Голубівка

     Голубівка — село в Україні, Новомосковському районі Дніпропетровської області, розташоване за 27 км від районного центру і за 3 км від залізничної станції Кільчень. 
     На території села виявлені курганні поховання доби ранньої бронзи (III тисячоліття до н. е.), а також кургани кочівників-половців XI—XIII століть¹.
     Перша письмова згадка про цю місцевість пов’язана з історією Київської Русі. У 1187 році київські князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович разом з Ярославом Чернігівським вирушили в зимовий похід проти половців. Як говориться в Іпатіївському літопису, через великі сніги шлях князівських дружин проходив по Дніпру. Біля нижньої течії річки Самари дружини захопили половецькі «сторожки» і здобули відомості про те, що половецькі «вежі та стада» стоять поблизу Голубого лісу. У літопису зазначалось, що той ліс був на «полуднища пути» від Дніпра, і цим підтверджується припущення про розташування теперішньої Голубівки поблизу Голубого лісу².
     Місцевість навколо річки Кільчені, де в середині XVIII століття виникла слобода Кільчень (пізніше названа Голубівкою), була заселена запорізькими козаками. Царський уряд після невдалого Прутського походу переніс кордони Росії з басейнів річок Самари і Вовчої на північ, за річку Оріль. З 1709 року територію по річці Кільчені захопили татари. Аж до 1739 року тут були розташовані їхні аули.
     У 1745 році на місці Голубівки двома запорожцями — В. Сухіним і Г. Моторним засновано великий зимівник (хутір)³, який поклав початок слободі Кільчені. Її населення збільшувалося в основному за рахунок тих селян, що тікали сюди від поміщицької сваволі. Жителі слободи складалися з козаків і посполитих. Козаки відбували військову службу і різні повинності (військового постою, лагодження доріг, мостів та інші). Ще більше повинностей було у посполитих. Не всі посполиті мали тягло і тому вважалися «пішими». У 1770 році з 40 посполитих 4 зовсім не мали робочої худоби. Частина посполитих (т. зв. підсусідки), не маючи свого господарства, проживала при дворах заможних слобідчан. Щоб придбати коня або корову, посполитий мусив служити в господаря не менше двох-трьох років⁴. Посполиті, як і козаки, відбували тяжку повинність військового постою. Вони давали житло та постачали харчами військових старшин, сплачували т. зв. «військовий оклад», податок на утримання громадського писаря та інших. Хоч формально розподіл повинностей відбувався на сходках, та розпоряджалися цією справою слобідські отамани. Вони перекладали основний тягар податків на біднішу частину населення. Слобідська біднота не мала можливості самостійно вести господарство і мусила найматися до багатих козаків і посполитих.
     Після ліквідації Запорізької Січі Кільчень у 1777 році оголошується військовою державною слободою, жителі якої повинні були брати участь в охороні південних кордонів країни. За переписом 1782 року в слободі проживало 147 чоловіків і 113 жінок⁵.
     У 1784 році в Кільчені поселився козак І. Голуб, який приділив багато уваги розплануванню і впорядкуванню слободи та її заселенню. Деякі дослідники вважають, що на честь його з 1791 року за поселенням закріпляється назва — Голубівка. Тут проживало на той час 355 чоловіків і 255 жінок. За відомостями 5-ї ревізії в Голубівці було 170 дворів, проживало 477 чоловіків та 460 жінок⁶. Займалося населення в основному хліборобством. Висівали пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку та інші культури. Більшість жителів Голубівки жила в нужді, а у неврожайні роки, що часто повторювалися, голодувала. Біднота наймалася на роботи до поміщиків або заможних односельчан. Вона змушена була працювати з ранку до вечора, щоб заробити 20—60 копійок. Селяни платили грошовий податок, т. зв. «поземельний оклад», постачали солдатів до царського війська. Крім того, вони виконували ряд повинностей (підводну, дорожну та інші). Місцева адміністрація (волосний голова, виборний, писар) стежила за збором податків, примушувала селян виконувати різні повинності. Волосне правління утримувалося на селянські гроші — волосний голова одержував 20 крб. на рік, виборний — 10 і писар — 15 карбованців⁷.
     З 20-х років XVIII століття до 30-х рр. XIX століття оподаткування державних селян збільшилося у 9—10 разів. Після сплати податей бідноті не вистачало хліба до нового врожаю. Селяни Голубівки наймалися перевозити казенний провіант з одного місця до іншого, займалися чумацьким промислом. Розташування села на важливому торговельному шляху, який зв'язував Катеринославщину з Харківщиною, сприяло його швидкому розвитку. У 1859 році в Голубівці налічувалося 273 двори, де проживало 735 чоловіків та 705 жінок⁸.
     Згідно з царськими указами про поземельний устрій державних селян 736 ревізьких душ у Голубівці були наділені 4896 десятинами землі. Розмір наділу становив 6,7 десятини⁹. Розвиток капіталістичних відносин, що прискорився після реформи, сприяв зростанню населення Голубівки. Якщо в 1859 році в селі було 1440 чол., то в 1887—3278 чол., а в 1914 році — 5020 чол., тобто його кількість зросла майже в 3,5 раза. Площа ж оброблюваної землі майже не збільшилася. У 1859 році вона становила 4896, у 1914 році — 5557 десятин¹⁰. Таким чином, на початку XIX століття на одного жителя Голубівки припадало в середньому по 1 десятині землі.
     Протести трудящих села проти поміщицької експлуатації особливої гостроти набрали на початку XX століття. Під впливом революційної агітації восени 1904 року наймити поміщика Ляха спалили необмолочений хліб¹¹.
    Виступали селяни Голубівки також і проти нестерпного національного гніту. Вони вимагали викладання в школах українською мовою та надання Україні національної автономії¹².
     Після поразки революції 1905—1907 років за указом від 9 листопада 1906 року в Голубівці виділилося 52 двори на 47 хуторів. Сільській бідноті виділяли найгіршу землю. Не маючи робочої худоби, реманенту та грошей для оплати податків, вона була поставлена перед необхідністю продавати наділи. Так втратили землю і виїхали до Сибіру К. І. Прудченко, О. Д. Семенко, С. А. Шаравара й інші. Їх наділи скуповували куркулі, що мали по 40—120 десятин землі.
     Значна частина хутірських господарств була малоземельною. Так, у селянина Ф. Колотила на 5 чол. сім’ї припадало 10 десятин землі, а у Я. Летвина на таку ж сім’ю всього 7 десятин¹³. Такі господарства занепадали, а їх власники розорювалися. Селяни були обтяжені різними податками (поземельний, земські побори, підвідна, дорожна та інші повинності).
     До революції на всю Голубівську волость був лише один фельдшерський пункт. Тому селяни зверталися за допомогою до знахарів та ворожок чи просто сподівались, що «бог зцілить». Це призводило до високої смертності серед населення, особливо під час епідемій.
     У 1913—1914 рр. в селі працювали дві початкові школи: земська однокласна і однокласне чоловіче церковнопарафіальне училище з трьома відділеннями¹⁴. В них навчалося до 100 учнів. Переважна більшість населення Голубівки була неписьменною. Середні учбові заклади у містах мали змогу відвідувати лише діти заможних жителів села. Деяких заходів для розвитку освіти і культури вживали земські установи. В 1905 році в селі створено невелику бібліотеку-читальню, яка працювала по святкових днях. В 1912 році організовано місячні курси, на яких земські агрономи знайомили жителів села з основами агрономії і ведення господарства.

1    Труды XIII Археологического съезда, т. 1. М., 1907, стор. 108, 157; Науковий архів Інституту археології АН УРСР, ф. ВУАК, № 294, стор. 4.
2    К. В. Кудряшов. Половецкая степь. М., 1948, стор. 101.
3    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор. 432.
4    В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, стор. 243, 350.
5    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор. 432.
6    Военно-статистическое обозрение Екатеринославской губернии, т. 1, стор. 109.
7    Дніпропетровський облдержархів. Копії, документів по фонду Катеринославського губернатора. оп. 1, спр. 2099, арк. 121.
8    Список населённых мест Российской империи, т. 13. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством, стор. 82.
9    Список населенных мест Новомосковского уезда Екатеринославской губернии, стор. 3.
10  Вся Екатеринославская губерния. 1914 год, стор. 229.
11  Материалы по истории Екатеринославской социал-демократической организации большевиков и революционных событий 1904—1906 гг., стор. 285.
12  Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 488.
13  Вся Екатеринославская губерния. 1914 г., стор. 230—233.
14  Доклады и отчеты очередному губернскому земскому собранию сессии 1915 года. Обзор народного образования в Екатеринославской губернии за 1913—1914 учебный год. Екатеринослав, 1916, стор. 76.

Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка