Перещепине

     Перещепине — місто районного значення Новомосковського району Дніпропетровської області, розташоване вздовж лівого пологого берега річки Орелі, за 43 км на північ від районного центру і за 3 км від залізничної станції Перещепине Придніпровської залізниці.
     На території Перещепиного є кургани доби бронзи (III — І тисячоліття до н. е.)¹.
     У XVII столітті ця територія належала Запорізькій Січі. За даними на 1764 рік, Перещепине вважалося однією з головних слобід Орільської паланки (округи)². В «Усній розповіді колишнього запорожця... М. Л. Коржа» Перещепине назване в числі 17 найдавніших козацьких поселень на Катеринославщині. Тут висловлено припущення, що назва села походить від його географічного положення: «Прикордонне це урочище... начебто перещеплювало, тобто розділяло Гетьманщину від Запоріжжя»³.
     Татарські орди кримського хана Гірея, прорвавшись у 1768 році на Лівобережжя, зруйнували та спалили козацькі слободи й хутори понад річками Оріллю і Самарою, серед них і Перещепине.
     Ведучи боротьбу проти численних нападів, козаки освоїли степову місцевість, поклавши тут початок землеробству, скотарству, промислам. В селі був прошарок заможних козаків і посполитих, які користувалися працею найманих робітників. У Ілька Браги, наприклад, у 1773 році працювали 3 робітники. Більшість населення не мала власності і наймалася на роботу до заможних козаків. Посполиті, що мали робочу худобу, називалися «тяглими», ті, що зовсім не мали,— «пішими». За даними на 1774 рік, підсусідки у Перещепиному становили 38 проц. щодо тяглих посполитих⁴.
     Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі Перещепине стало військовою державною слободою⁵. У 1776 році тут проживало 860 чол. населення, яке займалося в основному землеробством⁶. Так звані «військові поселенці» належали до категорії державних селян, жили вони на казенних землях і повинні були поставляти певну кількість солдатів до царської кінноти. Поселенці обкладалися тяжкими грошовими податками (т. зв. поземельний оклад, подушна подать та ін.), на свої кошти утримували сільську адміністрацію, волосне правління, виконували підводну, шляхову та ін. повинності.
     Для збору податей і тримання селян у покорі уряд запровадив у 1787 році систему управління за допомогою сільських виборних органів. Старшини, старости, виборні та зборщики обиралися на встановлений строк з числа сімейних селян, які досягли 25 років, що мали свій двір або землю. Заможна верхівка могла достроково віддавати в солдати тих бідняків, які виявляли невдоволення існуючими порядками. А служба була тривалою: в козацьких частинах служили 15 років, у рекрутах — 25.
     За відомостями 5-ї ревізії (1794—1808 рр.), в Перещепиному налічувалося 280 дворів, на 1305 чол. населення припадало 6935 десятин орної землі⁷. Швидкому розвитку села сприяло розташування його на тракті, що пролягав від Полтавщини через Перещепине на Новрмосковськ до Катеринослава і був продовженням Московського тракту до Херсона і Криму.
     Щороку тут збиралися 4 багатолюдні ярмарки: перший—з 8 до 12 березня, другий — з 12 до 16 травня, третій — з 15 до 19 серпня і четвертий — з 6 до 9 грудня. На них продавали велику рогату худобу, коней, хліб, посуд та інше. Товарообіг досягав 70 тис. крб. Купка багатіїв мала великий зиск, а більшість селян жила в нужді. У військово-статистичному огляді Катеринославської губернії за 1850 рік зазначалося, що «є з державних... селян заможні хазяї, але число їх значно менше, ніж бідноти...». Особливо скрутно доводилося бідноті під час неврожаїв, які повторювались кожні 2—3 роки. Щоб не померти від голоду, доводилося йти на заробітки до поміщиків і багатих селян. За тяжку поденну працю наймити одержували влітку на збиранні хліба і сіна 45—60 коп., в іншу пору року — 20—30 копійок⁸.
     Процес диференціації ще більше посилився у зв’язку з розвитком капіталістичних відносин на селі, поштовх якому дала реформа 1861 року. В 1866—1867 рр. у Перещепиному 1396 ревізьких душ було наділено 11 130 десятинами землі⁹. На той час в селі проживало 2781 чоловік. Більшості селян не вистачало тягла і реманенту. Державні селяни могли відразу викупити свої наділи або ж вносити до казни щорічно «державну оброчну подать», сільська біднота не мала коштів, і її землі прибирали до своїх рук багатії.
     За період з 1859 по 1897 рік кількість населення в селі зросла більш ніж удвоє, кількість дворів за той же час збільшилася з 529 до 956. У 1913 році було вже 1378 дворів і мешкало 7753 чол., тобто в порівнянні з 1859 роком населення зросло майже втроє. Площа ж оброблюваної землі залишалася майже незмінною (за період з 1861 до 1913 року вона збільшилася з 11 130 до 11 155 десятин¹⁰. До того ж земля розподілялася не порівну між жителями села, велика частина її належала куркулям. Гостре малоземелля було однією з причин зубожіння багатьох господарств. Про становище перещепинських селян кореспондент газети «Степь» писав, що багато з них під час неврожаю продавало худобу, а в тих, у кого залишалася, вона ставала худою і безсилою для весняної роботи. «Прийшла весна,— писалося у газеті,— а від кожного тільки чути: „працювати нічим, сіяти нічого. Тяжко. Страх як тяжко"»¹¹.
     Не випадково багато перещепинців брали активну участь у заворушеннях селян Новомосковського повіту в пореформений період. 15 серпня 1883 року губернський предводитель дворянства в донесенні міністру внутрішніх справ повідомляв, що обурені утисками селяни Перещепиного побили поліцейського урядника і станового пристава¹². Виступи селян у 1883 і 1889 рр. проти поміщиків Ілляшенка, Родзянка та ін. набули настільки гострого характеру, що для їх придушення царський уряд послав кілька батальйонів солдатів.
     Нестача землі, неврожаї, розорення — все це примушувало сільську бідноту шукати заробітку на стороні. Одні вирушали чумакувати до Криму, інші наймалися до поміщиків або куркулів. Частина селян намагалася знайти роботу на перещепинському пункті робочої сили, який було засновано у 1899 році у заболоченій місцевості, поблизу річки Орелі. Цей пункт постачав сільськогосподарських робітників до Перещепинської, Афанасівської, Личківської, Голубівської, Петриківської і Жданівської волостей Новомосковського повіту, частково до Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Робітники, що шукали роботу, жили в тісному бараці, розрахованому на 180 чоловік. У 1902 році на ночівлю під відкритим небом залишалося тут 7649 безробітних¹³. Їдальня не працювала, санітарні умови були жахливими. Спали на нарах, розміщених у 3 яруси. Воду брали з річки, покидьки скидали в сусідню лощину¹⁴. Не дивно, що перещепинський пункт займав одне з перших місць у Катеринославській губернії за кількістю захворювань серед сільськогосподарських робітників. Із тих, хто перебував на пункті у 1902 році, хворих було 18,1 процента.
     Наслідком столипінської аграрної реформи було різке збільшення кількості малоземельних та безземельних селян. Біднота віддавала свої наділи куркулям за частину врожаю або продавала землю за безцінь. Так, бідняк Я. Прус продав землю заможному селянину Я. Сидоренкові, який за час з 1910 по 1917 рік розширив свою земельну площу більш ніж у 10 разів. Серед тих, хто позбувся землі, був і П. М. Бреус. У нього залишилося лише 2 десятини. Потрапивши у безвихідне становище, частина жителів Перещепиного змушена була переселитися до Акмолінської губернії.
     Після реформи прискорився розвиток капіталістичних відносин на селі. Куркулі засновували і промислові підприємства. У січні 1914 року в Перещепиному діяли цегельний завод, 2 парові млини, 2 олійниці, 2 склади сільськогосподарських знарядь і матеріалів¹⁵.
     Поряд з швидким збагаченням селянської буржуазії дедалі біднішала переважна більшість селян. У квітні 1911 року сільська громада звернулася до Новомосковської повітової управи з проханням про замощення головної вулиці села. В доповіді зазначалося, що «...в дощову пору року вулиця перетворюється на непрохідне болото... вода застоюється і місяцями не висихає, від чого повітря отруюється сильним смородом, який може бути початком різних захворювань»¹⁶.
     Протягом тривалого часу селяни не мали будь-якої медичної допомоги. Тільки в 1885 році земство на свої кошти влаштувало в Перещепиному медичний пункт¹⁷. У зв'язку з тим, що приміщення пункту незабаром стало таким ветхим, що могло завалитися, у 1897 році було збудовано дерев'яний будинок для лікарні на 8 ліжок. Вона обслуговувала населення 5 волостей. Один лікар, 4 фельдшери і одна акушерка, які працювали тут (1901 рік), не мали змоги дати кваліфіковану медичну допомогу. За ліками їздили до Новомосковська. Тільки в 1913—1914 рр. в Перещепиному відкрилася аптека.
     Вперше про Перещепинську школу згадується в 1840 році. Була та школа однокласною і перебувала в «...тісному, темному, холодному, готовому завалитися, приміщенні, яке загрожувало небезпекою навчаючим і учням»¹⁸. У 1887 році почало діяти однокласне сільське народне училище на 80—90 учнів. Утримувалося воно на кошти сільської громади і земства. Перед першою світовою війною в селі було 4 невеликі школи — земське однокласне училище і 3 церковнопарафіальні. Та вчитися приймали туди не всіх. Так, у 1911 році до земського училища бажаючих записалося 180 чол., а прийняли тільки 60. До однієї з церковнопарафіальних шкіл зараховано 10 дітей з 40, що подали заяви. У дві інші школи через нестачу місць також не потрапили діти бідняків. У дореволюційний час 82 проц. населення Перещепиного було неписьменним.
     Незважаючи на труднощі, передові представники сільської інтелігенції намагалися проводити культурно-освітню роботу серед населення. За допомогою земства в січні 1912 року почали працювати двотижневі курси, на яких частина селян вивчала основи землеробства, тваринництва, городництва, садівництва, організації господарства¹⁹. В перещепинському Народному домі читалися іноді лекції, тут також можна було побачити «Назара Стодолю», водевілі Чехова. У школах по неділях організовувалися читання на історичні та природничі теми. Про ці читання в Перещепиному так розповідалося в журналі «Дніпрові хвилі» (№ 5—6) за 1911 рік: «Корисна б штука була і селяни цікавляться, та ... на українській мові не читають лектори, бо кажуть, що не можна». Рідна мова була заборонена. Спроби передових людей села зробити якісь зрушення в культурі і побуті зустрічали опір представників місцевої влади.

1    Короткий звіт ВУАК за 1926 рік. К., 1927, стор. 12.
2    А. А. Скальковский. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, стор. 32.
3    Устное повествование бывшего запорожца жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки — Никиты Леонтьевича Коржа. Одесса, 1842, стор. 93; Протягом 1828— 1831 рр. у Катеринославі архієпіскоп Гавриїл Розанов та ректор Катеринославської семінарії Яків Вечерків вели бесіди з колишнім запорізьким козаком М, Л. Коржем, який прожив 104 роки (помер у 1835 р.). Його розповідь про життя в Запорізькій Січі вони зібрали в окрему книжку, видану Одеським історичним товариством у 1842 році.
4    В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, стор. 251, 353.
5    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, вып. 1, стор. 432.
6    К истории управления Новороссии князем Г. А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 годов, вып. 2. Екатеринослав, 1905, стор. 129.
7    ЦДАДА, ф. 1355, оп. 2, спр. 21, арк. 28.
8    Военно-статистическое обозрение Российской империи. Екатеринославская губерния, т. 11, стор. 98, 110.
9    Список населенных мест Новомосковского уезда Екатеринославской губернии, стор. 10.
10  Вся Екатеринославская губерния. 1913 г., стор. 247.
11  Газ. «Степь» Екатеринослав, № 13, 1885, стор. 200.
12  ЦДАЖР СРСР, ф. 102, 2 діловодство, 1883, спр. 312, ч. 28, арк. 10.
13  Отчет Екатеринославской губернской земской управы по санитарному отделению за 1902 г., стор. 46, 47.
14  Отчет Екатеринославской губернской земской управы по санитарному отделению за 1902 г., таблиця № 13.
15  Вся Екатеринославская губерния. 1914 г., стор. 247.
16  Постановление очередного Новомосковского уездного земского собрания с 30 сентября по 4 октября 1911 г. Новомосковск, 1912, стор. 729.
17  Краткий отчет Новомосковской уездной земской управы XXII Новомосковскому очередному уездному земскому собранию. ЕКатеринослав. 1887, стор. 84.
18  Там же, стор. 34.
19  Вся Екатеринославская губерния. 1914 г., стор. 247.

Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка