Петриківка
Петриківка1 — селище міського типу, центр Петриківського району Дніпропетровської області. Розташована в пониззі річки Чаплинки, за 32 км від районного центру.
Виникнення селища пов’язане з історією Нової Січі. Місцевість по лівобережжю Дніпра та річки Чаплинки, де тепер розташована Петриківка, входила тоді до складу земель Протовчанської козацької паланки. Власники стад і табунів, взявши в коші «білет» на право зайняття землі, засновували тут зимівники, або хутори. Саме такий хутір козака Петрика був першою оселею на місці сучасного селища2. Згодом навколо цього зимівника стали осідати з родинами селяни-втікачі з Слобожанщини. Ті, хто не вступив до запорізького товариства, утворили прошарок посполитих, або «військових підданих».
Перші писемні відомості про заснування Петриківки знаходимо в документах XVIII століття. Це — клопотання кошового отамана Петра Калнишевського та військової старшини перед митрополитом київським від 20 лютого 1772 року про відкриття церкви в новому селі — Петрівці3 на річці Чаплинці. Сюди, на місце запорізького зимівника Петриківки, переселилися мешканці сусідньої Курилівки, зруйнованої повіддю, — всього 35 дворів сімейних козаків та 50 дворів посполитих4. Уже в 1775 році тут налічувалося 203 двори та 110 бездвірних хат (підсусідків); загальна кількість населення становила 2445 чоловік5.
Дані реєстру 1773 року свідчать, що вже тоді майнове і соціальне розшарування мешканців Петриківки було помітним. Так, 22 заможні козаки наймали 36 робітників. Приміром, у О. Чорного працювало троє наймитів, у І. Фартушного — 4, а у С. Яловенка — навіть 5 чоловік. Використовувалася наймана праця і тяглими посполитими, але в меншій мірі. З 51 господарства 6 мали по одному наймиту. Найбіднішою частиною населення Петриківки були підсусідки, що не мали власних дворів, а жили в господарствах заможних козаків та посполитих. У 1773 році підсусідки становили 20 проц. загальної кількості мешканців села.
На цей час Петриківка стала важливим торговельним центром Протовчанської паланки, тричі на рік тут збирався ярмарок. Великим попитом у покупців користувалися вироби місцевих промислів: петриківські мальовані скрині, прикрашені барвистим розписом, килими, рядна, сукна. Вже у XVIII столітті на основі самобутнього запорізького декоративного мистецтва складався неповторний петриківський художній орнамент.
Напередодні скасування Січі до Петриківки було переведено управління Протовчанської паланки. У селі розмістили невеликий гарнізон. Із скасуванням Протовчанської паланки в Петриківку було переведено Херсонський пікінерський полк, сформований з колишніх запорізьких козаків. Сліди колишніх військових укріплень—земляних редутів — збереглися тут і досі.
У 1775 році Петриківка стала казенною державною слободою і ввійшла до Азовської губернії, а після її ліквідації в 1784 році — до складу Катеринославського намісництва. На той час у селі було 294 двори і проживало 2457 мешканців6. Вони мали 18 105 десятин ріллі, 1850 десятин сіножатей та 45 десятин лісових угідь. На початку XIX ст. значна частина селян, не зачислених до розряду військових поселенців, не одержали права на користування землею і орендували її за гроші або відробітки7. Військові поселенці сплачували численні податки — земельний, однодвірний, сорокаалтинний, семигривенний та інші. Для їх збирання та виконання інших державних повинностей сільський сход обирав виборних та десятських — по одному на кожні 10 дворів.
У першій половині XIX століття Петриківка була казенним селом, що у господарському відношенні підпорядковувалось казенній губернській палаті, а в правовому — нижньому земському суду8 із справником на чолі. У 1842 році в Петриківці проживало 8082 чоловіка.
Із зубожінням селян зростали їх борги державі, збільшувалися недоїмки. У повідомленні державного ревізора від 13 червня 1837 року зазначалося, що загальна сума недоїмки у Петриківці досягла 145 тис. крб.9. Селяни втікали з села від недоїмки, але їх розшукували і повертали назад. У село В'язівок Катеринославської губернії втік петриківський селянин П. С. Барвіненко, якого згодом примусили повернутись у Петриківку10. Нестача землі примусила царський уряд переселити з Петриківки частину населення в Маріупольський повіт, де виникло нове село Новопетриківка11.
Особливо тяжким для більшості селян Петриківки був 1848 рік, коли страшна посуха знищила всі посіви. Від голоду загинуло тоді багато людей. Мешканці Петриківки і навколишніх сіл ішли у Катеринослав, марно сподіваючись одержати допомогу від губернатора12. Тимчасом заможні хазяї розширювали свої наділи за рахунок виморочних господарств.
Безземелля, безправ'я, злиденні умови життя, — все це сприяло зростанню революційної активності селян. У 50-х роках XIX століття селяни Петриківки брали участь у селянському русі, який охопив весь південь Росії. Після реформи 1861 року в Петриківці землю одержали 4599 ревізьких душ —по 4,8 десятини на душу13. Найкращі ділянки одержали багатії, тоді як бідняцькі наділи були розташовані далеко від села, на піщаних та солонцюватих грунтах. Не маючи тягла, бідняки здебільшого відмовлялися від наділів. У той же час зводили свої землі у великі ділянки багатії села.
Щороку 50—60 мешканців Петриківки за замовленнями власників новомосковських шкіряних заводів ходили на збирання коріння кермеця, з якого видобували дубильну речовину, в Олександрівський повіт і на Дон.
Зростали місцеві кустарні промисли. Петриківські майстри славилися своїми килимами, попит на які був далеко за межами села й повіту. У Петриківці також виробляли полотна.
У 80-х роках Петриківка стала місцевим центром по виготовленню будівельного матеріалу — лампачу. У селі було багато умілих майстрів, серед яких виділявся І. Чубинець. Лампачники об'єднувались в артілі, хоч і не поривали з землею14. Виникли також підприємства переробної промисловості. За даними на 1862 рік в селі працювало 20 вітряних і 5 водяних млинів, 2 олійниці, просорушка.
Щороку на початку травня відбувався великий ярмарок. У 1862 році сюди було завезено товарів на 24 900 крб., але через низьку купівельну спроможність селян продано тільки на 12 500 крб.15. Крім ярмарку, у селі постійно збиралися ринки, де торгували сільськогосподарськими продуктами16. Розвинута була також торгівля озимим житом, ярою пшеницею, ячменем.
У 1901 році в Петриківці мешкало вже 10 359 чоловік. За переділом 1901 року подушний наділ становив 2 десятини, тобто зменшився у 2,3 раза порівняно з 1862 роком16.
Після поразки революції 1905—1907 рр. в селі ще більше зміцніла куркульська верхівка. За законом від 14 червня 1910 року, Петриківська громада, в якій 25 років не було переділу землі, мала перейти до подвірного землеволодіння. Рештки надільної землі, якими користувались заможні господарства, ставали їх власністю. Сума викупу за ці наділи обчислювалася в цінах 1861 року, тобто набагато дешевше, ніж коштувала земля в 1910 році. З’явилися величезні куркульські господарства, які за високу ціну здавали біднякам землю в оренду.
У 1910 році в Петриківці налічувалося 4362 двори, на які припадало 22 113 десятин землі. Розподілена вона була нерівномірно — переважна більшість селян мала від 0,83 до 2 десятин, середняки — 4,8—7 десятин і лише кілька десятків господарств мали більш ніж по 50 десятин землі.
Розвиток капіталістичних відносин на селі після столипінської реформи викликав деяке пожвавлення місцевої промисловості. У 1910 році в Петриківці працював невеликий ливарний завод, 4 цегельні, 5 парових млинів, 3 крупорушки й олійниця. Чотири рази на рік збиралися ярмарки. Тут були розвинуті шкіряний, столярний, ковальський, шевський, ткацький, бондарний, капелюшний та покрівельний промисли. На всіх, за винятком ткацького, працювали чоловіки. Готова продукція збувалася скупщикам та на ярмарках чи базарах. Переважна більшість ремісників не втрачала зв’язків із сільським господарством.
Щороку петриківська біднота йшла на відхожі промисли. Кожної осені безземельні батьки відправляли дочок на зиму в Катеринослав, де вони працювали няньками за харчі. На весну дівчат забирали з міста і віддавали в найми до куркулів — пасти овець, свиней та гусей. Щовесни цілими артілями чоловіки вирушали до міста або в сусідні економії, шукаючи поденної роботи. Робочий день у наймах починався на світанку і кінчався далеко після заходу сонця, о 10—11 годині. Платили наймитам по 30—35 коп. на день.
Через низьку купівельну спроможність більшість селян обходилася речами власного виробництва. Петриківські ткалі славилися своїми полотнами, які вироблялися майже в кожній родині і частково йшли на продаж. Петриківські сукновали виготовляли зимовий одяг — кобеняки, сіряки, юпки. Дерев’яний посуд, меблі, особливо розмальовані скрині теж були домашнього виробництва. У побуті петриківських селян величезне значення мав настінний розпис, який наслідував кращі традиції стародавнього українського мистецтва. Стіни хат прикрашалися смугами, кольоровими плямами і крапками попід стріхою. У хаті розкішно орнаментувався комин (верхня частина печі). Він розписувався різноманітним рослинним і змішаним орнаментом: квітами, пташками. Настінний розпис робили, як правило, жінки з допомогою дуже простих засобів і матеріалів Барвниками служили кольорові глини і рослинні фарби, що виготовлялися з різних трав, ягід, листя та квітів. З числа петриківських селян виділилися напівпрофесійні майстри, які розписували сани, скрині, що йшли на продаж. Деякі вироби їх збереглися й досі.17.
Культурний рівень села зростав дуже повільно. Протягом усього XIX століття в Петриківці не відкрили жодного медичного закладу, навіть фельдшерського пункту. Через велику скупченість населення ще у 1787 році тут спалахнула епідемія чуми, занесеної з Олександрії. Боротьба з цим страшним лихом через відсутність медичної допомоги зводилась до обмазування домівок вапном та дьогтем і обкурювання18. Під час епідемії холери, влітку 1848 року, хворих селян клали до Катеринославської міської лікарні. Першу лікарню в селі на 8 ліжок відкрило земство в 1904 році. Тут же проводився й амбулаторний прийом хворих. У Петриківській лікарській дільниці працювали 1 лікар, 5 фельдшерів та 2 акушерки, які обслуговували 64 тис. чоловік. Дуже високою була смертність серед населення, особливо дітей. Середня тривалість життя становила 40—45 років19.
Перша міністерська школа відкрилась у селі в лютому 1810 року. Того року до неї прийняли 26 учнів. Але у 1833 році вона була закрита через відсутність учителя і почала працювати знову тільки в 1866 році як земська школа. У цей час у ній навчалося 84 учні і викладало двоє вчителів20. Переважна більшість дітей навчалася в 5 однокласних церковнопарафіальних школах. З 4,5 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 700, решта ніколи не ходила до школи. У 1913 році 85,9 проц. жителів села були неписьменними. У 1914 році відкрилося 4-класне початкове училище на 150 місць21. При ньому працювала невелика бібліотека, якою користувалося вузьке коло письменних людей.
Заборона викладати рідною мовою гальмувала розвиток культури і викликала протести селян. У 1914 році вони підписалися під колективним листом від селян Катеринославщини до більшовицької фракції IV Державної думи. У цьому листі поряд з вимогами «автономії» України були вимоги створення умов для вільного розвитку української мови та літератури.
1 До 1923 року Петриківка була волосним центром Новомосковського повіту, з 1923 по 1962 рік — центром Петриківського району, а з 1962 року увійшла до складу Царичанського району.
2 Д. І. Багалій. Заселення Південної України (Запоріжжя і Новоросійського краю) і перші початки їх культурного розвитку. X., 1920, стор. 30.
3 В офіційних документах кінця XVIII століття село згадується під подвійною назвою — Петрівка, Петриківка.
4 В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, 1734—1775. K., 1961, стор.. 216, 227.
5 Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор. 331.
6 Установление сельского порядка в казенных Екатеринославского наместничества селениях, стор. 52.
7 ЦДІА СРСР, ф. 1374, оп. 1, спр. 352, арк. 130, 132.
8 Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 11, ч. 4, Екатеринославская губерния, стор. 103.
9 ЦДІА СРСР, ф. 1589, оп. 1, спр. 363, арк 42(зв.), 43.
10 Дніпропетровський облдержархів. Копії документів фонду Катеринославського намісництва 1796 р., спр. 8407, арк. 1.
11 ЦДІА СРСР, ф. 1281, оп. 11, спр. 188, арк. 52.
12 Журн. «Екатеринославский юбилейный листок», 1887, № 5, стор. 38—40.
13 Материалы для оценки земель Екатеринославской губернии, т. 6, ч. 1, стор. 46.
14 Газ. «Степь», 28 липня 1885 р., стор. 76—77.
15 Материалы для географии и статистики России, стор. 221.
16 Материалы для оценки земель Екатеринославской губернии, т. 6, ч. 1, стор. 46.
17 Н. Глухенька. Петриківські декоративні розписи. К., 1966, стор. 36—39.
18 Д. И. Эварницкий. Очерки цо истории запорожских казаков и Новороссийского края, стор. 20.
19 Труды XI губернского съезда земских врачей и представителей земских учреждений Екатеринославской губернии, 20—29-го марта 1914 года, т. 1, стор. 424.
20 Журн. «Киевская старина», 1889, т. 25, стор. 585—604.
21 Обзор народного образования в Екатеринославской губернии за 1913—1914 учебный год со списком школ к 1 января 1914 г., стор. 47, 78.
Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка