку, революція 1905—1907 pp. лишила глибокий слід у свідомості чорнушан. Вони і далі продовжували боротьбу за землю. 
     У період столипінської реакції ще більше посилилося майнове розшарування населення. У 1910 році з 539 описаних дворів 93 зовсім не мали землі, 133 — не мали орної землі. 1835 біднякам (63,2 проц. населення) належало всього 203 десятини, тоді як 330 заможних (11,4 проц. населення) зосередили в своїх руках 2250 десятин (66,5 проц. селянської землі)¹⁴. Крім того, багатії володіли двома цегельними заводами, трьома олійницями і паровим млином. На них працювало 28 робітників з місцевої бідноти. 
     Понад половина населення Чорнух (1479 чол.) жила не за рахунок землеробства. 126 бідняцьких родин заробляли на хліб поденною роботою і «зажином». З кожного п’ятого двору хтось йшов на заробітки. 277 чоловік, з них 117 жінок (42,2 проц.), працювали в наймах протягом цілого року. Все це свідчило про глибоку пролетаризацію основної маси селян. Багато селян зовсім залишали рідні оселі. Тільки за 5 років (1907—1912 pp.) з Чорнухинської волості переселилося 120 родин (660 чол.). Найбільше чорнушан оселилося тоді в Барнаульському повіті Томської губернії. 
     В дореволюційні часи селяни Чорнух терпіли від злиднів, темряви, епідемічних хвороб. У 1882 році, наприклад, тут було 3335 випадків інфекційних захворювань, з них 940 — на дифтерію, 670 — на дизентерію. У 1896 році в повіті вмирала кожна четверта дитина віком до одного року. Тільки на початок XX століття медичне обслуговування населення було взято під нагляд земства. А проте і в 1912 році у Чорнухинській волості на 1 лікаря припадало 15 тис. жителів¹⁵. Не краще було в Чорнухах і з народною освітою. Тільки в 40-х роках XIX століття тут засноване парафіяльне училище, в якому навчалося всього 40 учнів. Наприкінці XIX ст. в Чорнухах було відкрито міністерську двокласну школу. Але навчалося в ній всього 50—60 дітей, переважно заможних батьків. «Загальну масу селян,— писали сучасники,— діти яких навчаються в початкових школах, можна поділити на дві категорії: одні селяни — багатії — віддають своїх дітей після закінчення ними початкової школи в середні спеціальні училища (сільськогосподарські, технічні, залізничні, учительські семінарії і т. п.), а інша категорія селян (більшість), менш заможних, а також справжніх бідняків далі початкової школи вчити своїх дітей не може»¹⁶. 
     Більшість жителів села лишалась неписьменною. У 1910 році в Чорнухах з кожних десяти чоловік тільки троє вміли розписатися і вважалися письменними, а з середньою і незакінченою середньою освітою було всього 28 чол. і жодного — з вищою освітою¹⁷. 

1   Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 174, 190. 
2   Очерки истории CCСP. XIV—XV вв., ч. II, М., 1953, стор. 495. 
3   А. Г. Слюсарский. Социально-зкономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., X., 1964, стор. 80. 
4   Городские поселення Российской империи, т. IV, СПб., 1864, стор. 216—217. 
5   Географическо-статистический словарь Российской империи. Под редакцией П. Семенова, 1885, т. 5, стор. 683. 
6   Лохвицкий исторический сборник. К., 1906, стор. 367—368. 
7   К. I. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х pp. XVII ст., К., 1960, стор. 350—351. 
8   В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp., К., 1951, стор. 134. 
9   «Полтавские епархиальные ведомости», 1880, № 11, стор. 496. Примітки. 
10 В. Л. Модзалевский. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чорнуской, Куренской и Варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда. К., 1906, стор. 153—154. 
11 ЦДІАЛ, ф. 577, оп. 30, спр. 1053, арк. 1—68. 
12 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XIII, Лохвицкий уезд, Полтава, 1893, стор. 390—391. 
13 ЦДІА УРСР, ф. 325, on. 1, спр. 22, арк. 281, 440 зв. 
14 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Лохвицкий уезд, Полтава, 1913, стор. 82—161. 
15 Отчет Лохвицкой уездной земской управы за 1912 г., Лохвица, 1913, стор. 123. 
16 Журн. «Хуторянин», № 15—16, 1913, стор. 449. 
17 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года, стор. 146. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки