Харківці
Харківці — село в Україні, в Лохвицькому районі Полтавської області. Розташовані в мальовничій долині річки Лохвиці, за 6 км від райцентру і 18 км від залізничної станції Сула (на лінії Бахмач — Ромодан).
Харківці — одне з давніх сіл Посулля. Вже на карті Боплана вони зазначені як досить великий населений пункт. В ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту (1648—1654 pp.) Харківці були приписані до Лохвицької сотні і залишалися в ній до ліквідації полкового устрою, а потім входили у Лохвицьку волость. У 1658 році селяни Харківців, як і багатьох інших сіл, брали діяльну участь в боротьбі проти зрадника гетьмана Виговського, а в 1708—1709 pp.— проти шведських загарбників та їх союзника Мазепи.
Визвольна війна лише послабила, але не зруйнувала феодально-кріпосницькі відносини. Замість польської шляхти села стали прибирати до своїх рук українські та російські поміщики. У 80-х роках XVII ст. гетьманським універсалом села Харківці і Западинці були віддані у володіння лохвицькому сотникові А. Гамалії. Протягом XVIII ст. залежність селян Харківців від феодальних власників посилилася. У 1712 році, за універсалом гетьмана Скоропадського, село було віддане осавулу Гадяцького полку, а через чверть століття воно перейшло до графа О. А. Безбородька. На 1783 рік, час юридичного оформлення кріпацтва на Україні, Харківцями володів І. Гамалія. У 1792 році в селі налічувалося 769 козаків і 125 поміщицьких селян1.
На середину XIX століття Харківці були досить великим селом. В ньому проживало 1568 чоловік. Переважну частину населення становили козаки — 273 двори. Поміщицьким селянам належало 17 дворів. Жили кріпаки в крайній бідності. 3 17 дворів тільки 3 мали тягло і називалися тяглими, 10 дворів було піших, 4 — городників, які мали тільки невелику садибу. В маєтку Барвінського з 6 дворів 4 зовсім не мали польової землі.
Незважаючи на малоземелля кріпаків, в ході реформи наділ землі їм не збільшили, він був менше нижчої норми, визначеної для цього краю урядовим положенням. Значна частина селян — колишні дворові — зовсім не одержали землі. Через нестачу коштів селяни не змогли відразу після визволення перейти на викуп і залишалися на становищі тимчасовозобов’язаних, близькому до звичайного кріпацтва. Вони сплачували своїм поміщикам грошовий оброк. У маєтку Горської, наприклад, селяни за 25 десятин і 1344 сажені польової та садибної землі щороку платили поміщиці 66 крб. 2 коп. оброчних платежів. У 1865 році вони перейшли на викуп і стали платити державі на протязі 49 років по 52 крб. 82 коп. викупних платежів2.
Через малоземелля й нестатки багато жителів Харківців шукали сторонніх, неземлеробських заробітків, а то й зовсім залишали рідне село, переселяючись на «вільні» землі Сибіру, Північно-Уссурійського краю тощо. За чверть століття (1861 — 1888) населення Харківців зросло всього на 77 чол., а кількість дворів — на 28. У 1888 році 40 господарств зовсім не мали землі, у 61 — не було орної землі, 86 — володіли ділянками до 3 десятин. Зате невелика купка куркулів (16 господарств) зосередила у своїх руках 466 десятин. З них 12 мали від 20 до 50 десятин, а 4 — понад 50 десятин. Таким же разючим був контраст і в розподілі худоби. 40 господарств не мали ніякої худоби, 43 — робочої, в той час як багатіям належало близько 60 проц. робочої і продуктивної худоби3.
В зв’язку із зростанням попиту на хліб на місцевому ринку і вивозом його залізницею до промислових центрів ціни на землю швидко зростали, збільшувалася і орендна плата. Селяни змушені були переплачувати за землю вдвічі і втричі. За даними подвірного перепису 1900 року, 138 селянських господарств орендували землю в куркулів і поміщиків на найтяжчих умовах — за відробітки або з половини. 87 сімей зовсім не займалися землеробством, 155 безпосівних і тих, що засівали до 3 дес., постійно купували або заробляли хліб за сніп, за обмолот чужого врожаю4. Ці злидарі поповнювали лави сільськогосподарських робітників.
Процес зубожіння, пролетаризацію селянства, як наслідок розвитку капіталістичних відносин, добре показав у своїх оповіданнях український письменник, революційний демократ А. Ю. Тесленко (1882—1911 pp.), який народився і жив у Харківцях. Син бідняка-наймита, сільський пролетар, він став співцем знедолених. Герої його оповідань «За пашпортом», «Хуторяночка», «Дід Омелько», «Школяр», «Наука» та інші — це зубожілі селяни, наймити і наймички, змушені тяжкою працею здобувати шматок хліба.
Правдиву картину страшних злиднів і горя бідняка-селянина змалював Архип Тесленко в оповіданні «Радощі»: «Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робити у світі божому. Зима... морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду, та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав»5.
Злидні і безправ’я породжували у сільської бідноти глибоку ненависть до гнобителів, протест проти існуючого ладу.
В період революції 1905—1907 pp. цей протест переріс в активну боротьбу проти поміщиків і куркулів.
На початку XX століття внаслідок проведення столипінської реформи посилилося майнове розшарування населення. За даними подвірного перепису 1910 року, з 341 описанного господарства 172 були позбавлені ріллі або мали її недостатньо. Водночас 50 господарств (14,6 проц.), що володіли понад 9 дес., зосереджували в своїх руках більшу частину ріллі.
59 дворів не мали будь-якої худоби, 131— корів. 70 проц. господарств обробляли землю найманим тяглом або супрягою.
В селі створився значний прошарок безземельних і малоземельних селян, які жили з заробітків і наймів та неземлеробських занять. 174 родини посилали своїх членів на заробітки на рік або літній період. В самих Харківцях 20 багатіїв користувалися працею наймитів6.
Селяни Харківців терпіли не тільки від злиднів, але й від політичного безправ’я, від темряви. На 1888 рік з 1645 жителів письменних було всього 44, і серед них жодної жінки. В однокласній церковнопарафіяльній школі навчалося 26 хлопчиків7.
У 1903 році А. Тесленко організував у Харківцях самодіяльний драматичний гурток. 17 серпня гуртківці поставили п’єсу Кропивницького «Невільник» і водевіль Крилова «До поры до времени». За короткий час було підготовлено і поставлено з участю місцевих учителів і сільської молоді ще кілька вистав: «Бурлаку» Карпенка-Карого, «Наталку Полтавку» Котляревського та інші. Демократичні ідеї, якими пройняті ці п’єси, пробуджували в селян почуття людської гідності, прагнення вирватися із злиднів і темряви.
1 Філіал ЦДІА УРСР у Харкові, ф. 189, on. 1, спр. 235, арк. 54.
2 ЦДІАЛ, ф. 577, оп. 30, спр. 883, арк. 1—21; спр. 889, арк. 1—25; спр. 903, арк. 25.
3 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XIII, Лохвицкий уезд. Полтава, 1893, стор. 146—153.
4 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г., Лохвицкий уезд, Полтава, 1905, стор. 44—46.
5 Архип Тесленко. Твори, К., 1956, стор. 67.
6 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Лoxвицкий уезд. Полтава, 1913, стор. 34—39, 46—47.
7 Сборник по статистическому описанню Полтавской губернии 1882—1889 гг., т. XIII, Полтава, 1890, стор. 72.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки