Шолохове
Шолохове — село в Нікопольському районі Дніпропетровської області. Розташоване у межиріччі Базавлука і Солоної (притоки Дніпра), за 35 км від районного центру.
Поблизу Шолохового виявлено поселення та могильник доби бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), стоянку скіфо-сарматського часу (IV—II ст. до н. е.)1 та рештки поселення черняхівської культури (IV ст. н. е.).
За часів Запорізької Січі на цій території засновується козацьке займище. З 1740 року тут, на зимівниках і хуторах, постійно проживають родини, челядь і наймити січової верхівки2.
Після ліквідації Січі розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії Шолохове було перетворене на державну військову слободу, в якій у 1782 році зареєстровано 215 постійних жителів, що мали 4520 десятин надільної землі3.
У 1797 році військові поселенці Шолохового мали в користуванні 4120 десятин ріллі, 275 десятин сінокосів, 5 — лісу і сплачували поземельну подвірну, сорокаалтинну та інші податі4.
Кількість населення збільшувалася за рахунок втікачів з Правобережжя, Лівобережжя, з російських губерній. У 1802 році в Шолоховому налічувалось 150 дворів і 550 жителів5, а через п'ятдесят років — 273 двори і 1702 жителі6.
Становище державних селян Шолохового мало чим відрізнялось від кріпацького. Вони не мали права залишати землю без дозволу властей, були обкладені тяжкими грошовими податками і натуральними повинностями. Тому, незважаючи на достатню кількість землі, часто за жителями села лічилася недоїмка, частина якої виплачувалася тільки в особливо врожайні роки.
Згідно царських указів 1866—1867 рр. про поземельний устрій державних селян на Україні сільська громада Шолохового зберігала у повному розмірі всі колишні землі і угіддя. При розподілі землі наділ на ревізьку душу становив 6,9 десятини.
З розвитком капіталізму в землеробстві та із збільшенням населення — у 1886 році в Шолоховому проживало 2748 чол.— поглиблювався процес розшарування селянства7. Куркулі різними засобами захоплювали наділи економічно слабких селянських господарств, збільшували оренду землі у сусідніх поміщиків.
У 1889 році сільській громаді належало 4361,8 десятини надільної землі. При цьому в 242 господарствах наділ не перебільшував 5 десятин, зате в 196 господарствах він становив 15—20 десятин, а в 27 — понад 20 десятин. Нерівномірно розподілялася і оренда землі: 563 хазяї не мали її зовсім, 92 — орендували від 5 до 10 десятин, 76 — більше 10—15 десятин.
Про диференціацію селянства наприкінці XIX століття, коли в селі налічувалось 5274 чол., свідчить також і те, що з 875 господарств села 214 були безкінні, а 160 — мали по 4 і більше коней або ж волів, 113 — не мали корів, зате 65 куркульських господарств мали по 3 і більше корів. У 183 дворах не було ніякого реманенту, 412 — мали дрібний, а у 290 дворах були і плуги і букери.
Селяни-бідняки із свого мізерного поля не мали можливості сплачувати державних податей і не забезпечували собі навіть напівголодного існування. Тому вони здавали куркулям наділи за безцінь, а самі наймалися на роботу в поміщицькі економії і куркульські господарства. З початком розробок покладів марганцевої руди поблизу річки Солоної на землях М. Романова багато бідняків села поповнили ряди промислового пролетаріату.
Переважна більшість жителів села не вміла читати й писати: в 1898 році в 551 господарстві не було ні письменних, ні тих, хто навчався. В решті 324 дворах налічувалось 444 письменних чоловіків, тобто 16 проц. загальної кількості чоловічого населення, і 17 проц. жінок. В цьому ж році в церковнопарафіальній, відкритій 1896 року, та в міністерській, заснованій у 1882 році, школах навчалося 50 хлопчиків і 2 дівчинки. Решта 449 хлопчиків віком від 7 до 14 років і 353 дівчинки від 7 до 12 років лишалися поза школою8.
Газет селяни не передплачували. На початку XX століття два рази на тиждень надходив до волосного правління єдиний примірник газети «Русская правда». Зате в корчмах не було недостатку — в селі було 2 казенні винні лавки і 5 шинків.
Столипінська аграрна реформа значно погіршила становище малоземельного селянства. Селянська біднота, якій відводили найгіршу і найбільш віддалену від села землю, неохоче відокремлювалася на відруби, тому що це означало цілковите розорення. За 1907—1910 рр. виділилося 72 господарства, яким закріпили в особисту власність близько 10 проц. землі9.
З дальшим розвитком капіталізму в сільському господарстві процент виходу селян з общини значно збільшується. Так, уже в 1911 році на відруби відійшли 268 господарств.
Куркульські хутірські господарства, що мали можливість придбати кращий сільськогосподарський реманент, розширялися і багатіли за рахунок розорення селянської бідноти та експлуатації найманої батрацької праці.
Царизм сподівався притупити невдоволення селян з допомогою переселення. Так, з Шолохового до Сибіру виїхали 33 сім'ї. Зазнавши великих бідувань у дорозі, поселенці на нових місцях опинилися в надзвичайно тяжкому становищі: земля не була підготовлена, ніде було жити, нічого їсти. Багато з них повернулися в село розореними, з підірваним здоров'ям.
Перша світова імперіалістична війна призвела до ще більшого зубожіння селян. Земельний наділ на одного чоловіка не перебільшував 2 десятин.
Сім'ї незаможних селян голодували. Почастішали захворювання, епідемії. Тільки в 1915 році в Шолоховому сталося 40 випадків захворювання холерою та 420 — сипним тифом. Причому епідемія сипного тифу, як це вимушений був визнати і донести уряду катеринославський губернатор, розвинулась через недоїдання10. Шолохівський фельдшерський пункт був розташований у напіврозваленому будинку. Кімната, де чекали хворі прийому, вона ж і аптека, не опалювалась. Тільки в 1913 році була відкрита лікарська дільниця, 2 лікарі і 4 медичні сестри якої обслуговували населення 4 волостей — Шолохівської, Новософіївської, Олексіївської, Покровської.
Тяжке економічне становище жителів доповнювалось жахливими побутовими умовами. У 1912 році в селі було 2460 будинків. З них 7 кам'яних, 2142 — глинобитних, 311 — плотових, майже усі з земляною підлогою. Тільки 40 будинків були вкриті залізом, черепицею та деревом, решта — соломою11.
1 Археологічні пам’ятки УРСР, т. IX. К., 1960, стор. 14.
2 Материалы историко-статистического описания Екатеринославской епархип, вып. 1, стор. 162.
3 Дніпропетровський облдержархів. Колекція копій документів за 1767, 1781—1784 рр., арк. 76.
4 ЦДІА СРСР, ф. 1374, оп. 1, спр. 352, арк. 131.
5 ЦДАДА СРСР, ф. 1354, оп. 2, спр. 1, арк. 164, 191.
6 Списки населенных мест Российской империи, т. 13. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством, стор. 14.
7 Волости и важнейшие селения Европейской России, вып. 8. СПб., 1886, стор. 13.
8 Материалы для оценки земель Екатеринославской губернии, т. 1. Екатеринославский уезд, стор. 201, 202, 204—207.
9 Список населенных мест Екатеринославского уезда Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1911, стор. 11.
10 Приложение к всеподданейшему отчету Екатеринославского губернатора за 1915 год. Екатеринослав, 1917, стор. 21, 22.
11 «Врачебно-санитарная хроника Екатеринославской губернии», 1912, № 10—11, стор. 1022.
Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка