Нова Водолага
Нова Водолага — селище міського типу в Україні, центр Нововодолазького району Харківської області. Розташована в південно-західній частині Харківської області, в долині р. Вільховатки (басейн Сіверського Дінця). Через селище проходить залізниця Харків — Дніпропетровськ, а на околиці — шосе Москва — Сімферополь.
Слобода Нова Водолага заснована близько 1675 року селянами і козаками Харківського полку на т. зв. Муравському шляху. Назва слободи походить від річки Водолаги, що вперше згадується в документах 1572 року1. З інших письмових джерел відомо про те, що в куті, де сходиться річка Водолага з балкою, харківський полковник Григорій Донець збудував фортецю, навколо якої оселялись переселенці з інших місцевостей України2. Це був чотирикутник на 200 саженів. Вали були із залізистого піску і мали кілька залізних гармат. Всередині фортеці стояли одна церква і кілька громадських будівель. Хати мешканців були за валом фортеці. Так описував фортецю і слободу академік Гільденштедт, який відвідав Нову Водолагу в 1774 році.
Спочатку козаки несли сторожову службу, ходили в походи під час воєн з турецько-татарськими ордами. Селяни займались рільництвом, скотарством і домашніми промислами. Але в міру того, як вони втрачали власність на землю, становище трудящих дедалі гіршало. Уже на підставі указу цариці Анни Іванівни в лютому 1732 року слободу Нову Водолагу і село Малу Водолагу, що раніш належали таємному радникові Олексію Дашкову, було передано до відомства Харківського полку в складі «Української лінії».
У складі Харківського полку Нова Водолага була до 1765 року, з 1765 по 1780 рік належала до Азовської губернії, з 1780 — до Харківського намісництва, а з 1797 року — до Валківського повіту Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії.
З кінця XVII і до середини XVIII століть Нова Водолага була фортецею для захисту південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. Населення слободи не раз зазнавало грабіжницьких нападів кримських татар. Татарські орди розоряли і грабували села, захоплювали в полон людей, перетворювали їх на невільників.
В історичних документах розповідається, що в 1686 році Нова Водолага була «потривожена» татарами, які проходили по Муравському шляху. За іншими відомостями орда напала на слободу і зруйнувала її у 1689 році. Сильного спустошення від кримських татар вона зазнавала й пізніше. У 1693 році Нураддін Султан з 15 тис. татар та з загонами яничар вчинив напад на Таранівку, пограбував Малу і Нову Водолаги та ін. села. У 1697 році татари знову підійшли до Нової Водолаги, напали на людей, що працювали в полі, захопили багато полонених. Нового грабіжницького нападу кримських татар хана Давлет Гірея зазнала слобода і в 1711 році.
Населення Нової Водолаги не лише мужньо захищалось від татарських нападів, але й брало активну участь у війнах, що їх вела Росія проти іноземних агресорів. Нововодолазькі козаки брали участь у Кримських походах 1687 і 1689 років, в Азовських походах 1695—1696 рр., у Північній війні 1700—1.721 рр., російськотурецькій війні 1735—1739 рр., семирічній війні 1756—1763 років.
Вигідне географічне становище Нової Водолаги, зручні шляхи сполучення, близькість великого промислового центру Харкова,— все це сприяло її економічному розвитку на всіх етапах історії.
За переписом 1724 року в слободі було 707 дворів, у 1730 році — 4900 жителів3. Тоді ж, у 1732 році тут працювало вже дві церковнопарафіальні школи, а 1749 року відкрито слов’яно-латинське училище.
Багато жителів слободи займалось ремеслом і торгівлею. Ремісники вичиняли шкіри, виготовляли лимарські вироби, шили взуття, одяг і головні убори, займались винокурінням. Розвивалось домашнє виробництво сільськогосподарських знарядь і запасних частин до них, столярних та бондарних виробів У 1780 році в селі було 18 кузень, 34 винокурні котли. На базі багатого родовища цінної глини розвинулось гончарне виробництво. Високоякісний художньо оздоблений посуд нововодолазьких гончарів славився далеко за межами Харківської губернії.
Академік Гільденштедт у 1774 році писав, що в Новій Водолазі особливо багато садівників і гончарів. Зроблені з місцевої глини тарілки і кафлі — міцні, блідожовті, черепиця не гірша від голландської4.
З другої половини XVIII століття на Слобожанщині розвивалося шовківництво. Центром його стала Нова Водолага. Тут було збудовано шовковий «завод», який мав приміщення для розведення шовкопрядів, а також устаткування для мотання шовку. Шовковий «завод» являв собою звичайну кріпосницьку мануфактуру, робочу силу якої становили приписні селяни5.
У 1773 році Катерина II, одержавши рапорт губернатора Слобідської губернії генерал-поручика Щербініна, писала йому про своє задоволення розвитком шовківництва на Україні. Вона зазначала, що казенна слобода Нова Водолага дуже зручна для шовкового виробництва, що у Білевській кріпості є тутові сади і що, враховуючи це, вона видає указ про передачу Нової Водолаги з її слобідками до управління Щербініна для посилення розвитку шовкового виробництва. Указ зобов’язував Катерининську провінціальну канцелярію подавати Щербініну всіляку допомогу щодо піднесення шовківництва6.
У Новій Водолазі було створено місцеве управління по шовківництву. В 1800 році воно було ліквідоване, натомість створено інспекцію по шовківництву для Слобідсько-Української губернії. Під наглядом цієї інспекції перебувало 23 плантації у різних містах і селах Слобожанщини. У 1835 році, внаслідок загибелі від сильних морозів тутових дерев, шовківництво занепало.
Поряд з розвитком ремесел у Новій Водолазі розвивалась торгівля. Кожного року тут відбувалось по чотири ярмарки і щотижня по два базари. Нововодолазькі кустарі збували свої вироби і на ярмарках в інших містах та селах Харківської, Катеринославської і Полтавської губерній7.
При незначному розвитку товарного виробництва самі кустарі збували свої вироби споживачам. З подальшим розвитком товарного господарства з’являються лихварі-скупщики. Торгівля різноманітними виробами зосереджувалась у лавках і торговельних рядах. Уже в 1780 році Нова Водолага мала 20 м’ясних комор, 51 шевську лавку; в красному і соляному рядах налічувалось 22 торговельні комори і 26 сінних лавок. «Тут є крамниці, в яких завжди можна знайти потрібний крам: паперовий, шовковий, бакалійний»,— писав академік Гільденштедт8.
Мешканці Нової Водолаги формально були вільними казенними поселянами, та їхня доля була тяжкою. Гніт самодержавства, утиски поміщиків та інших експлуататорів виявлялися в найрізноманітніших формах. Всі поселяни платили подушний податок та різні побори, виконували військову, подвірну та інші повинності, будували і ремонтували шляхи, мости, греблі, казенні підприємства. У надзвичайно тяжкому становищі були робітники, що працювали в шовківництві. Їм доводилось безплатно працювати з ранньої весни до пізньої осені на шовковому «заводі» і, крім того, виконувати різні повинності та, платити податки. Майстри шовкового «заводу» в скарзі до губернатора писали: «Щодалі більше утискуємось і розоряємось через такі повинності та різні податі»9.
Населення терпіло від різних пошестей. Так, у 1831 році від холери померло 23 чол., у 1848 — 195. Лікарів тоді не було. Люди «лікувались» у знахарів і шептух, якими Нова Водолага славилась на всю Харківську губернію. Отже, культурна відсталість була характерною рисою Нової Водолаги.
У 1849 році жителі слободи зазнали лиха від неврожаю і голоду: «терпіли від неврожаю хліба й овочів, внаслідок чого гинула худоба, люди мучились від цинги, від якої померло 38 чоловік»10.
З другої половини XIX століття Нова Водолага стала центром волості, до якої належало 17 населених пунктів.
У пореформений період посилюється процес соціального розшарування населення. Виділяється верхівка кустарів та інших власників, яка все ширше використовує найманих робітників, перетворюючи свої майстерні на капіталістичні підприємства. Як свідчать документи, в 1857 році в казенного селянина Івана Абдули був пивоварний завод11. На початку XX століття промисловці і торговці Абдули вже володіли механізованим вальцьовим млином, крупорушкою та кількома хлібопродуктовими крамницями. Другий вальцьовий млин належав купцеві Донченку, який також торгував хлібом.
З розвитком капіталізму в сільському господарстві виростав міцний прошарок куркулів, які в селян і поміщиків навколишніх сіл скуповували великі масиви земель. У 90-х рр. XIX ст. в слободі було 10 379 десятин землі12, але майже 9/10 її належала купцям і куркулям.
Основна маса кустарів все більше потрапляла під гніт лихварів, які по дешевих цінах скуповували в них вироби і перепродували за великі бариші. Наприкінці XIX і на початку XX століть середній денний заробіток робітника в гончарному виробництві становив 30 коп., чинбаря — 70 коп. Робочий день тривав 13—14 годин. Значна частина дрібних кустарів, а також селян розорювалась і йшла в найми до багатіїв.
Сільське господарство в Новій Водолазі було другорядною і мало розвинутою галуззю економіки. Одною з причин було малоземелля. За статистичними відомостями у 1885 році на 1159дворів, в яких жило 6767чоловік13, припадало 1309 десятин землі, в тому числі 814 десятин орної14. Великі масиви кращої землі належали поміщикам. Причому на них були основні родовища глини, за розробку якої гончарі платили землевласникам чималі гроші. Графу Шидловському, наприклад, гончарі платили за кожну яму, з якої добувалась глина, по 6—7 крб15. Селяни на своїх земельних ділянках займались здебільшого садівництвом.
Нова Водолага славилась чумацьким промислом. Навіть у 80-х роках, коли в зв’язку з появою залізниць чумацтво стало занепадати, нововодолазці, як зазначає статистик В. Василенко, не припиняли своїх зв’язків з Кримським півостровом. За вози, колеса тощо вони вимінювали рибу і сіль.
Кількість населення в слободі щодалі зростала. У 1892 році тут було 7806 жителів, переважна більшість їх школи не знала. У 1874 році було відкрито двокласне чоловіче і однокласне жіноче земські училища. У 1892 році — Миколаївське двокласне і в 1894 — однокласне училища. Та навчалися в школах переважно діти заможної частини слободи, більшість населення ніякої освіти не мала. За даними перепису 1897 року, письменних людей у Новій Водолазі було: чоловіків — 27,5 проц., жінок — 6,3 процента.
1 К. П. Щелков. Историческая хронология Харьковской губернии. X., 1882, стор. 39.
2 Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отд. II. М., 1857, стор. 309.
3 П. Семенов. Географическо-статистический словарь Российской империи, СПб., 1863, т. 1, стор. 500.
4 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, crop. 316.
5 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII— XVIII вв. X., 1964, стор. 222—223.
6 О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні. К., 1959, стор. 167.
7 Газ. «Пролетарий», 20 листопада 1923 р.
8 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, стор. 316.
9 Філіал ЦДІА у м. Харкові, ф. 665, спр. 51, арк. 1, 6—7.
10 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, стор. 316.
11 Харківський облдержархів, ф. 3, оп. 166, спр. 295, арк. 149.
12 Энциклопедический словарь. СПб., 1892, т. VI, стор. 767.
13 Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск III, СПб., 1885, стор. 24.
14 Там же, стор. 7.
15 Газ. «Красное Знамя», 19 грудня 1956 р.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )