Чутове 

     Чутове — селище міського типу, центр району. Розташоване в мальовничій місцевості при впадінні річки Чутівки у ріку Коломак, за 50 км від м. Полтави, на межі Полтавської і Харківської областей. Через селище проходить автотраса Полтава—Харків. 
     Про походження назви села в одному з народних переказів розповідається таке. Влітку 1709 року війська шведського короля Карла XII наближалися до Полтави. Штаб російської армії зупинився недалеко від села Черняківки, що за кілька кілометрів від Чутового. Російські розвідники зустріли якогось козака, що жив на місці теперішнього Чутового. Той козак сказав їм, що «чув» про шведів. Слова «чув», «чуте», «чутки» він повторював кілька разів. Тоді того козака назвали «Чутом», а його двір, садибу Чутовим. Звідти походить назва річки, а потім і села. 
     Та це легенда. Насправді перші мешканці на території теперішнього Чутового появились наприкінці XVII століття¹. 
     Здавна Чутове входило до володінь Кочубеїв — одних з найбільших магнатів на Україні. Село було розташоване поблизу трактового шляху, який йшов з Донських степів на Полтавщину. Власники тих земель побудували на шляху міст через річку Коломак, а біля мосту — будинок. Тут таки в одній половині жив сторож, який збирав плату за переїзд через міст, а у другій — поселялися пастухи, що влітку пасли на прирічкових луках панську худобу. 
     Вперше документально згадується Чутове в духівниці Полтавського полковника В. В. Кочубея 1743 року: «на реке Коломаке сенокос, называемый Чутова долина». Пізніше, з інших джерел відомо, що 1764 року Чутове було селом², у якому налічувалось 82 двори, було кілька крамниць, церква, відбувались ярмарки³. 
     У 1765—1769 роках у Рум’янцевському перепису відмічається, що село Чутове входило до складу Великобудищанської сотні Полтавського полку⁴. 
     З кожним роком у володіннях царських генералів і воєвод, козацької старшини посилювався визиск козаків. Загарбання, „пожалування" та купівля — шляхи створення великих землеволодінь. Захоплюючи землі, Кочубеї перетворювали на кріпаків людей, що там жили. Підневільними ставали і ті козаки та селяни, що тікали сюди з Придніпров’я та інших місць, сподіваючись знайти кращу долю. 
     В кінці XVIII і на початку XIX століття у володіннях Кочубеїв неподільно панували феодально-кріпосницькі порядки. В середині XIX століття на Кочубеїв гнули спину 916 кріпаків⁵. По чотири і більше днів на тиждень працювали селяни на панському полі. Від найважчих польових робіт звільнялися лише діти та немічні старики. Та і їм управитель і прикажчик знаходили якусь роботу. 
     Безпросвітні злидні і панські побори довели до того, що чутівська біднота голодної весни 1842 року виступила проти своїх гнобителів. Усією громадою прийшли селяни до контори економії, щоб одержати допомогу. Писар економії О. Чумак підтримав селян, які арештували управителя і конторщика та взяли в панських коморах по пуду борошна. Та царизм придушив виступ селян. Батька і сина Чумаків арештували і відправили до Полтавської в’язниці, а потім до Сибіру⁶. 
     Страшне лихо спіткало чутівських селян у 1848 році, коли в селі лютувала епідемія холери, від якої померло 209 жителів. Подібне повторювалось і пізніше. 
     В адміністративному відношенні село в середині XIX століття належало до Полтавського повіту Полтавської губернії. 1859 року в Чутовому було 1877 жителів, в селі відбувалось щороку 4 ярмарки. 
     Не дала землі селянам і відома аграрна реформа 1861 року. За невеликі клаптики землі доводилось платити викуп. Кращі землі дісталися поміщикові. Зовсім не виділено землі дворовим людям. Тож більшість господарств пореформеного села мала по 1,5—1 десятині землі⁷. Викупив, наприклад, після реформи селянин Герасим Белей дві десятини землі. А сім’я — чималенька. Не зчувся батько, як і сини виросли, одружились. Довелось ділити ту землю на старших синів, а найменшому — нічого не лишилось. Пішов найменший наймитувати. 
     Бідніли селяни, але багатів поміщик. Так, у 1883 році Кочубей у самому Чутовому та його околицях мав 16,2 тис. десятин землі, тоді як чутівським селянам належало лише 1,1 тис. десятини. Більше ста селянських родин зовсім не мали землі, існували наймитуванням. У кожному п’ятому дворі не було худоби, багато селян змушені були наймати тяглову силу. Малоземелля, нужденне життя, наймитування — ось що принесла реформа 1861 року чутівській бідноті. 
     У післяреформеному Чутовому почали розвиватися деякі промисли. При панській економії відкриваються механічна та ливарна майстерні, адже дарової наймитської праці вдосталь було! У 1883 році в Чутовому було 18 вітряків, паровий млин, дві олійниці, дві кузні, слюсарна майстерня. Все це сприяло переселенню сюди нових жителів із сусідніх сіл. За 40 післяреформених років Чутове виросло на 200 дворів, а населення його збільшилось у півтора раза і складало 2842 чоловіки⁸. 
     На селянській праці багатіло поміщицьке господарство. 18 тис. десятин землі, якими володіли Кочубеї у Чутовому на початку XX століття, оброблялися руками бідняків, що залежали від економії. Як і раніше, селянські ниви давали низькі врожаї, бо оброблялися примітивними знаряддями. 53 металеві однолемішні та 49 дерев’яних плугів — ось той основний реманент, що був у селян⁹. 
     Як і колись за кріпаччини, у багатьох селян шматка хліба не було. Новий власник Чутового поміщик Дурново теж дбав лише за своє збагачення. Ленінська газета «Искра», характеризуючи становище селян Чутового та навколишніх сіл у 1902 році, писала про те, що економія Дурново проводила щодо бідноти політику «вижимання усіх соків», і, як казали селяни, «хоч лягай та вмирай». Правда, в економії селянин міг одержати десятину посіву, але обробити і зібрати за те врожай для поміщика на 3 десятинах. За випас худоби на панських луках, за мочіння конопель у панських ставках економія брала окрему плату. 
     Нове лихо спіткало чутівських селян у 1901 році: посуха знищила врожай. Ще з осени у багатьох з них не було хліба і кормів для худоби. За безцінь вони змушені були продавати худобу і по дорогій ціні купувати хліб. 
     У той час, коли селянська біднота голодувала, а її худоба доїдала солом’яні стріхи і падала з ніг, панські комори ломилися від хліба, в стогах стояли тисячі пудів запашного сіна. Та господар економії і не думав допомагати селянам. Він все робив для того, щоб більше погіршити становище селян і поживитися на їхніх злиднях. Даремно юрмилися селяни біля порогу управителя, щоб дістати якусь працю для свого заробітку. Їх стали менше брати і зменшували платню тим, хто вже працював в економії. 
     Обурення селян проти дій поміщика зростало з кожним днем. Чутове ставало одним з важливих пунктів селянського заворушення на Полтавщині у 1902 році. 
     Ще більш убогим стало життя селян після поразки революції 1905—1907 pp. Крім роботи на пана, треба було працювати і на куркулів, у залежність до яких попадали селяни-бідняки. П’ята частина населення Чутового змушена була наймитувати, адже з кожним роком зменшувались земельні надїли селян. 
     У пошуках заробітків населення Чутового все більше займалося дрібним кустарним промислом — гончарством, плетінням корзин, художньою вишивкою. Ці вироби продавалися на ярмарках. Із селян поповнювалось також число робітників механічної і слюсарної майстерні, що працювали при економії. 
     Перша імперіалістична війна ще більше загострила класові суперечності на селі. Десятки чоловіків відірвано від обробітку землі і кинуто на фронт. Зростали ціни на продукти, яких тепер не вистачало. Поміщики, куркулі, крамарі і спекулянти наживалися на бідуванні селян. 

1 «Полтавские епархиальные ведомости». Полтава. 1871, № 23, стор. 874—878. 
2 А. Грановский. Полтавская епархия в ее в прошлом и настоящем. Вып. І, Полтава. 1901, стор. 212—213. 
3 «Полтавские епархиальные ведомости». Полтава, 1871, № 23, стор. 867. 
4 Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 pp. Покажчик населених пунктів. К., 1959, стор. 71. 
5 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году, ч. III. Полтава, 1852 p., стор. 11. 
6 І.Гуржій. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. К., 1954, стор. 431. 
7 Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерниях в 1902 г. Харьков, 1961, стор. 121—124. 
8 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 г. Полтава, 1904, стор. 914. 
9 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Полтава, 1906, стор. 134—135. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки