Саксагань

     Саксагань — село в Україні, в П'ятихатському районі Дніпропетровської області. Розташована вздовж правого берега річки Саксагані за 18 км від районного центру. За 3 км від села проходить автострада Київ — Дніпропетровськ — Донецьк.
     У XVII столітті нинішня територія села належала Запорізькій Січі. З 1712 по 1734 рік всю місцевість по берегах річки Саксагані захопила ногайська орда. Після перемоги над татарами тут знову оселились запорожці. У 1738 році на місці теперішнього села був великий зимівник військового старшини Семена Панчохи з багатьма землянками і куренями.
     Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі цей зимівник, який став на той час досить людним селом, перетворили на державну військову слободу Саксагань. У 1777 році її навіть оголосили повітовим містом1. На думку військових спеціалістів, Саксагань вважалася зручною для розміщення штабів, батальйонних і артилерійських батарей, ротних та ескадронних дворів2.
     У 1782 році тут жило 540 мешканців (325 чоловіків і 215 жінок). Їх основними заняттями були хліборобство, скотарство, рибальство. Розвивалися також гончарне виробництво, ткацтво3.
     У 1781—1783 рр., у зв’язку з ліквідацією царизмом решток автономії України, зокрема поділу на полки, населення Саксагані перейшло на становище державних селян.
     Вже на початку XIX століття Саксагань стала значним торговельним пунктом. Так, у 1828 році тут відбулося 5 ярмарків, на яких продавалися худоба, хліб, коноплі, овочі і фрукти, красні товари. На торги збиралося більш як тисяча чоловік, а товарообіг обчислювався в 6500 крб.4. Розвитку торгівлі сприяло розташування села на тракті, що з’єднував Катеринослав, Верхньодніпровськ і Кременчук з Кривим Рогом, Нікополем і Херсоном. На саксаганські ярмарки і базари приїздили купці з Петербурга, Москви, Києва, Херсона, Єлисаветграда, Катеринослава та інших міст. Вони привозили сукна, шовкові, бавовняні тканини та багато інших товарів, а жителі навколишніх сіл торгували хлібом, кіньми, великою рогатою худобою, посудом тощо. З розвитком торгівлі та промисловості село зросло, збільшилась кількість його населення. У 1858 році тут жило 4345 чоловік5.
     Після реформи 1861 року за державними селянами Саксагані закріплялись їхні ж земельні наділи, які вони повинні були викупити у держави. Земельний наділ тут становив 6,4 десятини на ревізьку душу. Всього було відведено жителям села 2030 наділів  До 1887 року ці наділи населення села викупило.
     Реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі., Саксагань стала одним із значних ринків по найму сільськогосподарських робітників на півдні Росії. Гнані нуждою і нестатками, сюди йшли в пошуках роботи багато селян і робітників з Полтавської, Київської, Чернігівської, Харьківської, Курської, Воронезької та інших губерній. На Саксаганському лікувально-виробничому пункті, що був заснований 1898 року, шороку укладалися тисячі договорів по найму на сільськогосподарські роботи. Про жахливі умови перебування робітників на пункті зазначалося навіть у земських звітах. По 2—3 тижні люди були позбавлені гарячої їжі, мерзли, а під час холодних осінніх дощів по 2—3 дні на них не просихала одежа. В урожайні роки за літо в Саксагані перебувало від 10 до 15 тис. робітників, причому одночасно збиралося від 3 до 5 тис. чоловік6. Ринком праці це село залишалося аж до революції.
     На території Саксаганської волості був розташований рудник, де видобувалося 30 тис. пудів залізної руди на рік. Поблизу села відкрили поклади вогнетривкої глини високої якості, яку використовувало Брянське товариство для доменних печей в Катеринославі. Частина жителів села працювала на цих рудниках, частина—на двох місцевих цегельних заводах, двох парових млинах, двох заводах зельтерської води.
     В результаті розвитку торгівлі й промисловості, зумовленого зростанням капіталістичних відносин та вигідним територіальним розташуванням, відбувалось інтенсивне розширення села, збільшувалась кількість його населення. За даними першого загального перепису населення Російської імперії, в 1897 році в Саксагані було 9380 чоловік7. Число дворів за 1858—1898 рр. зросло майже в 3 рази (з 596 до 1506). За той же час площа оброблюваної землі залишалася майже незмінною: у 1858 році вона становила 13 594 десятини, а в 1898 році — 13 804 десятини8.
     Сільські багатії в своїх інтересах підтримували заходи, які «сприяли економічному благоустрою» Саксагані. Тут періодично проводились виставки домашніх тварин, перша з яких — виставка коней — відбулася в 1900 році. Зміцненню становища сільської буржуазії сприяли «товариство сільських господарів», створене в 1902 році, та кредитне товариство, яке виникло в 1904 році9.
     На початку XX століття чимало мешканців Саксагані, не маючи змоги прожити з свого господарства, працювали на місцевому чавуноливарному заводі, парових млинах та інших промислових підприємствах.
     Важким тягарем на плечі жителів села лягали різні податки та повинності. Так, до введення земства селяни платили 18 коп. з десятини, з введенням земства — 14 коп. Потім цей податок значно зріс. У 1902 році він становив 14 коп., в 1911 році — вже 55 коп., тобто за 9 років збільшився майже в 4 рази10. Селяни мусили виконувати різні натуральні повинності — квартирну, підвідну, а також доглядати за станом поштових доріг, мостів.
     Після поразки революції 1905—1907 рр. царизм вживав заходів для зміцнення позицій куркульства. На цей час община Саксагані мала 13 284 десятини землі11, і більшість селян не хотіла відокремлюватись. Але 1910 року було примусово здійснено закріплення землі у приватну власність. 77 сімей відразу розорилися і пішли батракувати до куркулів, а деякі вибули з села в пошуках роботи.
     Біднота, що не мала робочої худоби, реманенту, грошей для сплати податків, продавала за безцінь куркулям і поміщикам свої наділи. Поглибилося класове розшарування населення. У 1908 році в Саксагані налічувалося 12 безземельних господарств, що займалися бондарством, гончарством, колісництвом, чинбарством, шевством й іншими промислами12. Малоземельне селянство змушене було шукати допоміжних заробітків. Біднота займалася перевезенням лісоматеріалів з придніпровських пристаней. У 1912 році, наприклад, за перевезення 1 пуда борошна або висівок з Саксагані до П’ятихаток за 12 верст платили 3 коп., а на станцію Ерастівка за 8 верст — 2 копійки.
     Переважна частина землі належала поміщикам, куркулям та церкві. Так, у 1912 році в Саксаганській волості середняки і біднота становили майже 90 проц. населення. У більшості селян не було тягла, землю обробляли вручну, це також знижувало врожаї. У 1910 році селяни-бідняки зібрали врожай менший, ніж куркулі: озимої пшениці на 32 пуди, ярої — на 23, ячменю — на 39, вівса — на 29, льону — на 22, кукурудзи — на 117, картоплі —на 264 пуди з кожної десятини13. До того ж поміщики та куркулі брали високу плату за обробіток одержаного врожаю, за очищення та помол зерна. Наприклад, поденна плата за кінну молотарку становила 6—7 крб., парову — 20—30 крб., що для більшості селян було недоступно.
     Селяни, які не мали власного тягла, наймалися на різні роботи до куркулів, найчастіше від одного до 7—8 місяців, а іноді й на рік. В середньому на місяць батрак-чоловік заробляв від 4 до 25 крб., жінка — від 3 до 16 крб., а підліток — від 1,5 до 10 крб. залежно від пори року і виконуваних робіт. Свої дрібні наділи селяни займали під садиби і посіви, худобу доводилося віддавати на випас за дуже високу ціну. У 1912 році навіть офіційна статистика визнавала, що «через відсутність випасів у Саксаганській волості вівчарство падає з кожним роком, виноградарство, бджільництво хоч і ведеться, але дуже слабо»14.
     Більшість жителів Саксагані була неписьменною. В чотирьох початкових земських школах навчалися переважно діти заможних. Діти бідноти здебільшого не мали можливості вчитися. Так, у 1903 році було відмовлено в прийомі в земські школи 54,3 проц. хлопчиків, 30 проц. дівчаток, а в міністерські школи — відповідно 47,6 проц. і 39,5 проц. тих, які подавали заяви15. Велика нестача в повіті педагогічних кадрів змусила земство відкрити в Саксагані двокласне, т. зв. «зразкове», училище по підготовці вчителів для початкових шкіл.
     Ще в 1877 році в селі відкрили 4-річне ремісниче училище, до якого щороку набирали 12—25 хлопчиків-сиріт і дітей  бідняків. Навчалися вони тут чотирьом ремеслам: столярному, теслярському, бондарному і ковальському. Хоч учні перебували на повному утриманці земства, їхнє життя було нелегким. Взимку вони починали працювати о 7-й годині ранку, а закінчували о 5-й годині вечора і пізніше, після чого до 8-ї години провадилися класні заняття. Влітку і восени з 6 до 8 ранку навчалися в класі, а потім до заходу сонця працювали в майстернях. Діти були завантажені по 13—16 годин на добу і головним чином фізичною роботою. Їхня праця не оплачувалась, хоч вони здебільшого виконували складні замовлення.
     Медичну допомогу більш як 4-тисячному населенню Саксагані подавали в єдиній лікарні, яку було побудовано у 1902 році на кошти земства та селян.
     Під час першої світової війни більшість господарств Саксагані занепала. Внаслідок масової мобілізації в армію село залишилось без чоловічих робочих рук. Царські власті реквізували коней. Це привело до нових нестатків, злиднів і голоду, до загострення класових суперечностей.


1    По Екатерининской железной дороге, вып. 1, стор. 117.
2    Материалы для военной географии и военной статистики России, СПб., 1863, стор. 142, 186, 191.
3    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор. 269.
4    ЦДІА СРСР, ф. 1281, оп. 11, спр. 188, арк. 46.
5    Материалы для военной географии и военной статистики России, стор. 142.
6    Історія робітничого класу Української РСР, т. 1, стор. 116.
7    Города и поселения в уездах, имеющих 2000 и более жителей. СПб., 1905, стор. 108.
8    Список населенных мест Верхнеднепровского уезда Екатеринославской губернии, стор. 18.
9    Сельскохозяйственный статистический обзор, Верхнеднепровского уезда Екатеринославской губернии за 1912 г., стор. 25, 110.
10  Постановления XVI очередного Верхнеднепровского уездного земского собрания 7—14 ноября 1881 г. Екатеринослав, 1882, стор. 21, 22; Смета и раскладка денежных уездных земских повинностей по Верхнеднепровскому уезду на 1912 год. Верхнеднепровск, 1912, стор. 209, 217.
11  Вся Екатеринославская губерния. 1913 г., стор. 190.
12  Кустарно-ремесленные промыслы Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1909, стор. 9.
13  Сведения об урожае хлебов и трав в Екатеринославской губернии в 1910 г. Екатеринослав, 1911, стор. 58, 59, 194, 195.
14  Сельскохозяйственный статистический обзор Верхнеднепровского уезда Екатеринославской губернии за 1912 г., стор. 20, 21, 83, 90, 91.
15  Памятная книжка и адрес-календарь 1903 года, стор. 19.


Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • ВерхівцевеВерхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • ВільногірськДніпродзержинськДніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті ВодиКривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • МарганецьМежова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • ОрджонікідзеПавлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • ПершотравенськПетропавлівка (Троїцьке) • ПетриківкаПокровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • ТомаківкаЦаричанкаШироке (Миколаївка) • Юр’ївка