Балаклія

     Балаклія — місто у Харківській області, центр Балаклійського району, розташоване на південний схід від м. Харкова, залізнична станція на лінії Москва — Донбас. Відстань до Харкова залізницею — 84, шосейним шляхом — 95 кілометрів. Місто зв’язане автобусним сполученням з Харковом, а також з багатьма селищами і селами району.  
     Територія, де тепер розташоване місто, була заселена з часів неоліту. Поблизу міста до наших днів збереглися сліди двох неолітичних стоянок, поселення періоду бронзи та раннього залізного віку, а також скіфський курган (IV—III ст. до н. е.). В перших віках нашої ери тут кочували сарматські племена, рештками яких є багате поховання (І—II ст. н. е.). Знайдено тут також сліди поселення салтівської культури (VIII—IX ст. н. е.)¹.
     Родючі землі, буйні пасовища, багатий тваринний світ, озера та ріки — все це приваблювало сюди людей. Недарма річка, від якої пішла назва нинішнього міста, Буликлея в перекладі з татарської мови означає «рибна річка».
     У середині XVI століття на Осколі і на Дінці російським урядом було встановлено сторожову службу. Сім варт, поставлених у 1571 році, мали повідомляти війська про наближення татар. На підвищенні, в гирлі ріки Балаклійки, стояла тоді третя варта, яка спостерігала за місцевістю, розташованою за 20 верст вгору і за 15 верст вниз від Шебелинського броду, вздовж р. Дінця.
     Заселення території майбутнього міста українцями почалося вже в першій половині XVII століття. Зокрема, про те, що на річці Балаклії «черкаси стоять станами і пасіки будують і різними промислами володіють», писали мешканці Чугуєва цареві Михайлу Федоровичу, який у своїй грамоті від 15 травня 1647 року звелів чугуївському воєводі виселити їх знову на «Литовську землю»².
     Влітку 1663 року на цьому місці оселилося кількасот чоловік, що прибули з-за Дніпра на чолі з отаманом Я. С. Черніговцем. Тоді ж було побудовано острог-фортецю і житлові приміщення. Через рік Я. Черніговець повідомляв бєлгородського воєводу, що він з поселенцями заснував місто Балаклію з 150 дворами, в яких живуть 200 сімей, і що населення ще прибуває³. В інших документах Балаклія названа слободою.
     В 1683 році під час перепису сіл і міст Слобожанщини про Балаклію писалось, що тут був Малий городок — рублений замок з дубу, оточений валом у два сажні заввишки, навколо якого тягнувся рів завглибшки в півтора сажні. Довжина стіни Малого городка з баштами становила 110 сажнів (232 м). Від Малого городка починався Великий городок. Стіна Великого городка була близько 620 сажнів завдовжки. За нею — рів у півтора сажні завглибшки, стіни якого були обкладені сосновими кругляками; понад ровом — вал в один сажень, а на ньому острог з дубового дерева заввишки в півтора сажня. Від кутової башти Великого городка з ногайської сторони навколо посаду тягнувся частокіл з соснового дерева в півтора сажня, завдовжки в 240 сажнів⁴.
     Населення Балаклії в ті часи розселялося головним чином там, де тепер вулиці Першотравнева, Жовтнева, Шевченка, верхня частина вулиці Леніна. Там, де побудоване соціалістичне містечко, був вигін, за яким простягалися городи і поле. З північного заходу на південний схід пролягав грунтовий шлях, який називали Кримським, або Чумацьким. Цей шлях був одним з відгалужень Муравського шляху.
     Переселенці, що заснували Балаклію, входили до складу Балаклійського полку, який утворився близько 1669—1670 років. До цього полку входили також сотенні міста Зміїв, Дворічна, Маяцьк, Цареборисів. У 1677 році територія полку була віднесена до складу Харківського, а згодом новоствореного Ізюмського полку.
     У складі Балаклійського, а потім Харківського та Ізюмського полків населення слободи активно боролося з татарами. Балаклійці, як підкреслюється в одному з документів, «били, де тільки могли, ненависних татар»⁵.
     Господарському розвитку міста дуже перешкоджали напади татар. «Жити не можна, харчуватися нічим, через напади татар не можна орати»⁶,— так писав тодішній житель Балаклії.
     Основним господарським заняттям населення було землеробство. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь та інші зернові культури. У найбільш урожайні роки з десятини збирали по 35 пудів жита, по 25 пудів озимої пшениці, по 35 пудів ячменю⁷. Жали тоді серпами, молотили ціпами, віяли лопатами або змивали водою, а потім сушили. Зерно здебільшого зберігали в ямах, обкладених дошками та соломою. Населення займалося також городництвом. Велике місце у господарстві займало тваринництво, а також різні промисли: рибальство, мисливство, бджільництво.
     Розвивалися в місті і ремесла. Ремісники вичиняли шкури для взуття та сідел, овчини для кожухів, шили взуття, одяг, головні убори тощо. Виготовляли також дьоготь, смолу, випалювали вугілля для кузень. Заможні козаки мали свої винокурні. Деякі з них виготовляли скло, яке постачали і в інші міста. У другій половині XVIII століття в Балаклії вже бувало по два базари на тиждень і по 5 ярмарків на рік. Сюди приїздили купці з Харкова, Бєлгорода, Ізюма, донських станиць. На базар везли ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти, коней, худобу⁸. Багато жителів Балаклії чумакувало. Чумаки привозили сіль і рибу. Купці привозили одяг, взуття, металеві вироби, тканини, шовк та інші вироби.
     За соціальним станом населення Балаклії, як і інших міст та сіл Слобідської України, не було однорідним. Вже перші переселенці, що прибували сюди, мали різний достаток. Деякі з них, що приходили без будь-якого майна, відразу потрапляли в кабалу до старшини та заможного козацтва. Так створювався прошарок підпомічників, підсусідків та інших груп залежного населення.
     За переписом 1732 року, в Балаклії налічувалося 211чол. старшин і козаків, 770 підпомічників, 107 підсусідків, 89 «робітних людей»⁹. Цей перелік населення говорив про його класову структуру. Поряд із старшинами та козаками, як бачимо, тут фігурують підпомічники, які несли ряд обов’язків по забезпеченню козаків під час походів, піддані ж черкаси та підсусідки фактично були на становищі кріпаків. З цього перепису відомо, що на чолі Балаклійської сотні стояв тоді Степан Лісаневич, який був великим землевласником.
     Козацька старшина володіла і різними угіддями, на яких часто використовувала працю селян, збіднілих козаків та «робітних людей». Все це призводило до гострих соціальних конфліктів. Про участь трудящих Балаклії в антикріпосницьких виступах свідчать численні документи. Восени 1670 року вони підтримали повстання Степана Разіна¹⁰. Повстання у місті розпочалося у жовтні. Очолили його Андрій Огонь та Марко Линник.
     Після придушення повстання почалась люта розправа не тільки над повстанцями, але і над тими, хто їм співчував. Закутого у кайдани сотника Балаклії Андрія Огня відправили до Харкова, де після жорстоких катувань повісили. Крім нього, було повішено ще 17 жителів міста — активних учасників повстання.
     Широкий відгук у Балаклії мала і селянська війна під проводом К. Булавіна. Влітку 1707 року, коли по Дінцю підіймався загін булавінців на чолі з С. Драним, мешканці міста приєдналися до повстання. Після розгрому загону царські війська вчинили люту розправу і над ними. Багато жителів Балаклії, рятуючись від карателів, втікало на Дон, підпалюючи маєтки поміщиків.
     Дуже поширеними формами протесту народних мас проти гнобителів у період феодалізму були скарги на поміщиків. В одній із скарг, яку подали в 1761 році жителі Балаклії Катерині II, говориться про те, що Лісаневич захопив землі та громадські угіддя і примушує людей працювати на винокурні, на млині, возити дрова, ліс. Все населення повинно йому здавати щороку по 50 ліктів полотна і по 80 ліктів сукна, а кравці — безкоштовно шити одяг для його челяді. Мешканці Балаклії писали також, що Лісаневич вважає всіх жителів своїми кріпаками, які повинні відбувати щоденну панщину та платити оброк, а тих, хто ухиляється від виконання його наказів, суворо карає¹¹.
     Після ліквідації у 1765 році слобідських козацьких полків старшина дістала нові привілеї, які наближали її до російського дворянства. Козаки ж і підпомічники були переведені в розряд військових обивателів.
     У січні 1766 року населення Балаклії рішуче виступило проти запровадження подушного податку у зв’язку з переведенням їх з козацького стану у військові обивателі. Для приборкання непокірних негайно прибула гусарська команда. Вона заарештувала кількох найактивніших учасників виступу, яких жорстоко покарала перед силоміць зігнаними жителями Балаклії. Після цього всім десятникам та сотникам дали на підмогу по одному гусару і наказали ходити по дворах і збирати податок¹².
     Знайшла відгук у Балаклії і селянська війна під проводом Омеляна Пугачова (1773—1775). Між Ізюмом і Балаклією діяли у цей період два загони повстанців, які вбивали поміщиків і знищували їхнє майно. Під впливом повстанців кріпаки відмовлялись відбувати панщину. Знову були послані царські війська, які розгромили повстанські загони.
     У 1773 році в Балаклії було 862 двори, налічувався 5081 житель, серед них 4522 військові обивателі, 210 кріпаків, 68 служителів культу та інші¹³.
     У найтяжчому становищі перебували кріпаки. По 5—6 днів на тиждень вони мусили працювати на поміщика. Різні повинності на користь держави відбували і військові обивателі. Їх примушували на рік давати певну кількість возів для транспортування лісу, ремонтувати шляхи тощо. Важким тягарем для населення слободи було також перебування тут гусарського полку. З 1782 року Балаклія стала волосним центром Зміївського повіту, навесні 1817 року, коли на Харківщині почали насаджувати військові поселення, її було переведено у військове відомство. На території нинішнього Балаклійського району були розквартировані Серпухівський полк, командування якого перебувало у Балаклії, а також Борисоглібський та Таганрозький полки. Балаклія була перейменована за назвою розквартированого в ній полку на Новосерпухів. Ця назва зберігалася за нею аж до 1891 року.
     Запровадження військових поселень викликало нову хвилю народного обурення.
     Навесні 1818 року з Балаклії до Москви прибули військові поселенці І. Линник та Г. Бандалет з скаргою на нові порядки. Але їх заарештували. У 1829 році населення Балаклії приєдналося до повстання Серпухівського полку, центром якого стала Шебелинка. Протягом шести днів повстанці вели уперту боротьбу проти військових властей. З багатьох населених пунктів, у т. ч. з Балаклії, вони вигнали офіцерів і захопили владу. Щоб придушити повстання, царський уряд послав сюди великі військові частини з артилерією. Проте згодом царизм приступив до ліквідації військових поселень. Військові поселенці були переведені в розряд державних селян.
     Наприкінці XIX століття Балаклія залишалася невеликим населеним пунктом. Але розвиток капіталізму в країні, що прискорився після реформи 1861 року, помітно позначався на житті населення слободи. Капіталістичні відносини починають дедалі глибше проникати в усі сфери його життя. Посилився процес розшарування селянства. Поступово селянські землі зосереджувалися в руках куркулів. Непомірні податки на користь держави, побори поміщиків і чиновників призводили до дедалі більшого зубожіння і розорення селянських мас. У 1885 році, наприклад, за населенням Новосерпухівської волості, куди, крім Балаклії, входили ще села Борщівка, Вербівка та Лагері, було 51 616 крб. недоїмок. Чимало розорених селян наймитували в поміщицьких та куркульських господарствах, багато йшло на заробітки. Лише за два роки (1882—1883) в Балаклії було видано 129 місячних, 96 двомісячних, 233 тримісячних, 202 шестимісячних та 69 річних паспортів.

1  Б.А.Шрамко. Отчет археологической экспедиции ХГУ в 1957 г. Рукописний архів Інституту археології АН УРСР, № 1957/16, стор.6; О.О.Захаров. Скитські похорони, найдені у 1929 році біля села Балаклії, зб. «Ізюмщина», 1930,стор.19; Б.А.Шрамко. Древности Северского Донца,1962, стор.239.
2  Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд.4, стор.117.
3  Д.І.Баталій. Історія Слободської України. X., 1918, стор.353.
4  Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства,т.I,стор.122—123.
5  К.П.Щелков. Историческая хронология Харьковской губернии. X., 1882, стор.36.
6  Д.И.Багалей. Очерки из русской истории, т.II, X., 1913, стор.5.
7  Філіал ЦДІА УРСР у м.Харкові, ф.399, спр.249, арк.127.
8  Харківський облдержархів, ф.24, оп.3, спр.5, арк.64—66.
9  Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства, т.I,стор.240—241.
10 К.Стецюк. Вплив повстання С.Разіна на Україну. К., 1947, стор.99.
11 Філіал ЦДІА УРСР у м.Харкові, ф.271, оп.1, арк.12—14.
12 А.Г.Слюсарський. Слобідська Україна, стор.259.
13 Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.X.,1890,стор.371.

Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )