Ізюм

     Ізюм — місто обласного підпорядкування, центр Ізюмського району Харківської області . Розташований за 138 км на південний схід від Харкова по обох берегах Сіверського Дінця, на автомагістралі Харків — Ростов-на-Дону.
     Місцевість, де розташований Ізюм, була заселена з давніх-давен. Тут археологи виявили залишки поселень часів мезоліту¹ (XIII—VI тисячоліття до н. е.), 5 неолітичних стоянок² (V—III тисячоліття до н. е.). Серед знахідок зустрічаються кремінні знаряддя праці (гарпуни з мікролітичними вставками — мезоліт; сокири, ножі, ручні скребки — неоліт) та керамічний посуд з ямково-гребінцевим і гребінцевонакольчатим орнаментом. 
     На рубежі переходу від бронзового віку до раннього залізного (VIII—VII століття до н. е.) на території поблизу Ізюма, в урочищі Бондарисі, існувало поселення, на якому були виявлені: напівземлянка і серед знарядь праці — ливарні форми для відливання кельтів (сокир). Це поселення і дало назву археологічній Бондарихинській культурі. На Бондарихинському поселенні виявлено, крім того, поселення пізньоскіфських часів (IV—III століття до н. е.)³, а також рештки ранньослов’янського поселення (середина І тисячоліття н. е.)⁴. 
     Отже територія по Дінцю, куди входив і сучасний Ізюм, була складовою частиною обширної землі східних слов’ян — предків російського, українського і білоруського народів, а згодом увійшла до складу древньоруської держави — Київської Русі. 
     У XII столітті, коли після розпаду Київської Русі на окремі князівства і землі посилився натиск кочівників-половців, населення краю поступово почало відступати на північ. У ті часи територія Ізюма та його околиць, як і навколишня місцевість, була ареною жорстоких битв. У 1111 році поблизу річки Сальниці (яка тепер має назву р. Річки), що впадає в Донець, напроти нинішньої Поромної вулиці на околиці Ізюма, русичі на чолі з київським князем Володимиром ущент розгромили половецьке військо⁵. Стародавній літопис зберіг до наших днів образний опис цієї битви: «И брань бысть люта межи ими... И поступи Володимер с полки своими и Давид, и возревше половцы вдашаплещи свои на бег. И падаху половцы перед полком Володимеровым...»⁶. Саме тут 9 травня 1185 року стала табором дружина сіверського князя Ігоря. Переправившись через Донець, руські війська вночі вирушили в похід, поетично оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». 
     Боротьба з половцями тривала до початку XIII століття. У 40-х рр. південні древньоруські землі були повністю розорені монголо-татарами. 
     З кінця XV століття, після утворення Російської централізованої держави, почалося більш інтенсивне заселення території по берегах Дінця. У зв’язку із спустошливими нападами кримських татар на окраїнні російські землі московський уряд з початку XVI століття ввів на території краю сторожову службу. 
     Однією з варт, що контролювала броди через Донець, якими користувались татари для грабіжницьких нападів на Русь⁷, була Ізюмська. Тут по черзі несли сторожову службу жителі Путивля, Лівен, Рильська та інших міст. У другій чверті XVII століття на переправі виникло невеличке укріплення — острожок, що було пристанищем для змін вартових. Історик І. І. Срезневський називає це укріплення Ізюмським окопом на лівому березі Дінця, поблизу р. Ізюмця. Десь у 60-х рр. XVII століття тут поселилася невелика група українських переселенців, які під керівництвом балаклійського полковника Я. С. Чернігівця спорудили нове укріплення. В 1670 році жителі цього укріплення брали участь у селянському повстанні під проводом С. Разіна. В документах 1680 року поселення вже називалось Ізюмським городком, у ньому жило 70 родин переселенців. 
     Ізюмський городок дістав свою назву від річки Ізюмця (притоки Дінця) та давнього Ізюмського броду, поблизу якого він і виник. Такої думки про походження назви дотримувалися М. Гербель, дослідник історії Слобідської України, А. Г. Слюсарський та інші. Щодо назви річки, на якій виник Ізюм, то вона існувала давно. Ще в 1627 р. в «Книге Большому Чертежу» писалося: «А от речки Булуклеи к речкам к верховью к Изюму да к Изюмцу, а пали в Донец под Изюмским Курганом»⁸. Слово «Ізюм» походить від східної назви винограду. 
     У січні 1680 року кримські татари здійснили спустошливий набіг на Слобідську Україну. В зв’язку з цим вже взимку того ж року російський уряд наказав валуйському воєводі М. Опухтіну провести підготовчі роботи по спорудженню оборонної лінії, а в квітні воєвода відправив креслення «Новой черты» в Москву⁹. Нова захисна смуга мала проходити через Валуйки, Цареборисів (тепер Червоний Оскіл), Ізюм, Балаклію, Зміїв, Валки і до річки Коломак. Спорудження Ізюмської фортеці покладалось на Чугуївський полк Г. Касогова, що складався з російських служилих людей, і на Харківський полк українських козаків на чолі з Г. Донцем. 
     Роботи по будівництву великого укріпленого пункту, який складався з т. зв. «великого» і «малого» міст, розпочалися в 1681 році. На території, де тепер розміщена центральна частина Ізюма, споруджувалось «велике місто», що являло собою фортецю, оточену високими дерев’яними стінами,— подвійним зрубом, для міцності перегородженим клітями (ряжами), заповненими землею. Довжина стін становила 1800 сажнів (близько 4 км). Майже чверть фортеці займав замок, вхід до якого здійснювався через проїзну башту. В замку і фортеці було 14 чотирикутних і одна шестикутна башти. «Мале місто» — фортеця — знаходилась на вершині гори Крем’янець. Довжина його стін становила 334 сажні (713 метрів). Навколо фортеці, на деякій відстані від стін, пролягали рови, наповнені водою. Між «великим» і «малим» містами на правому березі Дінця було споруджено земляний вал, вздовж якого стояли подвійні надовбні. Такий же вал проходив нижче Кривого озера від «малого» міста до Дінця. 
     До утворення Ізюмського слобідського козацького полку (1685 р.) сторожова служба в місті покладалась на козаків Чугуєва, Змієва та ін. міст Харківського полку. Після утворення полку переселенці, що населяли місто, ввійшли до його складу і стали зватися козаками. Козаки Ізюмського полку брали участь в Азовському поході (1696 р.), Полтавській битві (1709 р.) та в інших боях. Перетворення Ізюма на полковий центр сприяло дальшому розвитку міста. 
     Експлуатація козацькою старшиною найбіднішої частини козацтва (підпомічників і підсусідків) призвела до того, що козаки почали тікати з полку, хоч за втечу їх засуджували до страти. Процес розшарування козацтва відбувався дуже інтенсивно: в 1706 році Ізюмський полк налічував 289 полкових козаків і 2011 підпомічників, а за переписом 1732 року число підпомічників з дітьми вже становило 13 347 чол., тоді як полкових козаків було лише 708 чоловік¹⁰. 
     У своїй боротьбі проти засилля старшини найбідніша частина населення вдавалася і до більш активних форм — зі зброєю в руках намагалася здобути собі кращу долю. 9 жовтня 1707 року недалеко від Ізюма загін бахмутських солеварів і козаків на чолі з К. Булавіним розгромив каральну експедицію, яка прямувала до Бахмута для виявлення біглих козаків і покарання робітних людей. Козацька голота була активним учасником повстання К. Булавіна. Влітку 1708 року Булавін направив до Ізюма свій загін на чолі з С. Драним, але він був розбитий карателями. Зазнавали поразки й інші виступи бідноти. 
     У зв’язку з тим, що в 1708 році Росія була поділена на губернії, Ізюм, разом з полковою територією, увійшов до складу Азовської губернії, а в 1718 році — до Бєлгородської провінції Київської губернії¹¹. Після перетворення Ізюмського козацького полку на гусарський у 1765 році Ізюм став містом Слобідсько-Української губернії, а з створенням Харківського намісництва, у 1780 році,— його повітовим містом. 
     З часом змінювався і зовнішній вигляд міста, зростало його населення. На початку XVIII століття навколо фортеці виросли слободи, які звалися форштадтами. Так виникли Піски, Гончарівка, Попівка та інші слободи, що згодом злилися з містом. 
     Населення міста в 1767 році становило 5262 чоловіка. Основним їхнім заняттям були землеробство і скотарство. Вони вирощували жито, пшеницю, гречку, ячмінь, просо, горох, а також мак, овес. За розвитком скотарства Ізюм та його повіт посідали перше місце в Харківському намісництві. Розвивалось і ремісництво, зокрема ковальство, чинбарство, а також виготовлення полотна й одягу. Особливо славились вироби ізюмських гончарів. Починають виникати підприємства мануфактурного типу. Поширений в Ізюмі був і чумацький промисел. Зростання товарності землеробства і скотарства сприяло розвиткові ремесла і торгівлі.  
     Щороку в Ізюмі відбувалось по 4 ярмарки, двічі на тиждень - торги (базари). На ізюмські ярмарки приїздили купці з Чугуївського посаду, Харкова, Бахмута, та інших міст. На ярмарку можна було зустріти купців з Росії, які продавали хутро, вироби з заліза, зброю, полотно. 3. місцевих старшинських і монастирських маєтків вивозили на ярмарок сільськогосподарські продукти: зерно, мед, сало, м’ясо, прядиво, живу й биту птицю, вовну, гончарні вироби, горілку тощо. 
     Наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття дальшого розвитку набувають промислові підприємства. Про їх розміри дає деяке уявлення Ізюмська вовномийня. Якщо в 1845 році продукція цього підприємства, становила 700 пудів, вовни, то вже у 1860 році — 5000 пудів¹². ... 
     Великим поштовхом для дальшого.розвитку Ізюма.було скасування кріпацтва. Значно зросла кількість підприємств. У 1887 році в місті працювали цегельні заводи Ізвєкова, Ковалівського, Мітіна, маслоробний завод Курилова, горілчаний Жевержеєва, вовномийня, що належала Ізвєкову, а також салотопний і воскобійний заводи. Мешканці Ізюма займались також гончарним, ковальським та іншими ремеслами. ... 
     У другій половині XIX. століття Ізюм був відомий як один із значних ринків Харківської губернії по збуту сирих шкур, худоби, хліба. У 70—80-х рр. тут щорічно продавалося до 25 тис. голів великої рогатої худоби, понад 40 тис. овець і понад 1000 коней. У 1879 році було продано 4050 четвертей пшениці, 705 четвертей жита і 3015 четвертей вівса. Загальна вартість операцій по купівлі хліба становила 61 425 карбованців. 
     З розвитком промислових підприємств почалося досить швидке зростання міського населення (головним чином, за рахунок прийшлих робітників). За переписом 1897 року в Ізюмі було 24 300 жителів. 
     Умови праці на ізюмських підприємствах були нестерпні.. Так, на цегельному заводі Шадлуна робочий день тривав 15 годин (з 6-ї години ранку до 9-ї вечора). За тяжку, виснажливу працю робітники одержували 40—50 коп. в день, а жінки —майже вдвоє менше. Крім того вони платили штрафи, які інколи досягали половини заробітку.  
     В 1910 році через Ізюм пройшла залізниця Харків — Донбас, що значною мірою сприяла дальшому розвитку промисловості. У 1912-1915 рр. в Ізюмі, було побудовано залізничні майстерні, що стали першими великими промисловими підприємствами міста. Тоді ж виникли фарбовий завод Жевержеєва, два пивні заводи, що належали Шадлуну і Блезе, завод сільськогосподарських машин Сабо, три цегельні заводи Болтунова, лісопильні заводи Бідниченка, Бєловицького, Дерюгіна та інші підприємства. 
     Виснажлива праця на багатіїв забирала всі сили, все здоров’я. Медична допомога була доступна лише заможним верствам населення. На весь повіт, де в 1913 році жило близько 374 тис. чоловік¹³, було 4 невеликі Лікарні, що мали 109 ліжок. 
     Не краще було і в справі народної освіти. В Ізюмі працювали реальне училище і жіноча гімназія, де навчались переважно діти багатіїв, та кілька початкових шкіл. 
     З Ізюмом, пов’язане перебування та діяльність ряду діячів української культури. 
     В ізюмській тюрмі з грудня 1886 по лютий 1888 року був ув’язнений український поет-революціонер П. А. Грабовський (1864—1902). Незважаючи на тяжкі умови ув’язнення, він створив тут свої відомі поезії: «Робітникові», «Швачка», «Надія», «Народовцеві», «Доки сонця — доки світу», «До матері» та інші. 
     Довгий час в Ізюмі жив і працював український  поет-романтик XIX століття М. М. Петренко (1817 — р. см. невідомий). Серед його кращих творів — вірші: «Недоля» (відомий як пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»), «Вечір», «Вечірній дзвін» та інші¹⁴. 
     В цьому ж місті народився видатний український художник С. І. Васильківський (1854—1917). За дипломну роботу «По Дінцю» С. І. Васильківський був удостоєний Золотої медалі. Кращі його твори: «Весна на Україні», «Ярмарок в Полтаві», «Отари в степу», «Козача левада», «Дніпровські плавні», «Козаки в степу», «Дума про трьох братів», «Ранок», «Околиці Ай-Тодора» та інші¹⁵. У 1964 році в Ізюмському краєзнавчому музеї була влаштована виставка картин художника. 
     В Ізюмі жила в дитинстві народна артистка УРСР Г. І. Борисоглібська (1868— 1939) — один з корифеїв Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. 
     Багато талантів, зрощених генієм народу, не змогли розквітнути і засяяти на весь світ за часів ненависного самодержавства. 
     Новий злочин царизму — розв’язана ним братовбивча імперіалістична війна, що принесла з собою голод і страждання — переповнив чашу народного терпіння. В лютому 1917 року відбулася буржуазно-демократична революція, в результаті якої було повалено самодержавство.

1  Б. А. Шрамко. Древности Северского Донца, стор. 72, мал. 22. 
2  M. В. Cібільов. Старовинності Ізюмщини, вип. II, Ізюм. 1928, стор. 22—23. 
3  Археологія, вип. X, К., 1957, стор. 56—61. 
4  Краткие сообщения Института истории материальной культуры, вип. 68, М., 1957, стор. 129—131. 
5  Археологія, вид. IV. К.; 1950, стор. 105—106. 
6  Повесть временных лет. М.—Л., 1950, т. І, стор. 192. 
7  И. Беляев. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украине Московского государства, до царя Алексея Михайловича, М., 1846, стор. 12. 
8  Книга Большому Чертежу, М.—Л., 1950, стор. 67. 
9  ЦДАДА, ф. Разрядного приказа. Белгородский стол, столб. 943, разд. I, арк. 26—34, 660—662. 
10 Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI—XVIII столетии. X., 1886, стор. 238—255. 
11 Полное собрание законов Российской империи с 1649 г., СПб., т. IV, № 2218, стор. 436—437. 
12 Т. І. Дерев’янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX ст., Текстильне, виробництво. К., 1960, стор. 34. 
13 Календарь Харьковского губернского земства на 1913 год, стор. 182. 
14 Історія української літератури, т. I. К., 1954, стор. 191—192. 
15 М. М. Безхутрий. С. Васильківський. К., 1954, стор. 31. 

Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )