Кривий Ріг
Кривий Ріг — місто в Дніпропетровській області, великий індустріальний і культурний центр , залізничний вузол, розташований у степовій зоні Придніпровської височини і Причорноморської низовини, при злитті рік Інгулець і Саксагань.
Кривий Ріг — центр Криворізького залізорудного басейну — найважливішої сировинної бази металургії України. Надра Криворіжжя багаті на різні корисні копалини. Серед них найбільш значними є руди, які за вмістом заліза належать до найбагатших руд світу, а також величезні поклади залізистих кварцитів, що піддаються збагачуванню. Зустрічаються також марганцеві руди, боксити, буре вугілля, каоліни, сланці, графіт, є чималі запаси мінеральної сировини для виробництва барвників, поклади кристалічного будівельного каміння, вапняку, доломіту, будівельного піску.
На території, яку займає тепер місто, археологи виявили рештки поселення часів пізнього палеоліту (понад 15 тисяч років тому). При впадінні річки Саксагані в Інгулець та під час розкопок величезної «Царевої могили» під містом знайдені поховання мідного віку (III тисячоліття до н. є.)1. Відомі також сліди розробок залізної руди в скіфський період (V ст. н. е.). Поблизу міста досліджувались і сарматські кургани, що датуються II—III століттям н. е., та поховання кочівників XIV—XV століття.
Початок нинішньому місту поклали запорізькі зимівники, які виникли в середині XVII століття. Першим поселенцем у цій місцевості, за легендою, був козак Ріг, який втратив у боях одне око і був прозваний «Кривим» Рогом. Гадають, що від цього імені і пішла назва поселення. Інша версія пов'язує цю назву з рельєфом місцевості: при впадінні Саксагані в Інгулець утворюється довгий кривий мис, або ріг2.
Поселення було розташоване на одній з важливих козацьких комунікацій — Кизикерменському шляху; на схід від нього пролягав Микитинський шлях. Цими шляхами у квітні 1648 року запорожці і повсталі селяни під керівництвом Богдана Хмельницького йшли назустріч авангарду військ Потоцького.
У XVIII столітті Кривий Ріг, що став великим запорізьким поселенням, входив до Інгульської паланки (повіту) Запорізької Січі. В 1781 році тут було 412 дворів з 2184 жителями3. У наступні роки кількість населення зростала.
Після ліквідації Запорізької Січі царський уряд роздавав її землі генералам і офіцерам, козацькій старшині, російському, українському та польському панству, колоністам. Поміщики силоміць переселяли сюди людей з інших місцевостей Росії. Наприкінці XVIII століття поміщиця Диконська привезла з Пензенської губернії 30 селянських сімей, яких вона виміняла на собак. Село, де вони поселилися, було названо Диконкою або Катеринівкою ( селище рудника ім. Кірова). У 1808 році виникло село Інгулець. Генерал Рахманов у 1818 році на одержаній від Олександра І землі заснував село Олександрів Дар, поселивши тут селян, вивезених з Чернігівської губернії4.
В 1829 році Кривий Ріг був перетворений на військове поселення. Чоловіків віком від 18 до 45 років зачислили в поселенський і резервний ескадрони, решту — в діючі підрозділи уланської кавалерійської дивізії. Солдати поселенського і резервного ескадронів займались сільським господарством, утримуючи себе, свої сім'ї та постояльців-офіцерів і солдатів діючих підрозділів. Одночасно вони несли тягар військової муштри. В 1842 році власті перевели сюди понад 200 чоловік з київського та подільського військових поселень5.
Після ліквідації в 1857 році військових поселень населення Кривого Рога перейшло на становище державних селян. У 1859 році тут налічувалось 554 двори і 3644 жителі. В Інгульці було 165 дворів з 1396 жителями, а в Олександродарі (Рахманівці) — 151 двір і 1149 жителів. Значно зросла кількість населення у Гданцівці, Довгинцевому, Вечірньому Куті та інших селах, що згодом увійшли в межі міста. Займалося воно сільським господарством, торгівлею, різними ремеслами і промислами. Переважну кількість його становили селяни і ремісники; заможна верхівка складалася з поміщиків, купців й торговців. З розвитком капіталізму в Росії Кривий Ріг, як писав В. І. Ленін, перетворився на великий ринок наймання на землеробські і на гірничі роботи6. Щорічно тут реєструвалося від 3,4 тис. до 5,9 тис. робітників7.
В 2-й половині XVIII століття почалося дослідження залізних руд Криворіжжя. В ньому брали участь академіки В. Ф. Зуєв, І. Гюльденштедт, П. С. Паллас, В. Ізмайлов, професор Ліванов, пізніше М. П. Барбот де Марні та інші вчені. Проте промислова розробка руд почалася тільки в 1881 році. Вона провадилась французьким акціонерним «Товариством криворізьких залізних руд». Активну роль в організації товариства і в промисловому освоєнні залізорудних родовищ відіграв поміщик Верхньодніпровського повіту О. М. Поль. На землях, орендованих у селян, товариство відкрило перший, Саксаганський рудник ( територія рудоуправління ім. Дзержинського).
Великий вплив на розвиток Кривого Рога мало спорудження в 1881—1884 рр. залізниці, що зв’язала місто з промисловими районами Придніпров’я та Донбасу. Спочатку вона була названа Криворізькою, а потім — Катерининською (тепер — Придніпровська).
В середині 80-х рр. в розробку криворізьких залізних руд включилися й металургійні товариства. В 1885 році одне з них — Новоросійське — відкрило два рудники, а через рік Південно-Російське Дніпровське заснувало рудники Галковський, Шмаковський і Ростковський. У 1886—1888 роках Брянським товариством закладено Олександрівський та Брянський рудники8. Розпочали також розробку і окремі підприємці. Виникає ряд дрібних рудників. Видобуток руди в басейні швидко зростав. Уже в 1897 році Кривбас за видобутком руди зайняв перше місце в Росії, випередивши гірничо-заводський Урал.
Дальшому швидкому розвиткові басейну сприяло промислове піднесення 90-х рр. У 1890—1892 рр. на землях Гданцівського маєтку, купленого О. М. Полем, «Товариство криворізьких залізних руд» збудувало чавуноливарний завод. В налагодженні виробництва чавуну велику роль відіграв видатний російський доменщик М. К. Курако, який працював тут горновим у 1892—1898 рр.9. У 1900 році Гданцівський завод виробляв понад 52,8 тис. тонн чавуну10. Вже на кінець 90-х рр. видобутком руди у Кривбасі займались 25 акціонерних товариств, в яких переважав французький та бельгійський капітал. У 1900 році в басейні діяло 79 рудників, на яких було видобуто 156 205 тис. пудів руди11.
В першому десятиріччі XX століття залізорудна промисловість Криворіжжя перебувала в стані кризи і депресії, яка в 1910 році змінилась новим піднесенням. У 1913 році в басейні було видобуто 6,3 млн. тонн руди (близько 70 проц. загальноросійського видобутку)12— найбільше в дореволюційному Кривбасі. Виробництво чавуну на Гданцівському заводі також зросло і досягло 85—90 тис. тонн.
Під час економічної кризи і застою дрібні підприємства розорилися. Загальна кількість гірничорудних підприємств зменшилась. У 1913 році тут діяло 49 рудників. Відбувалась концентрація виробництва. Великі залізорудні підприємства здійснили перехід від кар’єрного до шахтного способу видобутку руди, почали застосовувати електропідйомники, пневматичне буріння.
Напередодні першої світової війни 12 найбільших акціонерних компаній, що перебували під контролем іноземного капіталу, зосередили в своїх руках 86 проц. видобутку залізної руди в басейні13. Їх притягували сюди висока якість сировини, дешевизна робочої сили і найбільші дивіденди на вкладений капітал.
На базі концентрації виробництва виникло монополістичне об’єднання капіталістів — «Продаруд». Розвиток залізорудної промисловості Криворіжжя контролювали також синдикати «Продамет» і «Продвугілля», які мали тут свої рудники.
Крім залізорудних і металургійних, на Криворіжжі виникло багато дрібних підприємств легкої і харчової промисловості. На початку XX століття в Кривому Розі налічувалось 256 торговельно-промислових підприємств, в т. ч. механічний завод, фабрика фарб, олійня, 2 парових млини, 5 лісових пристаней тощо14.
Промисловий розвиток супроводився швидким ростом населення. У 1887 році в Кривому Розі налічувалось 6000 чол., а в 1896—17 00015. Через 20 років, у 1916 році, тут проживало 26,7 тис. чол. В усьому залізорудному районі, що зараз входить у межі міста, перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією було понад 60 тис. жителів. Робітничий клас зростав як за рахунок місцевих селян, так і тих, що прибували з інших губерній України та Росії. 84 проц. усіх робітників Кривбасу були вихідцями з українських губерній16.
Всього в 1881—1885 рр. на Криворіжжі працювало 1000 гірників, на 1897 рік — 2642, а в 1900 році на 79 руднях працювало вже 7240 робітників17. Залізничників у басейні на початок XX століття налічувалось до тисячі чоловік. На Гданцівському металургійному заводі в цей час було зайнято близько 400 робітників. Кілька сотень робітників працювали на дрібних підприємствах та в ремісничих майстернях.
Під час економічної кризи кількість робітників басейну зменшилась. В наступні роки вона зросла, головним чином, на великих підприємствах. А в 1913 році в залізорудній промисловості Криворіжжя працювало 23,6 тис. робітників. Кількість робітників у інших галузях промисловості не змінилась.
Ось що писав про умови праці гірників відомий діяч революційного руху на Криворіжжі В. А. Валявко: «Робота виконувалась відрядно, від вагонетки. Ціна за вагонетку коливалась від 17 до 30 коп., середня ціна не перевищувала 22 коп. При цьому на власні кошти робітники купували вибухівку, інструменти і сталь для забурників,— все це йшло за рахунок робітників. За найсприятливіших умов робітники заробляли близько одного карбованця, майже ніколи більше, взагалі ж менш ніж карбованець, отож 80—90 коп. уже вважалось добрим заробітком. Щоденна плата на поверхні рудника становила 40 копійок»18. За офіційними даними, в цей час відрядно робітники одержували на місяць від 15 до 25 крб. Більш кваліфіковані («майстрові») — 25—35 к-рб. Така зарплата збереглася протягом всього дореволюційного періоду19.
Жили гірники та їхні сім'ї здебільшого в землянках. «На копальнях,— писав гірничий інженер І. Тіме,— дуже часто для житла робітникам надаються вриті в землю низькі землянки з мініатюрними віконечками і курними печами. Такі землянки, розташовані серед голого степу, без води і будь-якої рослинності, під палючим промінням південного сонця, настільки непривабливі, що лише крайні злигодні змушували робітників оселятися в них. Такому житлу робітники дали влучну назву «вовчі лігва» і нерідко воліють ночувати під землею, в руднику, або просто неба»20.
У 1902 році в Криворізькому басейні було 155 шахтарських бараків на 7067 чоловік, у 1913 році — 297 на 16 660 чоловік. Це значить, що в кожному з них в 1902 році жило 45, в 1913 році — 56 робітників. Лише для частини кваліфікованих робітників капіталісти створювали т. зв. сімейні будинки. В 1913 році в них жило 1719 робітників, тобто 14 проц. загальної кількості гірників Кривбасу. Місцеві робітники тулились у хатах-мазанках.
Дореволюційний Кривий Ріг був неблагоустроєним, глухим закутком Херсонської губернії. Тільки на початку XX століття центральні вулиці почали забудовуватись двоповерховими, зрідка триповерховими будинками. Забруковано було лише частину двох вулиць. Містечко не мало транспорту, каналізації, водопроводу, електроосвітлення (діяла одна примітивна електростанція).
Велика скупченість, антисанітарія, напівголодне існування призводили до масових епідемій грипу, чуми, холери та інших інфекційних хвороб. В 1895 році в Кривому Розі діяла лише одна невеличка земська лікарня. Під тиском робітничого руху пізніше було відкрито кілька дрібних лікарень і приймальних покоїв на рудниках. В 1901 році налічувалось всього 9 таких лікарень на 126 місць. Їх обслуговували 10 лікарів, 35 фельдшерів, 2 акушери. У 1911 році було 32 лікарняні установи на 312 місць. В них працювало 34 лікарі (лише 10 з них були штатними), 49 фельдшерів і акушерок.
Царизм і буржуазія намагались загальмувати потяг робітників і їх дітей до освіти. В 1901 році у Кривому Розі було 3 земські школи, на рудниках діяли 2 школи, де працювало 4 учителі і навчалися 110 учнів. В 1913 році в місті та на рудниках працювало 26 початкових шкіл (міністерських, земських, церковнопарафіальних, залізничних та рудничних), в яких навчалось 2 тис. учнів. Це становило менш як п’яту частину дітей шкільного віку. Діти більш заможних родин могли навчатись у приватних гімназіях (їх тут було 2), у комерційному та сільськогосподарському училищах.
Працювали приватні бібліотека і читальня та 3 невеликі кінематографи. На рудниках басейну діяли ще дві бібліотеки, кінематограф та «робітничий театр». Зате не бракувало шинків та церков, за допомогою яких місцеві власті й буржуазія прагнули відвернути робітників від революційної боротьби.
1 Летопись Херсонского музея за 1909—1910, 1911 гг., вып. 2. Херсон, 1912, стор. 25—27; Журн. «Археология», 1953, т. 8, стор. 106.
2 Путешественные записки Василия Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 —1782 гг. СПб., 1787, стор. 268, 269.
3 Материалы для оценки земель Херсонской губернии, т. 6. Херсонский уезд, стор. 158—259.
4 Там же, стор. 208—209, 256,257.
5 Материалы для географии и статистики России. Херсонская губерния, ч. 1. СПб., 1863, стор. 477.
6 В. І. Ленін. Твори, т. 3, стор. 202.
7 Історія робітничого класу Української РСР, т. 1, стор. 116.
8 Материалы для оденки земель Херсонской губернии, т. 6. Херсонский уезд, стор. 264, 265; По катерининской железной дороге, вып. 1, стор. 92.
9 Люди русской науки, т. 2. М. — Л., 1948, стор. 1071.
10 Отчет горного департамента за 1900 и 1901 годы. СПб., 1903, стор. 368.
11 По Екатерининской железной дороге, вып. 1, стор. 45, 46; Отчет горного департамента за 1900 и 1901 гг., стор. 368.
12 Общий обзор главных отраслей горной и горнозаводской промышленности. Пг., 1915, стор. 172.
13 В. С. 3ив. Иностранные капиталы в русской горнозаводской промышленности, стор. 76; Общий обзор главных отраслей горной и горнозаводской промышленности, стор. 172.
14 По Екатерининской железной дороге, вып 1, стор. 56.
15 В. І. Ленін. Твори, т. З, стор. 451.
16 Ф. Е. Лoсь. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст., стор. 90.
17 Історія робітничого класу Української РСР, т. 1, стор. 123.
18 Журн. «Летопись революции», 1925, № 3, стор. 59.
19 Железорудная промышленность Южной России в 1913 году, стор. 28—31.
20 «Горный журнал», 1888, т. 1, кн. 2, стор. 340.
Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка