Печеніги
Печеніги — селище міського типу, центр Печенізького району Харківської області України. Розташоване на правому березі річки Сіверського Дінця, за 23 км від Чугуєва, за 56 км від Харкова, за 12 км від залізничної станції Гракове.
Археологічні дослідження свідчать, що на території селища в II тисячолітті до н. е. існувало поселення періоду бронзи. Розкопками виявлено на кургані 7 поховань того часу. Виявлено також поселення скіфського часу (IV—III ст. до н. е.). В середині І тисячоліття н. е. тут було поселення ранніх слов’ян. Рештки могильника поблизу Печеніг та 2 поселення біля П’ятницького свідчать про заселення цієї території у VIII ст. н. е. алано-слов’янськими племенами1.
Місцевість, на якій розташоване селище та навколишні села, зветься Печенізьким полем; можливо, тут наприкінці VIII — на початку IX ст. була одна із стоянок кочових племен печенігів. Звідси походить і назва селища.
Про заселення території Печеніг уперше згадується в грамоті 1646 року, де вказується, що село заснували 205 переселенців («черкасів»), очолюваних Федотком Левоновим2. В роки визвольної війни 1648—1654 рр. тут з’являється багато переселенців, гнаних знущаннями польської шляхти з Правобережної і Лівобережної України. Російський уряд був зацікавлений у будівництві опорних пунктів проти нападів кримських татар і охоче приймав утікачів.
Докладніші відомості містять документи 1654 року. В цьому році в Печенігах оселилося 45 родин з Опішнянської сотні, на чолі з Іваном Федоровичем Волошеніним3. Російський уряд наділив їх землею та видав грошову допомогу: багатосімейним — по 5 крб., а малосімейним (до 3-х душ) — по 4 крб. За це вони були зобов’язані відбивати напади ногайців та кримських татар. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством та різними промислами: гнали дьоготь, варили селітру тощо. Протягом короткого часу жителі Печеніг спорудили фортецю для захисту від нападів кримських татар. З кінця 50-х рр. XVII століття і до 1765 року Печеніги — сотенне містечко Ізюмського полку. Печенізька сотня брала участь в обороні від грабіжницьких нападів татар.
Після ліквідації в 1765 році слобідських козацьких полків Печеніги були перетворені на слободу, а козацьке населення переведене у стан військових обивателів. За переписом 1783 року, у Печенігах налічувалося 6899 жителів.
Поміщицька сваволя та експлуатація, загарбання кращих земель і общинних угідь викликають неодноразові виступи селян Печеніг. Такий виступ стався зокрема, у січні 1790 року, коли печеніжці почали самочинно вирубувати поміщицькі ліси. Для придушення виступу в Печеніги прибув загін гусарів. Та печеніжці, підтримані селянами Базаліївки і Кицівки, не припинили боротьби. Як відзначав у березні цього ж року чугуївський суд, «...селяни Печеніг збираються підвід по триста, а то й більше і виїжджають до поміщицьких лісів, погрожуючи при цьому поміщикам». Примітно, що охоронці поміщицьких лісів — відставні гусари — перейшли на бік повсталих селян, заявивши, що вони будуть виконувати лише волю печенізької громади. Виступ селян Печеніг та навколишніх сіл зміг придушити тільки великий каральний загін4.
У 1817 році в Слобідсько-Українській губернії засновуються аракчеєвські військові поселення. Одне з них було створено і в Печенігах. Військові поселенці займалися сільським господарством і водночас відбували військову службу. Вони нерідко повставали проти жорстокої палочної дисципліни, муштри, кріпосницької експлуатації. Під час Чугуївського повстання 1819 року в Печенігах також почалося заворушення, жорстоко придушене царським урядом. Деякий час у XIX столітті селище називалося Ново-Білгородом — за назвою розквартированого тут Білгородського полку.
У 1857 році, після ліквідації військових поселень, Печеніги ввійшли до складу Вовчанського повіту Харківської губернії. Вони стали центром Печенізької волості, що об’єднувала села Артемівку, Базаліївку, Новоолександрівку, П’ятницьке, Кицівку, Богородищне. Жителі Печеніг були переведені в розряд державних селян.
Після реформи 1861 року за печеніжцями збереглося 13 тис. десятин наділів, якими вони користувалися раніше. Викупні платежі тягарем лягли на плечі селян.
У 1879 році печенізька громада налічувала 1377 дворів і 7253 жителі. На душу населення припадало по 1,7 десятини землі5. Якщо врахувати, що значна частина землі належала поміщикам та куркулям, то на кожного селянина в середньому припадало ще менше. Основна маса селян неспроможна була сплачувати державні податки; у 1892 році за печенізькою громадою числилось різних недоїмок та заборгованості по податках на суму 45 тис. карбованців.
Не маючи засобів до існування, значна частина місцевого населення щороку йшла з Печеніг до промислового Харкова чи до цукрового заводу Роттермунда-Вейсе в сусіднє село Леб’яже. Бідняки наймалися також і до місцевих багатіїв. Робочий день влітку тривав 15—16 годин.
Великими землевласниками Печеніг були: Бабаев, Бунш, Дзюба, Іванов, Сериков та інші. Так, наприклад, Бабаев мав 200 десятин луків і стільки ж десятин соснового лісу, місцевий куркуль Дзюба — 350 десятин лісу; 40 десятин луків належало церкві. На 1896 рік у селі налічувалося 16 вітряків, паровий і водяний млини, 2 олійниці, 10 чинбарень, 28 крамниць, 16 шинків, два заїжджі двори, дві церкви. Жваво велася торгівля хлібом, сіном; розвивалась кустарна промисловість.
Не лише жорстока експлуатація та постійні злидні, а й безпросвітна темрява гнітила селян. Майже всі жителі Печеніг були неписьменними. Тільки 1865 року тут почало діяти однокласне народне училище. Майже ніякої уваги не приділялось і охороні здоров’я селян. Зате на церкви та в’язниці царизм коштів не шкодував. У 1869 році в Печенігах було споруджено центральну каторжну в’язницю. В різний час тут перебували відомі російські революціонери П. О. Алексеев, В. Г. Герасимов, народники І. М. Мишкін, О. В. Долгушин, І. С. Джабадарі, Д. М. Рогачов, П. І. Войнаральський та інші. Був тут ув’язнений і український поет-революціонер П. А. Грабовський.
Селяни Печеніг не залишились осторонь революційних подій 1905—1907 рр. У селі відбувались сходки, демонстрації. Було розгромлено маєтки великих землевласників-лісопромисловців Бунша, Бабаева, Троянова. Виступ набрав такого розмаху, що губернатор послав сюди каральний загін, який жорстоко розправився з селянами Печеніг та навколишніх сіл.
Але виступи не припинялись і в наступні роки. Селяни чинили опір впровадженню столипінської реформи — на трьох сільських сходах вони рішуче відмовились ділити землю згідно з законом від 9 листопада 1906 року.
Місцеві власті, незважаючи на рішення сходу, намагалися насильно провести розподіл землі в інтересах куркулів. Обурена свавіллям, сільська біднота зібралася 4 липня 1910 року біля сільської управи, погрожуючи урядовцям, а також тим, хто хотів виділитися на хутори. За наказом повітового справника того дня було заарештовано 11 селян. На 1 січня 1914 року в Печенігах виділилося на відруби 360 господарств з земельними наділами 3350 десятин6.
Селян Печеніг грабували і місцеві торговці та промисловці. Так, лісопромисловець Кобеляцький, завчасно перевівши свої капітали та майно на ім’я дружини, оголосив себе банкрутом. Його борги місцеві власті розподілили між селянами і, незважаючи на їх протест, силою почали відбирати худобу та майно. Проти сваволі властей повстало майже все доросле населення Печеніг. Озброєні киями та рогачами, селяни прогнали з села поліцію, повернувши односельчанам захоплену худобу і майно. Губернатор надіслав до Печеніг каральний загін; до в’язниці було кинуто 14 селян, серед них і матері-годувальниці7.
1 Труды XI археологического съезда, т. 1, М., 1901, стор. 24; Краткие сообщения Института истории материальной культуры, вып. 79, М., 1960, стор. 20; Археологія, XIV, стор. 136; Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 82, 1962, стор. 51.
2 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 4, стор. 99.
3 Россия. Полное географическое описание. Малороссия, т. 7, СПб., 1903, стор. 253.
4 І. Л. Бутич. Селянський рух на Слобідській Україні в другій половині XVIII століття, К., 1950, стор. 22.
5 Харьковский календарь на 1886 год. X., стор. 250.
6 Отчет по экономическим мероприятиям Волчанского уездного земства за 1913 г. Волчанск, 1914, стор. 30.
7 Харківський облдержархів, ф. З, оп. 287, спр. 4164, арк. 15, 20.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )