Котовка

     Котовка — село в Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Розташована на лівому березі річки Орелі за 25 км на північ від районного центру. До найближчої залізничної станції Бузівка — 20 км.
     Територія, де розміщена Котовка, як свідчать археологічні знахідки, була заселена здавна. Тут виявлено стоянку часів неоліту (V—IV тисячоліття до н. е.), розкопано кургани з похованнями періоду бронзи (III тисячоліття до н. е.). Кілька курганів доби бронзи (ІІІ-І тисячоліття до н. е.) розташовано також на території села Степанівнки¹.
     Виникнення сучасної Котовки пов'язують з ім'ям запорізького козака Василя Кота, який, за переказами, першим оселився на горбовині між озерами Плавами і Лебединкою². Згодом сюди перебралися сімейні козаки із Запоріжжя та переселенці з Полтавщини³.
     Котовка вперше позначена на карті Запоріжжя 1770 року. До 1775 року вона була містечком Орільської паланки війська низового Запорізького⁴. В 1774 році тут налічувалось 74 двори⁵. На той час вже досить далеко зайшло майнове розшарування мешканців містечка. Були в Котовці багаті господарства, переважно козаків-зимівників, були і дуже бідні господарі, які не могли виконувати козацьку службу, їх залічували до посполитих, які мусили вносити до військової казни певний грошовий внесок і відбувати різні повинності на користь запорізького війська. Серед посполитих теж не було рівності: частина з них мала своє тягло, а ін. були так звані «піші», «нищетні» або «дуже нищетні». За описом Орільської паланки від 7 січня 1771 року в містечку налічувалось тяглих 38 чол., а «нищетних» — 17. Окрему групу посполитих становили підсусідки. Вони не мали власних дворів і жили в господарствах заможних хазяїв⁶.
     На початку 70-х рр. XVIII століття населення Котовки зростає за рахунок селян-втікачів із сусідніх Полтавщини та Слобожанщини. В 1771 році Гадяцька полкова канцелярія вела листування з Кошем з приводу втечі до слободи Котовки Орільської паланки козака Ф. Волощенка, який прибув сюди на 3-х возах з хлібом, майном, разом з двома робітниками. Вони пригнали до Котовки 36 волів і 2 коней.
     В 1772 році в містечко переселилася значна група селян Гадяцького полку, які повстали проти поміщика Милорадовича і втекли на запорізькі землі⁷.
     Після ліквідації Запорізької Січі стала власністю гвардійського полковника Л. Алексеева. В документах 1785 року вона згадується як слобода Катеринославського намісництва Олексопільського повіту⁸, а з 1797 року — Новомосковського повіту⁹. В 1828 її перетворено на містечко. В 1791 році тут налічувалось уже 135 дворів з 1796 жителями. Власник Котовки — дійсний статський радник Д. Алексеев — був одним з найбагатших поміщиків Катеринославської губернії, він володів 12 334 десятинами землі і 1912 кріпаками. В 1850 році поміщику належало вже 2526 селян, з них дворових — 31, робітників економії — 121 та півчих — 20. Провідними галузями поміщицького господарства були землеробство, скотарство (в т. ч. тонкорунне вівчарство) та винокурне виробництво. Сіяли озиме жито, озиму та яру пшеницю, ячмінь, просо, мак, розводили овець¹⁰. За даними 1848 року при економії діяли винокурний, пивоварний та два цегельних заводи¹¹.
     Зростанню поміщицького господарства сприяла також широка торгівля хлібом, худобою та вовною. Котовка була розташована у вигідному, з економічного погляду, місці. Через неї пролягали чумацькі шляхи з Полтави й Харкова на Катеринослав та Новомосковськ. Щотижня по п'ятницях та неділях тут відбувалися базари і, крім того, по 4 ярмарки на рік, на яких місцеве населення збувало частину своїх господарських товарів. На початку XIX століття італієць Конфароні заснував у Котовці торговельну контору, взявши на відкуп крамницю, пором на річці Орелі та шкіряний завод. Він скуповував пшеницю й льон і відправляв їх у місто Бердянськ.
     Жорстока поміщицька експлуатація викликала рішучий опір кріпаків. У 1856 році вони взяли участь у русі селян Катеринославщини за переселення до Таврії.
     Реформа 1861 року анітрохи не поліпшила матеріального становища селян. За уставною грамотою, складеною поміщиком Г. Алексєєвим 31 жовтня 1862 року, на ревізьку душу виділялось по 2,25 десятин землі. Всього 988 чоловік мали одержати 2223 десятини, за які вони повинні були сплатити 80 137 крб. 77 коп. викупних платежів¹². Обурені селяни на початку жовтня 1863 року відмовилися прийняти уставну грамоту і платити цей викуп. Щоб примусити їх скоритися, поміщик викликав 3 роти солдат¹³. У тому ж році на сході котовської громади було вирішено послати до «царя-батюшки» в Петербург селянина Демида Керкеза «за громаду постояти». Та не довелося Керкезові дійти до царя. В Петербурзі його заарештували і ув'язнили. Тільки через п'ять років повернувся він додому. Його господарство занепало, сім'я жебракувала. Через рік після повернення Демид Керкез помер¹⁴.
     У 1885 році  в Котовці було 2436 жителів, об'єднаних у 4 селянські громади; вони мали 2831 десятину землі, в той час як поміщикам належало 18 496 десятин¹⁵.
     Свавілля царських урядовців, малоземелля та безземелля, неврожаї, великі викупні платежі тощо призводили до масового зубожіння селян. З кожним роком посилювався процес розшарування населення. Не маючи змоги прогодувати сім'ю, десятки бідняків Котовки ішли працювати на фабрики та заводи Катеринослава, на рудники Донбасу та Кривого Рога, на будівництво Мерефо—Херсонської залізниці та в найми до багатіїв. Чимало селян ходило на роботу у Таврійські степи. Тільки в 1884 році пішли на тривалі заробітки 37 селян, з них 30 чоловік і 7 жінок¹⁶.
     Злиденне існування штовхало селян на боротьбу проти поміщиків і куркулів та царської адміністрації. З донесення департаменту поліції відомо, що 29 серпня 1884 року селяни Котовки підпалили поміщицькі комори і знищили посіви¹⁷. У лютому 1898 року серед котовчан поширилися чутки про можливість збільшення наділів. Ті чутки, як говорилося в донесенні поліцейського урядника, поширював місцевий селянин Д. Редька. Але поліція з «великим зусиллям протидіяла і не дала обуренню глибоко укоренитися». В донесенні поліцейського урядника від 16 січня 1900 року повідомлялося, що житель села Д. Панченко підбурював односельчан відібрати землю у поміщиків, в розмовах не раз вказував на різні засоби, як це зробити¹⁸. Але ця боротьба мала стихійний характер і, як правило, закінчувалася поразкою селян.
     На початку XX століття в Котовці налічувалося 523 двори з населенням 3453 чоловіка¹⁹. Здебільшого це була біднота, яка, ще не звільнившись від поміщицької залежності, потрапила в кабалу до місцевих куркулів.
     Запровадження столипінської реформи прискорило розорення трудового селянства. З кожним роком ставало дедалі більше безземельних і безкінних селян, які йшли батракувати, а їхня земля і майно переходило до багатіїв. У 1908 році в Котовці на 601 селянське господарство з населенням 4284 чоловіка припадало 2223 десятини землі. В той же час поміщик Алексеев мав 23 740 десятин землі, церква — 120 десятин, куркуль Папуця — 60 десятин²⁰.
     Щоб тримати селян у покорі і стягати з них податки та ін. побори, в Котовці у 1908 році було розміщено 50 козаків.
     Навіть у зовнішньому вигляді села виявлялася соціальна нерівність його мешканців. Панський маєток, оточений великим садом, височів серед хатин під солом'яними дахами, що тулились на вузьких, кривих вуличках містечка.
     Наприкінці XIX століття в Котовці був лише один фельдшер. У 1903 році побудували лікарню на 20 місць, яку обслуговували 2 лікарі і 5 фельдшерів. Звичайно, лікарня не спроможна була надавати допомогу всім хворим, і тому значна частина населення лікувалася у знахарів.
     Більшість  аселення Котовки до революції була неписьменною. 2 церковнопарафіальні і земська школа, відкрита у 1874 році, не могли охопити всіх, хто хотів учитися. В 1911 році в земській школі навчалося 111 дітей і працювало двоє вчителів²¹.
     З давніх-давен мешканці Котовки славилися художнім вишиванням. Мережкою, вирізуванням, павучком, хрестом прикрашалися манишки, комір і поділ сорочок, рукави і особливо старанно рушники — ця споконвічна прикраса української хати. Жителі села були майстрами орнаментального розпису, для якого використовували місцеві глини²². Стіни хат, печі, віконниці прикрашали квітами, кольоровими смугами, візерунками; хліви і повітки мазали червонию глиною. Чудова природа Приорілля була невичерпним джерелом натхнення самодіяльних митців.

1    Д. И. Эварницкий. Раскопки курганов в бассейне рек Орели и Самары. — Журн. «Исторический вестник», 1891, т. 46, стор. 384.
2    Д. И. Эварницкий. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края. СПб., 1889, стор. 123.
3    Д. И. Эварницкий. Запорожье в остатках старины и преданиях народа, ч. 1. СПб., 1888, стор. 98—99.
4    А. А. Скальковский. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, стор. 31, 32.
5    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, вып. 1, стор. 344, 348.
6    В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734—1775. К., 1961, стор. 251, 344, 348.
7    Там же, стор. 116.
8    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор. 346.
9    Д. И. Эварницкий. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края, стор. 124.
10  И. Ванзинский. Местечко Котовка в хозяйственном отношении.— «Труды императорского вольного экономического общества», 1853, т. 4, стор. 131—165.
11  О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, стор. 475.
12  ЦДІА СРСР, ф. 577, оп. II, спр. 452, арк. 34, 53.
13  Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов, К., 1961, стор. 282, 283.
14  Газ. «Приорільська правда», 19 вересня 1957 р.
15  Волости и важнейшие селения Европейской России, вып. 8. СПб., 1886, стор. 8—9.
16  ЦДІА СРСР, ф. 1290, оп. 4, спр. 236, арк. 95, 96.
17  Крестьянское движение в России в 1881—1889 гг., стор. 808.
17  ЦДІА УРСР, ф. 265, оп. 1, спр. 9, арк. 1—3, 8, 9.
19  Список населенных мест Новомосковского уезда. Екатеринослав, 1902, стор. 12.
20  Список населенных мест Новомосковского уезда Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1911, стор. 12; Справочная книга Екатеринославской епархии за 1908 год, стор. 683.
21  Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год, стор. 256.
22  В. А. Бабенко. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. Екатеринослав, 1905, стор. 93—94.

Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка