Полтава

     Полтава —  місто обласного значення в Україні, адміністративний центр Полтавської області, економічний і культурний центр області. Розташована на підвищеному правому березі річки Ворскли, лівої притоки Дніпра. Місто є вузлом залізничних та автомобільних шляхів. Відстань від Полтави до Москви — 924 км, від Полтави до Києва — 333 км.
     Археологічні знахідки на території міста свідчать про існування тут людей ще 15 тис. років тому. Зокрема, виявлені сліди стоянки пізнього палеоліту¹. Рештки неолітичного поселення (IV тис. до н. е.) та поселення періоду бронзи (II тис. до н. е.) були знайдені в урочищі Білій Горі, поблизу міста². 
     У 1946 році під час розкопок на території Червоної площі виявлено також господарські ями скіфського часу (VI—V ст. до н. е.) та рештки жител, які належали племені сіверян, і пам’ятки культури періоду Київської Русі VIII—XIII ст. н. е.³. Ці знахідки дали підставу археологам стверджувати, що слов’янське поселення на території міста існувало ще на зорі утворення древньоруської держави. У 1905 році тут знайдено скарб срібних речей початку X століття, що складався із шийної гривни, 8 дротяних браслетів та 12 височних кілець⁴. 
     У письмових джерелах населений пункт «Лтава» вперше згадується в літопису під 1174 роком, коли сіверський князь Ігор Святославович, розгромивши війська половецьких ханів Кобяка і Кончака і переслідуючи їх, переїхав Ворсклу поблизу Лтави⁵. В інших літописах того часу Полтаву називають ще «Олтавою». Дослідники вважають, що ця назва пішла від назви Лтави чи Олтави — притоки Ворскли, де спочатку виникло поселення. 
     Під час татарської навали Лтава, як і багато інших поселень, зазнала величезних руйнувань і зовсім занепала. У XIII і на початку XIV століття літописи обходять мовчанкою долю її населення, а в першій половині XV століття вона вже згадується під нинішньою своєю назвою — Полтава⁶. 
     В цей час Полтава перебувала під владою литовського князя Вітовта, який у першій чверті XV століття утвердився на середньому Подніпров’ї. У 1430 році Вітовт передав її Олександру Глинському. В 1482 році татари під проводом Менглі-Гірея спустошили значну частину Подніпров’я. Особливо потерпіла нинішня Полтавщина. Багато населених пунктів було зовсім зруйновано. В документах того часу вони називаються вже не містами й селами, а городищами, селищами й «пустими землями». Відновлювані поселення знову руйнувалися татарами. Така ж доля спіткала і Полтаву⁷. 
     3 1503 року Полтава належала князеві М. Глинському, у 1508 році була відібрана в нього Сігізмундом І, а потім повернута знову Глинським. Близько 1537 року маєтки Глинських, у т. ч. і Полтава, перейшли до їх зятя Байбузи. У 1630 році Полтава була віддана шляхтичу Бартоломею Обалковському. В 1641 році вона перейшла до Конєцпольського⁸; в 1646 році її захопив український окатоличений магнат Ярема Вишневецький⁹. В документі 1641 року Полтаву вже названо містом¹⁰ і згадуються передмістя, де оселялися заїжджі купці, ремісники, дрібна шляхта. 
     В 1-й половині XVII століття на Ворсклі, в околиці Полтави, закладаються «буди» — підприємства для виробництва поташу й селітри, підпорядковані королівським комісарам. У деяких документах того часу Полтава називається «селітряною державою»¹¹. Ремісники, які виробляли одні й ті ж вироби, або торгівці, що торгували одними і тими ж товарами, оселялися групами на певних вулицях, які через це звалися Гончарними, Ковальськими, Чоботарськими і т. п. Багато жителів міста займалося також землеробством і скотарством. Значні площі міської землі були зайняті під пасовищами, вигонами, левадами. 
     За своїм соціальним складом населення міста поділялось на кілька груп. Основну масу міського населення становили ремісники і торгові люди. Найнижчою верствою була міська біднота, найбільш безправна і незабезпечена частина населення. Це були зубожілі ремісники, учні, робочий люд, зайнятий на різних промислах, що належали місту. Більшість їх не мала навіть права міського громадянства. В усіх антифеодальних повстаннях міська біднота активно виступала разом з селянством. Міська знать складалася з купців, лихварів, окремих майстрів, багатих орендарів, власників міських фольварків, хуторів і промислів. Багаті жителі міста захоплювали всі найважливіші міські посади і жорстоко експлуатували бідноту. 
     Хоч Полтаві ще в XVII столітті було надано магдебурзьке право, її населення мало виконувати різні повинності на користь феодалів — власників міста. В міському магістраті порядкували багаті купці та лихварі. Найбільших утисків трудівники міста зазнавали з боку польсько-литовських феодалів. Тому вже з самого початку визвольної війни українського народу проти польської шляхти в козацьких військах було багато жителів міста. Поряд з біднотою виступали ремісники, а нерідко — і заможні верстви. 
     Полтава була однією із значних резервних баз війська Богдана Хмельницького. Вона відіграла велику роль у постачанні повстанцям зброї, пороху та продовольства. 
     З 1648 року місто стало адміністративним центром Полтавського полку. Першим полтавським полковником був Мартин Пушкар. Під проводом М. Пушкаря Полтавський полк брав участь у битві під Зборовом у 1649 році та в інших бойових операціях проти польської шляхти. Багато зробив М. Пушкар для успішного проведення Переяславської Ради. Одним із перших серед козацької старшини він присягнув на вірність Росії¹². У січні—лютому 1654 року на вірність Росії присягали 1335 жителів Полтави, серед них 861 міщанин — «кравецьких та шевських майстрів», 468 рядових козаків та 6 представників козацької старшини¹³. 
     Населення міста активно боролося у 1657—1658 pp. проти старшинської верхівки, очолюваної І. Виговським, яка намагалась відірвати Україну від Росії і відновити панування польської шляхти. Полтава стала центром повстання. Літописець С. Величко зазначав, що полтавський полковник М. Пушкар «зібрав собі з винників, броварників, пастухів і наймитів людських полк піхотний і назвав його дейнеками»¹⁴. В січні 1658 року повстанці розбили під Диканькою великий загін Виговського. Той вдався по допомогу до кримського хана і в травні 1658 року вирушив на Полтаву, де були зосереджені основні сили повстанців. Бойові дії тривали з 18 травня по 1 червня. Спершу успіх мали повстанці. Тоді Виговський попросив підтримки у татар, які були залишені ним за дві милі від Полтави. Сталася ще одна запекла битва, сили були дуже нерівні, і повстанці зазнали поразки. В бою загинув і сам М. Пушкар. Після цього Виговський зайняв Полтаву. Протягом трьох днів татари руйнували і грабували місто, по-звірячому вбивали та забирали в неволю людей¹⁵. 
     В 1660—1680 pp. серед козацької старшини Лівобережної України точилася гостра боротьба за гетьманську владу, і Полтаву не раз руйнували татари. Нападали татари на Полтаву і під час війни Росії з Туреччиною в 1680—1690 pp.¹⁶. Востаннє вони зруйнували місто в 1695 році. 
     В ці часи Полтава була обнесена ровом і оточена земляним валом, який мав, крім дерев’яних воріт, п’ять брам, або башт. На початку XIX століття, коли місто почали реконструювати, всі укріплення знесли¹⁷. 
      Важливою віхою в історії Полтави була Північна війна 1700—1721 pp. Вже на початку війни в Прибалтику разом з російськими військами були відправлені українські козацькі полки, в т. ч. і Полтавський. Коли ж війська Карла XII вдерлися на Україну, жителі міста виступили як палкі поборники союзу з Росією. 
     Генеральний суддя козацького війська Василь Кочубей та полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра І про зрадницькі наміри Мазепи. У Полтаві після одержання звістки про зраду Мазепи «зібрались мужики до міста і старшину били й грабували, і від того купці і знатні люди тікали з міста в інші міста»¹⁸, розповідав пізніше в своїх спогадах один сучасник. 
     Однією з найвизначніших подій у війні проти шведських загарбників була Полтавська битва, яка назавжди поклала край шведській агресії на російські землі. Перші відомості про намір шведів іти на Полтаву надійшли на Україну ще в січні 1709 року. Полтава була важливим стратегічним пунктом, оскільки через неї пролягали шляхи, які вели в глибину країни (зокрема т. зв. Муравський шлях — головна комунікація між центром Російської держави і Півднем). Падіння Полтави негативно вплинуло б на весь хід воєнних дій, тому обороні цієї фортеці російське командування надавало великого значення. Полтавська битва закінчилась цілковитим розгромом шведської армії. Ця перемога фактично визначила кінець Північної війни, хоч вона ще тривала багато років.
     Економічний розвиток Полтави у другій половині XVII та в першій половині XVIII століть виявився у дальшому зростанні ремесел та торгівлі. В місті виникли перші цехи. Ще в 1662 році полковник Дем’ян Гуджул видав універсал з дозволом на утворення цеху ткачів, а в 1676 році полковник Павло Семенович дозволив утворити в Полтаві бондарський цех. Пізніше, аж до 1719 року, ці універсали підтверджувалися й іншими представниками козацької старшини¹⁹. На початку XVIII століття в місті були також кушнірський, кравецький та інші цехи, в яких об’єднувалося близько 300 ремісників²⁰. 
     Крім ремесел, у Полтаві розвивалися такі промисли, як млинарство, гуральництво, селітроваріння, гутництво тощо. В 1722 році були складені відомості по сотнях Полтавського полку для того, щоб дізнатися про грошові і хлібні податки, що збиралися раніше гетьманом, і передати їх у царську казну. Відомості мають такі статті: тютюнництво, млинарство, бджільництво, винокуріння. Крім того, тут є дані про податки з броварень, солодовень, воскобоєнь, ярмарок, мостів тощо. З них видно, що тютюн розводили козаки в Жуках, Тахтаулові, Івончицях, Гавронцях, Рибцях, Супрунівці, Івашках, Петрівці, Нижніх Млинах та інших приміських селах. Усі вони, за винятком окремих осіб старшинських, сплачували «по гривні на владу гетьманську», тобто в особистий доход гетьмана²¹. Млинів у Полтаві і найближчих до неї селах було 38, каменів млинарських — 83, ступ—19. Вуликів у полтавських жителів — козаків, міщан, посполитих, церковних і монастирських — було 4980. Щодо винниць і винокурних казанів, то у козацької старшини, з якої за них нічого не бралося, їх було 61, у міщан — 109 (вони належали 45 господарям). 
     Дворів шинкових було 38, шинків горілчаних — 18, відеркових шинків — 46, бражниць —11, солодовень —11, воскобоєнь —2. Шинки належали не тільки багатіям міста, а й церквам та окремим цехам. Були і «козацькі братські» шинки²². У місті було 4 ярмарки, на яких з купців бралося ярмаркове: на полковника полтавського по 2 алтини, а на старшину — по копійці. 
     Значного розвитку набирала чумацька торгівля. Зростали торговельні зв’язки міста з іншими українськими і російськими містами. Із Росії сюди возили сіль, металеві вироби, хутра, а звідси — поташ, скляні вироби, селітру, продукти сільського господарства. Величезну роль у торговельному обміні відігравав великий полтавський ярмарок. Сюди привозили залізні вироби з Тули, шерстяні і шовкові тканини російських, українських і польських мануфактур. Була навіть компанія, яка виписувала товари з «Шлезії» і, зокрема, з Лейпціга. Всі ці товари розвозились потім по південних містах і містечках. На північ вивозили «коней тутешніх заводів, худобу, овець, вовну, шкіри та інші продукти тваринництва, олію, прядиво, горілку тощо²³. У 1784 році тут було 1226 купців, міщан і цехових. 
      Із зміцненням феодально-кріпосницької системи посилювалась експлуатація трудящих мас. Шляхта і козацька старшина, за підтримкою царського уряду, взявши владу до своїх рук, експлуатували селянство і міську бідноту, а також рядове козацтво. Населення міста змушене було сплачувати різні податки, головний тягар яких падав на міщан і селян. Особливо тяжким був збір на утримання російських військ (квартири, паливо, провіант, фураж), а також на козацьку старшину та міську адміністрацію — т. зв. ральці, на церкву тощо. Щороку чимало людей посилали на будівництво фортець міст, каналів. Багато з них гинуло там від голоду і пошестей. 
     В магістраті Полтави засідали представники міської верхівки та козацької старшини — полковник, городовий отаман, війт, бурмистр. При розгляді деяких справ голосував навіть воєвода. Вони і вирішували всі питання у своїх інтересах. 
     Козацька старшина і керівники магістрату захоплювали також міські землі, змушували населення виконувати різні повинності. 
     Навколо Полтави було розкидано чимало сіл і хуторів, які пізніше увійшли в межі міста, — Павленки, Кривохатки, Кобищани та інші. Жителі цих сіл і хуторів, а також Івонченців, Івашок, Грабинівки і частини села Осьмачок, де наприкінці XVIII століття було понад 300 селянських господарств з 1147 ревізькими душами, платили з кожного господарства місту по 1 крб. податку та ще за кожну хату по 50 коп. (т. зв. «подимне»). Крім того, магістрат користувався даровою працею селян для різних міських робіт, особливо під час квартирування в місті генералітету і полків. Селяни тоді возили дрова, сіно, солому, воду тощо. А кошти, які місто одержувало від підлеглих йому сіл, йшли на купівлю землі для розширення території міста, на утримання адміністрації, на боротьбу з пошестями і т. п. За рахунок цих коштів, використовуючи своє становище, збагачувалася міська знать. 
     У 1767 році трудящі міста підписали наказ депутатам, обраним до комісії, створеної Катериною II для складання законів. Жителі міста просили, щоб місту повернули у всій повноті магдебурзьке право, а їх звільнили від засилля козацьких старшин тощо²⁵. 
     Основна маса жителів Полтави — цехові ремісники і посадські — складала стан міщан. На початку XIX століття в місті було 10 цехів, у яких об’єднувалося 359 ремісників, 26 підмайстрів, 446 учнів, 325 робітників, а в 1853 році — вже 538 майстрів, 483 підмайстри, 357 учнів²⁶. Ще в 1808 році з Німеччини до Полтави переселилися «суконні фабриканти» (54 родини). Для них побудували 50 будинків на північно-східній околиці міста, у т. зв. «німецькій колонії» (тепер тут вулиці — Сковороди, Балакіна, Бульварна). Колоністам було надано ряд пільг, проте більшість із них поступово розорювалась і лише деякі стали потім підприємцями. Так, наприклад, у 1814 році в Полтаві іноземець Киршстен заснував сукновальню²⁷, яка поступово зростала і в 1847 році виробляла 910 аршин сукна на суму 525 крб. сріблом. 
     На той час було створено також завод сільськогосподарських машин, цегельні заводи та різні дрібні підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів і майстерні по обслуговуванню найрізноманітніших потреб населення. Важливе значення для економічного розвитку міста мало переведення сюди в 1852 році з Ромен Іллінського ярмарку, який був одним із найбільших ярмарків у Росії. В місті почалося також посилене будівництво — за 3 роки було споруджено 171 будинок. Міський бюджет зріс з 20 до 30 тис. крб., а кількість постійних купців — з 41 до 85²⁸. На ярмарок, який славився торгівлею сукон, шерстяних тканин, та хутрами, з’їжджались до 40 тис. чоловік — майже удвоє більше, ніж жителів міста. Приїжджали австрійські, прусські та інші іноземні купці, які закуповували вовну. У перші роки тут продавали багато селянських товарів. Тільки одеські купці купували їх майже на один мільйон карбованців. З Дону сюди приганяли для продажу табуни коней. З 80-х pp. XIX століття Іллінський ярмарок почав поступово перетворюватися на ярмарок місцевого значення. 
     За період XVII—XVIII століть Полтава багато разів змінювала свій адміністративний статус: з 1648 до 1775 року вона була центром Полтавського полку, з 1775 року — повітовим центром Новоросійської губернії, з 1784 року по 1796 рік — Катеринославського намісництва, з 1796 року по 1802 рік — Чернігівської губернії, яка згодом почала називатися Малоросійською губернією, а з 1802 року стала центром Полтавської губернії²⁹. 
     Мандрівники, які бували в Полтаві у цей час, характеризували її як невелике, невпорядковане місто. Так, Василь Зуев, який відвідав Полтаву в 1782 році, писав: «Це невелике містечко з 1000 дерев’яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам’яних...». У 1787 році французький посол при російському уряді граф Сегюр, який супроводив Катерину II під час її мандрівки по Україні, писав: «Полтава невелике містечко, погано прикрашене і мало заселене, не привертає уваги жодним чудовим будинком». Павло Сумароков, перебуваючи в Полтаві в 1802 році, так говорив про неї: «Полтава — бідне і маленьке містечко, в якому немає ні правильних вулиць, ні порядних споруд»³⁰. 
     Князь Долгорукий, що був у Полтаві вже в 1812 році, не знав, де йому зупинитись, бо готелів у місті не було. Їх заміняли так звані «гербери», тобто заїжджі двори, та й дворів цих було всього три. Долгорукий, може , під впливом того, що йому довелося якийсь час жити в «гербері», не пошкодував фарб, щоб змалювати Полтаву в найгіршому вигляді. За його словами, в Полтаві страшна пилюка, грязюка така, що «полтавські дами їздили на вечори волами», що бруківка в місті прокладена тільки від Собору і до Срітенської церкви, та й то низької якості і т. п. 
     Звичайно, враження таких людей, які звикли до Петербурга, Парижа, Москви чи інших великих міст, слід сприймати критично. В Полтаві вже й тоді були кам’яні споруди —церкви, крамниці, приватні будинки козацької старшини, поміщиків, купців,— але їх було ще небагато. Наприкінці XVIII століття матеріали перепису називають у місті 51 вулицію. 
     Коли Полтава стала губернським центром, вона була перепланована і забудована при безпосередній участі російських зодчих. У 1803—1805 pp. губернський архітектор В. Амвросімов розробив проект планування, за яким Полтава мала стати «малим Петербургом». Згідно з цим проектом межі її відсунулись на захід. Місто було розчленовано на квартали, його прикрасили нові прямолінійні вулиці; багато невпорядкованих садиб і будівель зносились зовсім або переносились на нові місця. Тоді ж було прокладено і нову головну вулицю, яка з’єднувала старий центр (фортецю) з новим адміністративним центром, утвореним на історичному місці зустрічі полтавчан з російською армією, очолюваною Петром І, після Полтавської битви. Новий центр мав форму круглої площі діаметром 345 метрів, від якої радіусами розходилися 8 вулиць. Кожна з них закінчувалась у перспективі церквами, пам’ятниками або урядовими будинками. 
     В цих секторах-кварталах з 1804 по 1811 рік, за т. зв. «зразковими» проектами видатного російського зодчого А. Захарова та інших, було збудовано 7 великих адміністративних будинків у стилі російського класицизму, а в геометричному центрі кола на честь 100-річного ювілею Полтавської битви в 1805—1811 pp. споруджено монумент «Слави». Згодом, уже в 50-х pp. XIX століття ця кругла площа була обсаджена деревами і з часом перетворена на міський, т. зв. Корпусний сад ( Жовтневий парк). Поряд з будівництвом приміщень для урядових установ, повільно поліпшувалось комунальне господарство. Збудували міст через Ворсклу (до цього там був тільки «водохідний дуб»), бульвари, колодязі з навісами, ринок, відкрили заїжджі двори, забрукували кілька вулиць (до того часу була тільки одна вимощена вулиця). Правда, мостили вулиці дрібним щебенем, набиваючи піском, від чого влітку в місті стояла величезна пилюка, а весною і восени на немощених вулицях була така багнюка, що в ній тонули коні і екіпажі³¹. «В Полтаві з її передмістям, — писав наприкінці 40-х pp. XIX століття відомий історик і етнограф В. В. Пассек,— налічується 1500 приватних будинків — число значне, але, мабуть, тільки якась сотня з них може називатись будинками: решта —мазанки, хати... . Приватні будинки — найпростішої архітектури, без будь-яких прикрас, але здебільшого побілені за українським звичаєм. Майже при кожному будинку є сад»³². 
     На 1802 рік у місті налічувалося тільки 7975 чол. населення, з них поміщицьких селян — 412 душ, козаків — 300, ремісників — 300, решта — різночинці, міщани, та дворяни³³. З середини XIX століття населення міста зростало досить швидко — у 1838 році тут проживало 15 521 чол., у 1842 році — 16 787 чол., у 1851 році — 20 819 чоловік³⁴.  
     Незважаючи на реакційну русифікаторську політику царського уряду, в XIX столітті відбулися значні зрушення в культурному розвитку міста. Крім початкових шкіл, відкрилось повітове училище (1799 рік), гімназія (1808 рік)³⁵. В 1818 році було відкрито інститут шляхетних дівчат та духовне училище, в 1820 році — школу садівництва, яку потім в 1841 році закрили, передавши будинок інституту шляхетних дівчат. У 1840 році відкрили кадетський корпус. 
     І хоч навчання в усіх цих закладах в основному мало схоластичний характер, з їх вихованців вийшло чимало визначних діячів культури. Зокрема, в полтавській гімназії навчалися: один із засновників петербурзької математичної школи В. М. Остроградський, талановитий український поет-байкар Л. І. Глібов, видатний письменник, театральний і культурно-громадський діяч М. П. Старицький, історик та громадський діяч буржуазно-демократичного напряму М. П. Драгоманов та інші. В 40-х pp. XIX століття тут працював викладачем гімназії видатний український поет-романтик Л. І. Боровиковський. З учителем цієї ж гімназії Ткаченком був особисто знайомий Т. Г. Шевченко, який приїздив до Полтави у 1844 році. Тут він створив картини «Полтавський монастир» та «Будинок Котляревського». В Полтавській духовній семінарії вчилися російський письменник М. І. Гнєдич, українські письменники В. П. Гоголь (батько М. В. Гоголя), М. М. Макаревський — автор збірки «Мова з України», О. М. Бодянський — український філолог-славіст, письменник і педагог С. П. Стеблін-Каминський. У Полтавському повітовому училищі в 1818—1819 pp. вчився великий російський письменник М. В. Гоголь. Директором училищ Полтавської губернії у 1820—1823 pp. працював передовий на той час громадський діяч, російський та український письменник В. В. Капніст. 
     З 2 квітня 1838 року в місті почала видаватись щотижнева газета «Полтавские губернские ведомости». Редактором її тривалий час був П. І. Бодянський, який вмістив у газеті багато статей з географії, історії та етнографії Полтавщини. П. І. Бодянський видав також окремі книги «Достопримечательности Полтави» та «Памятную книжку Полтавской губернии за 1865 год», де зібрано значний статистичний матеріал про Полтаву та Полтавську губернію. 
     На посаді керуючого палатою державних маєтностей працював історик М. І. Арандаренко. Його тритомна праця «Записки о Полтавской губернии» ще й тепер не втратила цінності як довідкова книга з історії Полтавщини. 
     На 20—30 pp. XIX століття припадає найвище піднесення творчості уродженця Полтави І. П. Котляревського, кращі твори якого —«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» — знаменували початок становлення нової української літератури. В цей же період у місті виник професійний театр, що прийшов на зміну домашньому поміщицькому театрові. Тут у 1818—1821 pp. в трупі Штейна почав свою діяльність М. С. Щепкін — основоположник реалістичного російського театру. В ці роки Щепкіним створений весь його основний репертуар³⁶. При театрі було організовано хор, звідси часто забирали до Петербурга хлопчиків — альтів і дискантів. З цією метою в 1836 році до міста приїздив композитор М.І.Глінка. 
     Значні зміни в економічному та культурному розвитку міста відбулися після скасування кріпосного права. Яскравим показником капіталістичного розвитку міста після реформи 1861 року було швидке зростання населення. Так, якщо в 1863 році у Полтаві проживало 29 502 чол.³⁷, в 1869 році — 31 782 чол.³⁸, в 1873 році —34 253 чол., то в 1897 році, за даними першого всеросійського перепису, —53 703 чоловіки³⁹. 
     В умовах розвитку капіталізму місто дедалі більше набувало характеру промислово-торгового центру губернії. В 1879 році тут було 30 промислових підприємств, де працював 441 чоловік. Продукція підприємств обчислювалась у 701 247 крб.; в 1888 році підприємства міста випускали продукції на 1 487 291 крб., в 1890 році — на 1 821 727 крб.; в 1895 році в місті було 89 підприємств, на яких працювало 869 робітників. Це були головним чином підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів —ковбасні, маслобійні, винокурні, пивоварні, горілчані, тютюнові, канатні та інші заводи і фабрики. Працювали також механічні, чавуно-ливарні, мідноливарні, ковальські, лісопильні, каретні, цегельні, селітрові, кахльові, сірникові, свічкові, миловарні, млини та інші підприємства. Всі вони, як правило, були невеликими. 
     Значним поштовхом для розвитку промисловості в місті стало залізничне будівництво. В 1870 році почався залізничний рух по лінії Харків — Миколаїв, яка зв’язала місто не тільки з Харковом та Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою та Херсоном. У 1870—1890 pp. стали до ладу ще Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які проходили по території Полтавщини; Полтава була зв’язана також з Донбасом через Костянтиноград — Лозову та з Катеринославом —через Костянтиноград — Катеринослав. У 1874 році в Полтаві було відкрито залізничні майстерні та паровозне депо. В майстернях уже тоді працювало кілька сотень робітників. 
     Перед першою світовою війною в Полтаві було 53 значних підприємства, не рахуючи залізничних майстерень, паровозного та вагонного депо, з них з паровими двигунами 35 —чавуноливарний, винокурний, крохмальні, олійні, маслоробні, цегельні заводи, фабрики —тютюнові, макаронна, ковбасні та інші, друкарні і т. п. Загальна вартість продукції цих підприємств, за далеко неповними і неточними даними, становила — без залізничних підприємств і млинів — понад 6 мільйонів карбованців. На підприємствах і в кустарних майстернях міста працювало понад 6 тис. робітників, при загальній кількості населення — 60 131 чоловік⁴⁰. 
     Переважна більшість населення жила на окраїнах в дерев’яних мазаних будівлях із солом’яними стріхами. Електрикою користувались тільки в будинках, розташованих на центральних вулицях міста, а на околицях гасовими лампами. Вулиці центру освітлювалися електричними ліхтарями, інші — газовими, на околицях не освітлювалися зовсім. Водогін обслужував знову ж таки тільки центр міста, інші райони користувались колодязями. Каналізації в місті зовсім не було. Вулиці забруковувалися лише в центрі. 
     Про стан охорони здоров’я трудящих можна судити хоча б з того, що в місті була лише одна земська соматична лікарня та одна психіатрична. В соматичній лікарні налічувалося 300 ліжок для хворих, у психіатричній —335, в колонії для психічно хворих — 560. В цих лікарнях працювало 18 лікарів, 45 фельдшерів та акушерів і 46 сестер-жалібниць. У лютому 1883 року лікар земської лікарні М. П. Коробкін вперше в Росії здійснив операцію на легенях. У роботі земської лікарні після 1871 року активну участь брав вчений, хірург і громадський діяч М. В. Скліфосовський, який жив тоді у с. Яківцях під Полтавою (нині це вже територія міста); тут він і похований. З 1886 року психіатричну лікарню в місті очолював О. Ф. Мальцев, у 1890 році він організував колонію для психічно хворих з безплатним лікуванням. 
     Розвиток освіти серед населення міста в другій половині XIX та на початку XX століття був повільним. Трудящих змушували задовольнятися церковнопарафіяльними початковими, а в кращому випадку — двокласними початковими школами чи вищими початковими училищами. За даними першого всеросійського перепису, в Полтаві письменних було 39,8 проц., в т. ч. серед жінок —27,74 процента⁴¹. В 1910 році кількість письменних зросла до 56 проц. На 1916 рік у місті діяли такі учбові заклади: учительський інститут, відкритий з 1 вересня 1914 року, інститут шляхетних дівчат, кадетський корпус, реальне та комерційне училища, 8 гімназій, професійні школи: фельдшерська, садівництва, училища — ремісниче, землемірне, для сліпих дівчат, три навчальних заклади духовного відомства 6 земських шкіл, 27 церковнопарафіальних та 19 єврейських — початкових і хедерів. 
     Було також 5 клубів та 9 бібліотек. У п’яти з них з читачів брали плату. До того ж бібліотеки були засмічені монархічною та релігійною літературою. Слід підкреслити, що на бібліотеки міська управа і земство витрачали 500 карбованців, а «на наймання, ремонт та утримання арештних приміщень» на 1915 рік земство асигнувало 37 907 крб. 61 коп.  

1   Н. А. Береговая. Палеолитические местонахождения CCСP, МИА, 81, 1960, стор. 146. 
2   М. Рудинський. Археологічні збірки Полтавського музею, стор. 36. 
3   И. И. Ляпушкин. Днепровское лесостепное Левобережье в зпоху железа, МИА, 104, 1961, стор. 126—127. 
4   Г. Ф. Корзухина. Русские клади, 1951, стор. 79. 
5   Летопись по Ипатьевскому списку, СПб., 1876, стор. 387. 
6   Д. Бантыш—Каменский. История Малой России, СПб., 1903, стор. 40; Н. Маркевич. История Малороссии, т. 1, 1842, стор. 18; В. Е. Бучневич. Записки о Полтаве и ее памятниках, Полтава, 1902, стор. 7—8. 
7   Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение, стор. 34, 47—48. 
8   А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. 1, Полтава, 1901, стор. 38, 117. 
9   Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение, стор. 73. 
10 Журн. «Киевская старина», 1891, вересень, стор. 359. 
11 «Полтавские епархиальнне ведомости», 1897, № 18, стор. 682. 
12 Книга для читання з історії Української PСP, ч. 1, К., 1960, стор. 132. 
13 Воссоединение Украини с Россией, т. III, стор. 539. 
14 Летопись С. Величко, т. 1, К., 1848, стор. 328. 
15 Там же, стор. 332. 
16 Летопись Самовидца, К., 1878, стор. 166, 182, 183. 
17 В. Е. Бучневич. Записки о Полтаве и ее памятниках, Полтава, 1902, стор. 16—17. 
18 Журн. «Киевская старина», 1883 p., березень, стор. 599. 
19 Журн. «Киевская старина», 1893, № 12, стор. 499. 
20 О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1963, стор. 150. 
21 Л. В.Падалка. Что сказало население Полтавской губернии о своем старом бьіте. Трудьі Полтавской ученой архивной комиссии, вьіп. II, Полтава, 1906, (Приложения), стор. 11—12. 
22 Там же, стор. 15—18, 28—29, 35—36, 41—43. 
23 Е. И. Дружинина. Северное Причерноморье 1775 —1800 гг., М., 1959, стор. 85. 
25 Накази малороссийским депутатам 1767 г. и акти о виборах депутатов в Комиссию сочинения Уложения, Журн. «Киевская старина» (окремий відбиток), стор. 113—123. 
26 И. Ф. Павловский. Полтава в XIX ст. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 4, Полтава, 1907, стор. 55, 56, 60. 
27 Немецкие колонии в Полтавской губернии в XIX ст.; Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 10, Полтава, 1913, стор. 98, 103, 115. 
28 И. Ф. Павловский. Полтава. Полтава, 1910, стор. 383. 
29 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор. 61—68. 
30 И. Ф. Павловский. Полтава, стор. XXI, XXIII. 
31 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вьш. 10, Полтава, 1913, стор. 219. 
32 Журн. «Современник», 1849, № 12, стор. 165—168. 
33 И. Ф. Павловский. Очерк деятельности Малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина (1802—1808), Полтава,1914, стор. 10. 
34 И. Ф. Павловский. Полтава, стор. 278. 
35 И. Ф. Павловский. Полтава, стор. 91, 93. 
36 М. С. Щепкін. Записки. Листування. К., 1953, стор. 16, 18. 
37 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор. 81. 
38 Памятная книжка Полтавской губернии на 1871 год, Полтава, 1871, стор. 3. 
39 Первая всеобщая перепись населення Российской империи. 1897, XXXIП, Полтавская губерния, СПб., 1904, стор. 11. 
40 Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии за 1910 год. Полтавский уезд, Полтава, 1913, стор. 38; Статистический справочник по Полтавской губернии на 1914 год, Полтава, 1913, стор. 4. 
41 Всеобщая перепись населення Российской империи, 1897 г., XXXIII, Полтавская губерния, 1904, стор. 8. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки