Вовчанськ 

     Вовчанськ —місто в Харківської області, з 1923 року — центр Вовчанського району. Розташований в північно-східній частині області, на річці Вовчій, лівій притоці Сіверського Дінця, за 72 км від обласного центру. 
     На території сучасного міста і поблизу нього знайдені пам’ятки культури давніх часів, зокрема 2 неолітичні поселення (V—IV тисячоліття до н. е.), кургани ранньобронзового віку (III тисячоліття до н. е.), поселення черняхівської ранньослов’янської культури (II—VI століття до н. е.), а також городище і 5 поселень VIII—IX століть салтівської культури із змішаним слов’яно-аланським населенням. 
     Наприкінці XVI століття землі, розташовані поблизу р. Вовчої, належали Бєлгородському монастирю, який віддавав їх в оренду бєлгородським служилим та іншим людям. Історичні дані про заснування Вовчанська свідчать, що місто виникло в 1674 році.
     В останній чверті XVII століття спостерігався великий рух переселенців з Правобережної України на землі південної частини Російської держави. Уряд Росії, зацікавлений у зміцненні південних кордонів, охоче приймав українців, яких тоді у документах іменували черкасами, залучав їх для несення сторожової служби. Так, у 1674 році на річці Вовчі Води, як тоді її називали, з’явилась група українців на чолі з Мартином Старочудним, що увійшла до складу сторожової служби від Нежегольського городища. В зв’язку з цим М. Старочудному часто доводилось бувати на Вовчих Водах, він знав цю місцевість, зручну як у господарському, так і у воєнно-стратегічному відношенні. Старочудний вирішив заселити місцевість вздовж річки Вовчі Води. З цією метою він надіслав листа до царя, в якому просив дозволу збудувати місто, заснувати слободи і села з фортецями та сторожами, «щоб татаров’я в українні міста безвісно не прийшли». Дозвіл було одержано. В листі Бєлгородського воєводи до Чугуївського згадується, що в 1674 році за указом царя Олексія Михайловича «наказано нежегольському черкашенину Мартину на річці Вовчі Води будувати слободу, а для проживання покликати своїх товаришів черкас з малоросійських і задніпровських міст; а інших людей зовсім не приймати»1. Незважаючи на заборону, на Вовчих Водах оселялися також і селяни, які тікали від кріпосницького гніту з центральних районів Російської держави. 
     Так було засновано слободу, яка згодом перетворилася в місто Вовчанськ. 
     Приблизно з першої чверті XVIII століття місто почало втрачати значення військово-сторожового поселення і розвивалось як адміністративний центр. У 1781 році Вовчанськ стає повітовим містом. Кількість населення зростало в ньому повільно: у 1810 році тут проживало 3933 чоловіки, а у 1895 році — 10 981 чоловік. До 1865 року місто за складом населення в основному було селянським. Більшість населення Вовчанська займалась сільським господарством та ремеслами. В середині XIX століття в місті відбувалось 8—9 ярмарків на рік і тричі на тиждень — базари. Головними предметами торгівлі були велика рогата худоба, вівці, а також вовна, коноплі, хліб, ремісничі вироби тощо. Предмети промислового виробництва потрапляли на ярмарки з інших міст. У Вовчанську до середини XIX століття промислових підприємств не було. В документі за 1854 рік згадується про невеликий салотопний завод, що належав місцевому купцеві. Ремісників у 1865 році тут налічувалось 139 чоловік. 
     Скасування кріпосного права у 1861 році не полегшило становище селян Вовчанська і повіту. Грабіжницький характер реформи, свавілля царської адміністрації при її здійсненні викликали обурення селянства. Так в кінці квітня 1861 року у Вовчанському повіті почалися заворушення. Понад 4000 тимчасово зобов’язаних селян відмовилися від роботи на поміщиків. Царські власті, кинувши проти селян значні сили поліції і жандармів, які жорстоко розправлялися з ними, змусили селян припинити опір. 
     Після реформи 1861 року пожвавився промисловий розвиток Вовчанська. У 1882 році в місті вже було 16 підприємств, у т. ч. три цегельні, два парові млини і салотопний завод. На всіх підприємствах працювало 80 робітників. 
     Становий склад населення в 1895 році був таким: 265 дворян, 67 осіб духовного звання, 160 купців, 4577 міщан і цехових, 5185 селян, 678 військових та членів їх родин. Таким чином, серед жителів міста селян було 47,2 проц., а міщан і цехових — 41,7 процента. 
     У 1896 році з Бєлгорода в Донбас через Вовчанськ проведена залізниця. Вона сприяла пожвавленню господарської діяльності в місті, появі нових підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину. В 1912 році у Вовчанську, крім названих вище підприємств, діяли дві олійниці, на яких було зайнято 56 чоловік, та холодильник, де працювало 30 чоловік2. У цей час на центральних вулицях міста з’являються кам’яні будинки, хлібні, кондитерські та інші магазини. Торгових службовців у 1913 році було близько 200 чоловік. 
     У дореволюційний час основна маса населення міста — селяни і робітники — зазнавала жорстокого гноблення з боку самодержавства, поміщиків та капіталістів. Задихаючись від безземелля і малоземелля, селяни м. Вовчанська змушені були орендувати землю у поміщиків і куркулів на кабальних умовах. За мізерну плату вони працювали по 14— 16 годин на добу в економіях поміщиків і господарствах куркулів. Постійне недоїдання, важка праця і відсутність необхідної медичної допомоги — ось основні причини частих хвороб і передчасного старіння. Газета «Волчанский-земский листок», змальовуючи становище селян повіту, змушена була зазначити, що «сучасний селянин слабкий фізично в молоді роки, постійно хворіє в 40—50 років, і життя його порівняно коротке. Жінка його в 30— 35 років стає старою». 
     Ця ж газета в 1917 році так описала становище робітників: «За гудком встає закоптілий робітничий люд з ломотою в усьому тілі і тягнеться на фабрику; тут жінки і діти-підлітки — усіх їх поглинає фабрика. Вони йдуть, коли ще сонечко тільки встане, і повертаються додому, коли воно лягло. Сонця немає, дня немає. Бідна вечеря і мертвецький сон. Притупляється думка.... Робітникові ніколи почитати, ніколи подумати, ніколи повчитись. Так проходить його життя при 12 і 16 годинах роботи». 
     Трудящі Вовчанська, як і всієї дореволюційної Росії, терпіли не тільки від економічного гніту, а й від політичного безправ’я.. Вони не мали елементарних демократичних свобод: слова, зборів, мітингів, спілок. Самодержавство переслідувало українську мову і культуру, забороняло видавати українською мовою газели, книги, журнали. Влітку 1912 року у Вовчанську справник заборонив місцевому гуртку аматорів українського драматичного мистецтва давати спектаклі з благодійною метою. Брати участь у виборах земських гласних могли тільки ті, хто мав понад 15 десятин землі. А обраними до повітової земської управи могли бути тільки великі власники. В складі гласних Вовчанського повітового земства і Вовчанської міської думи не було жодного представника від робітників і трудящих селян. Про класову спрямованість у діяльності Вовчанської думи свідчать дані про її бюджет за 1912 рік: на утримання поліції дума витратила 7,8 тис. крб., на народну освіту — 1,6 тис. крб., а на розвиток медичної і ветеринарної справи — тільки 458 карбованців. 
     Експлуататорам було вигідно тримати народ у неуцтві. Таким шляхом вони намагались відвернути трудящі маси від боротьби за своє визволення і тим зберегти та закріпити своє панування. У Вовчанську напередодні Жовтневої революції письменних було: серед чоловіків 36 проц., серед жінок — 21,1 процента. В. 1893 році з ініціативи і на кошти міської інтелігенції в приватному будинку створено громадську бібліотеку, фонд якої за 20 років зріс до 11,2 тис. книг. Бібліотекою користувалось 745 читачів. У місті був народний будинок, збудований на кошти земства, але міська дума не дбала про нього, і жителі Вовчанська його майже не відвідували. Асигнування на благоустрій міста в 1912 році становили близько 4,5 тис. крб. У Вовчанську було дуже мало зроблено, «щоб визнати життя в ньому хоч у якійсь мірі зручним: ні водопроводу, ні сучасного освітлення, ні хороших квартир з відповідними вигодами, а бруду і пилу — хоч відбавляй. І сховатись від пилу в місті нікуди». «Дерев’яні тротуари являють значну небезпеку, якщо не для ніг, то для взуття пішоходів. Під час грязюки перехід з одного боку вулиці на другий скрізь утруднений, бо більшість вулиць міста позбавлена бруківки та водостоків, а тому після дощу калюжі серед небрукованих вулиць стоять доти, доки їх не вбере в себе волога земля»3
     В роки першої російської революції 1905—1907 рр. у Вовчанському повіті набирає великого розмаху селянський рух. Повсюдно відбувалися бурхливі сходи і мітинги селян, на яких виступали більшовики з закликами боротися проти самодержавства і сваволі поміщиків, читалися прокламації і відозви. 
     Особливо гострого характеру селянський рух у Вовчанському повіті набрав у кінці листопада і на початку грудня 1905 року. Селяни громили поміщицькі маєтки і вимагали заміни самодержавного управління, заявляючи, що «як земля, так і фабрики повинні належати тим, хто на них працює»4. В ряді сіл повіту відбулися збройні сутички селян з царськими військами і стражниками. 
     Але, незважаючи на рішучість селянства у боротьбі, ці виступи були жорстоко придушені. Сотні учасників виступів були заарештовані, кинуті в тюрми і заслані. 


1 Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отд. 4, стор. 273. 
2 А. Н. Опацкий. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих. X., 1912, стор. 125. 
3 Газ. «Волчанский земский листок», 1913, № 9, стор. 4. 
4 Харківський облдержархів, ф, КХГ, 1905 р., оп. 287, спр. 1214, арк. 52. 


Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • БороваВалки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате )  ДворічнаДергачіЗачепилівкаЗміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • ЗолочівІзюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • КегичівкаКрасноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • ЧугуївШевченкове ( Волоська Балаклія )