Царичанка

     Царичанка (з 1784 до 1797 року — Алексополь) — селище міського типу Дніпропетровської області, центр Царичанського району. Розташована на правому березі річки Орелі — лівої притоки Дніпра, за 78 км від обласного центру і за 42 км від залізничної станції Кобеляки.
     Про заселення цих земель у давні часи свідчить відкрита в урочищі Паращина Гребля стоянка нового кам’яного віку (близько IV тисячоліття до н. е.). На території селища розкопано також кілька курганів доби бронзи (III—II тисячоліття до н. е.).
     Виникла Царичанка у XVII столітті. За часів гетьмана Самойловича тут оселилися козаки Гаврило Сало та Олексій Кочерга¹. В 1673—1674 рр. до них приєдналися переселенці з Умані та інших місцевостей Правобережжя, які терпіли від нападів кримських татар². Уже в 1677 році Царичанка згадується як сотенне містечко Полтавського полку³. І досі зберігає назву Замка горішня частина Царичанки, яка була обнесена земляними валами. Не раз на цих укріпленнях точилися запеклі бої з татарами. У 1696 році Царичанка, як і інші містечка по річці Орелі, зазнала нападу орди. Її вщент зруйнували і спалили⁴.
     Під час походу Карла XII на Полтаву в 1709 році у містечку стояв російський гарнізон⁵. З 1731 року Царичанка ввійшла до Української укріпленої лінії, як одна з її фортець⁶. У квітні 1736 року тут розмістилася головна квартира російсько-української армії під командуванням графа Мініха, яка готувалась до походу проти татар⁷.
     До 1764 року Царичанка залишалася сотенним містечком Полтавського полку. Переважну більшість його населення становили реєстрові козаки. У вільний від військової служби час вони займалися землеробством, вирощуванням тютюну, бджільництвом, рибальством, торгівлею. Так, у 1722 році царичанський сотник Федір Бабанський повідомляв канцелярію Полтавського полку, що козаки Грицько Бондаренко, Іван Коломийченко та інші сіють тютюн на продаж, за що й сплачують податок⁸. А взимку 1722 року городовий отаман Михайло Мацько залишив зимувати 120 бджолиних сімей, козак Іван Гниря — 127, посполитий Федір Моня — 62⁹. В Царичанці була броварня Григора Луценка, солодовня Данила Жданенка та Василя Палагути, які сплачували податок пивом та солодом Переволочнянській фортеці.
     Щорічно влітку в містечку збирався ярмарок, на якому торгували хлібом, худобою, шкірою, салом. Ярмарковий збір йшов «на пана полковника» і по копійці на місцеву старшину. З розвитком промислів та торгівлі збільшувалася кількість міщан, які селилися на т. зв. Подолі — торговельній слобідці Царичанки. Наприкінці XVIII століття в Царичанці жило багато військових. У 1780 році в секунд-майора Матвія Тимковського гостював і лікувався після поранення під Очаковом О. В. Суворов¹⁰.
     Розвиток феодально-кріпосницьких відносин, зростання гноблення рядового козацтва з боку старшини загострювали соціальні суперечності і викликали народні повстання. Ще у 1692 році населення Царичанки та слобід, розташованих по Орелі, брало участь у повстанні, яке швидко поширилося на всьому правобережжі Ворскли і супроводилося вбивством гетьманських та царських урядовців¹¹.
     Однією з яскравих сторінок антифеодальної боротьби на Лівобережній Україні у 2-й половині XVIII століття було повстання пікінерських полків, створених у 1764 році в південних районах Лівобережжя з частин лівобережних козаків. Позбавлення козацьких прав, жорстоке знущання, тяжка військова служба викликали збройний виступ пікінерів. У жовтні 1769 року повстали пікінерські полки — Донецький і Дніпровський (до складу якого входила Царичанка). Уряд, що боявся об’єднання пікінерів із запорожцями і розрізненими повстанськими загонами, які діяли на Слобідській та Лівобережній Україні, в 1770 році кинув проти них регулярні війська  які придушили повстання. Згадки про пікінерське повстання довго жили у пам’яті народній, у переказах і піснях¹².
     У 1765 році Царичанка відійшла до Новоросійської губернії¹³, з 1775 до 1784 року вона була центром повіту з воєводською канцелярією в складі Азовської губернії¹⁴. За наказом Катерини II в 1794 році містечко було підпорядковане Катеринославському намісництву. У 1797 році Царичанку, у зв’язку з винесенням за штат повітових міст, названо посадом¹⁵. Населення містечка становило тоді 4000 чоловік. У земляній фортеці стояв невеличкий гарнізон. У 1802 році Царичанка ввійшла до Полтавської губернії як містечко Кобеляцького повіту¹⁶; з 1816 року її перевели на становище військового поселення¹⁷. В 1846 році в містечку налічувалось 1376 військових поселенців, 37 козаків, 4 казенних і 15 поміщицьких селян, і крім того, купці та міщани, які торгували хлібом, великою рогатою худобою і вівцями. Щорічно тут відбувалися 4 ярмарки, на які привозили товари з Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній.
     Напередодні реформи 1861 року майже все населення містечка фактично перебувало на становищі державних селян. У 1863 році подушний податок з державних селян Царичанки становив 1 крб., з козаків — 1 крб. 52 коп^.18. Згідно з указами 1866—1867 рр. про поземельний устрій державних селян, жителі Царичанки одержали наділи розміром до 5 десятин. За них треба було платити в казну по 2 крб. з десятини. Користування землею залишалося общинним.
     Перший після реформи переділ землі проводився у 1879—1881 рр.¹⁹. Землю ділили відповідно до мешканців чоловічої статі, вдови наділів не одержували, садиби також входили в наділ і давалися не на душу населення, а на домовласника. Найбільший розмір садиби не перевищував 1200 кв. сажнів. Близько 100 десятин землі — виморочні наділи та наділи тих, хто йшов на заробітки в Таврію,— оброблялися всією громадою²⁰. Громаді також належав сад, що здавався в оренду і від якого вона мала на рік 5—7 карбованців прибутку. Ще одним джерелом поповнення громадського фонду були ярмарки, які давали близько 300 карбованців щорічного прибутку (містове).
     Для випасу худоби було виділено 780 десятин піщаних і солонцюватих земель. Тому селяни віддавали худобу на випас в економії Катеринославської губернії, бо віддалені пасовиська були дешевші. За випас пари волів протягом 2,5 місяця платили 10 крб. або скошували хліб і складали його в копи з площі у 3 десятини 120 кв. сажнів. Звичайно, бідні господарі не мали змоги віддавати худобу навіть і на дальні пасовиська, і тому влітку годували її соломою.
     Статистичні відомості про стан землеволодіння в селі в 90-х рр. засвідчують поглиблення диференціації селянства у пореформений період. У 1890 році тут проживало 3664 чоловіка. З 731 господарства 138 володіли тільки садибами або зовсім не мали землі, 153 належало менш як по 3 десятини, 186 — менш ніж 6 десятин, а 186 — понад 6, але менш як 9 десятин. 50 господарств володіли по 15 десятин і лише 2 господарства мали по 50. Отже, основну масу становили дрібні господарства (291) та середні (186), які працювали супрягою або наймали тягло. Безземельні та малоземельні селяни йшли на заробітки до Таврії. Так у 1890 році на далекі заробітки ходило 338 чол., наймитувало 150 ²¹.
     Наслідком столипінської аграрної політики у Царичанці було загальне зменшення господарств. Через віддаленість наділів від села і черезсмужжя бідняки мусили за безцінь продавати землю і йти на заробітки до міста. В 1910 році 160 господарств Царичанки мали більше ніж по 15 десятин землі. Куркулям належала майже вся робоча худоба, сільськогосподарський реманент. Молотарками користувалися 84 господарства, сівалками — 4 ²².
     Розвиток капіталістичних відносин супроводився зростанням місцевої промисловості. В селі працювали 6 салотопних заводів, одна воскобійня, 14 олійниць, 63 вітряні та 6 водяних млинів, 15 кузень. Працювали бондарі, бричечники, ковалі, шевці, ткачі, теслярі та ін.²³. У 1913 році в Царичанці були парові млини, маслоробні, просорушки, кузні. Велася жвава торгівля скоб’яними товарами, хлібом, сіллю. З рук торгували пряниками, бубликами та квасом.
     Деяке економічне пожвавлення майже не відбилося на зовнішньому вигляді села. Тут було тільки 42 будинки з залізними і черепичними дахами, решта — вкрита соломою та очеретом.
     Медичну допомогу населенню подавали фельдшер і повитуха в т. зв. лікарському околотку, а тяжко хворих відправляли до повітового міста. Перший навчальний заклад — однокласне народне училище — відкрився у 1844 році. До нього було прийнято тоді тільки 22 учні²⁴. З 1860 року в Царичанці працювало сільське училище міністерства державних маетностей. У 1866 році його ліквідували через відсутність учителя. Працювали 4 церковнопарафіальні школи, де навчали дітей священики місцевих церков. Наприкінці XIX століття майже на 4 тис. мешканців налічувалося 224 письменних чоловіків та 49 жінок.

1    Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году., ч. З, Полтава, 1852, стор. 168.
2    П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. Полтава, 1865, стор. 48.
3    Журн. «Полтавские епархиальные ведомости», 1882, № 17, стор. 844.
4    Городские поселения Российской империи, т. 6, стор. 212.
5    Н. Костомаров. Мазепа и мазепинцы. Исторические монографии и исследования, т, 16, изд. 2-е. СПб., 1885, стор. 5—10.
6    П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор. 49.
7    Д. Багалей. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства М., 1887, стор. 300—319.
8    «Труды Полтавской ученой архивной комиссии», 1905, вып. 1, стор. 12.
9    «Труды Полтавской ученой архивной комиссии», 1905, вып. 2, стор. 34.
10  Журн. «Полтавские епархиальные ведомости», 1897, стор. 846, 847.
11  В. А. Голобуцкий. Запорожское казачество, стор. 326.
12  Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 251.
13  П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор 58.
14  «Труды Полтавской губернской архивной комиссии», 1907, вып. 4, стор. 169.
15  Філіал ЦДІА УРСР у Харкові, ф. 411, оп. 1, спр. 32, арк. 9.
16  Списки населенных мест Российской империи, т. 34. СПб., 1862, стор. 18.
17  Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. 2. Полтава, 1849, стор. 73.
18  П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор. 126.
19  Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. 11. Кобелякский уезд. Полтава, 1892, стор. 343.
20  Там же, стор. 50—51, 162, 303, 334, 335.
21  Там же, стор. 170.
22  Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Полтава, 1913, стор. 220, 221.
23  Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. 11. Кобелякский уезд, стор. 552—569.
24  Журн. «Полтавские епархиальные ведомости», 1882, № 17, стор. 853.

Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка