Червоний Шахтар

     Червоний Шахтар (до 1921 року — Співаківка) — село в Україні, в Ізюмському районі Харківської області. Розташований на лівому березі Сіверського Дінця, за 18 км від Ізюма і за 156 км від Харкова. 
     Місцевість низинна, грунт піщаний. Навколо села та по берегах Сіверського Дінця ростуть хвойні і листяні ліси. Переважає сосна, подекуди зустрічається і ялина. З листяних — переважно дуб, липа, вільха, береза, осика, верба, клен, ясен. Чимало є також чагарників — шипшини, ліщини, терну та інших. 
     Вірогідних даних про походження назви села Співаківки немає. В історичних документах є свідчення,, що Співаківка виникла у другій половині XVII століття, незабаром після заснування міста Ізюма. 
     За Чугуївським переписом 1673 року, згадується т. зв. Співаківська слобода, двома роками пізніше згадується «храм св. Миколи, побудований у Співаківці»1
     У грамоті царя Федора Олексійовича від 17 лютого 1682 року на ім’я Харківського полковника Григорія Донця говориться, що Співаківка стала «знаменитим містечком». Полковникові дозволяється побудувати тут селище, фортецю, «збільшити число жителів неслужбовими черкасами з інших місць». 
     У 1732 році в Співаківці було 28 дворів з 82 жителями. При церкві на той час була школа, в якій навчалося двоє дітей2
     Постійні татарські набіги перешкодили існуванню навіть і цієї школи. В усіх документах та збірниках, де йдеться про Співаківку майже за 150 років після цього, нічого не говориться про школу, а в «Списке населенных мест по сведениям 1864 года» навіть підкреслюється, що у Співаківці школи немає3
     Основним заняттям поселенців були хліборобство, рибальство, добування смоли, дьогтю, солі. В розташованому за 1,5 верстви від Співаківки Солоному озері в 1720 році вперше почалось добування солі. У зв’язку з цим виникла слобода Заводи, яка була заселена частково людьми з Бєлгородської губернії, частково солеварами із Слов’янська і Бахмута. Та згодом цей промисел виявився невигідним. Добування солі припинилось, а солеваріння було заборонене. Солеварів переселили до Слов’янська і Бахмута, інших мешканців — за річку Айдар. Заводи дісталися частково ізюмським козакам, частково місцевим мешканцям, а в 30-і роки XVIII століття були об’єднані з с. Співаківкою в одну слободу, названу Співаківські заводи. 
     Населення слободи зазнавало жорстоких розбійницьких нападів татар. Вони руйнували житла, грабували майно, вбивали людей або забирали в полон і продавали в рабство. Найчастіше нападали татари наприкінці XVII і на початку XVIII століть. 
     У вересні 1694 року понад 5 тис. татар переправилось через Сіверський Донець біля Буніного броду (напроти сучасного с. Гаражівки), пограбували та спалили слободу. Населення ховалося в лісі, до Ізюма було надіслано гінця. Воєвода Шереметьев виставив козачий полк від с. Бишкина до с. Савинець. Сформовано було козачі полки і в інших місцях. Дізнавшись про це, татари повернулися до Криму4
     Щоб захищатися від татар, козаки Співаківки побудували фортецю. Вона являла собою земляний вал з острогом з дубових колод, мала 4 башти, чавунні гармати. За кілька верст від Дінця стояли рогатки. Та незважаючи на це, татари продовжували нападати на Співаківку. Такі напади були в 1736, 1737 і в листопаді 1738 років. Після цих спустошливих нападів у Співаківці та слободі Заводах залишилося тільки 12 дворів. 
     За адміністративним поділом Співаківка належала до складу Ізюмського полку. Багаті козаки, що жили тут, теж утискували бідноту, а полковник Краснокутський для остраху людей надіслав сюди спеціальну команду. Населення не раз скаржилось на дії команди. Наприкінці 1751 року Державна військова колегія створила комісію для розслідування скарг5. Та жодних документів про наслідки роботи комісії не збереглось. Пізніше Співаківка заселялася козаками Ізюмського полку і називалася військовою слободою. 
     У 70-х рр. XVIII століття багатії села відкривали винокурні. У 1781 році тут було 6 винокурних заводів з одинадцятьма котлами. Один завод належав поміщикові Таранухіну. 
     Після скасування адміністративно-полкового устрою, в 1785 році, с. Співаківку передано у власність поручикові Норцову. Козаки називались тоді «військовими обивателями». Їх кількість зросла до 388 чоловік6. Вони володіли землею площею 3x4 верстви та громадськими лісами площею 3x1,5 верстви7
     Після реформи 1861 року частина населення переселилася на правий берег Сіверського Дінця, на більш родючі землі. Так виникли два хутори: хутір Заводи і хутір Середній, розташований між Співаківкою і слободою Заводи. 
     Населення Співаківки дедалі збільшувалось. Наприкінці 70 — початку 80-х рр. XIX століття тут було 156 дворів, 956 жителів8. А за переписом населення 1897 року в селі жило вже 1358 чоловік9
     З розвитком капіталізму поглибилась диференціація селянства. Вихідці з селян — Ворвуль, Макуха, Рогозін та інші — займалися лісовим промислом, торгували різними товарами. Їх називали «багатими мужиками». Але основна маса селянства і після реформи 1861 року жила у тяжких економічних умовах. Нещадна експлуатація, тягар податків, малоземелля та безземелля,— все це загострювало класові суперечності на селі. 
     Боротьба за землю проти поміщицько-куркульської кабали і політичного безправ’я породжувала революційні настрої. Під час революції 1905—1907 рр. жителі Співаківки не залишилися осторонь. Під впливом політичної агітації робітників, які приїжджали сюди з Ізюма, Харкова, Донбасу, селяни захоплювали поміщицькі землі та майно. В 1905 році вони зруйнували маєток поміщика Облогіна10. В січні 1906 року селяни Заводів і Співаківки рубали ліс, що належав поміщикам та іншим багатіям11. В роки реакції вони боролися проти аграрної столипінської реформи. 
     Грабіжницька імперіалістична війна особливо погіршила становище трудящих. Співаківські селяни в 1915 році не тільки виявили небажання йти на війну, але й поставили вимогу про поділ між ними земель, що належали землевласникам Біловицькому, Герсеванову, Купчиновському12
     Протягом останньої чверті XIX і на початку XX століть у селі діяла лише одна церковно-парафіальна школа, в якій навчались переважно діти заможних селян. Зовсім не було медичного обслуговування населення. 


1  Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отделение V, 1858, стор. 95—96. 
2  А. Г. Слюсарский. Слободская Украина. X., 1954, стор. 202. 
3  Списки населенных мест Российской империи. XLVI. Харьковская губерния. СПб., 1869, стор. 92. 
4  Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отделение V, 1858, стор. 101—102. 
5  Філіал ЦДІА у м. Харкові, ф. 31, on. 1, спр. 294, арк. 1—37. 
6  Харківський облдержархів, ф. 24, оп. З, спр. 5, арк. 32—33. 
7  Філіал ЦДІА у м. Харкові. Ізюмська провінціальна канцелярія, ф. 378, спр. 146, арк. 24. 
8  Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск III, СПб., 1885, стор. 29. 
9  Харківський облдержархів, ф. 304, оп. 1, спр. 2018, арк. 158. 
10 А. К. Ісіченко. Встановлення Радянської влади в Ізюмському повіті Харківської губернії (1917—1918 рр.). Кандидатська дисертація (рукопис), стор. 22. 
11 Харківський облдержархів, ф. З, оп. 287, спр. 1288, арк. 2—6. 
12 М. Т. Дяченко. Ізюм. Історико-краєзнавчий нарис. X., 1963, стор. 68. 


Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • БороваВалки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате )  ДворічнаДергачіЗачепилівкаЗміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • ЗолочівІзюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • КегичівкаКрасноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • ЧугуївШевченкове ( Волоська Балаклія )