Мерефа 

     Мерефа — місто в Харківському районі Харківської області, розташоване на р. Можі (притока Сіверського Дінця), обабіч автомагістралі Москва — Сімферополь, за 25 км на південний захід від Харкова. Залізничний вузол. 
     Під час будівництва автотраси Москва — Сімферополь поблизу міста Мерефи виявлено рештки поселення часів неоліту (IV тисячоліття до н. е.); життя продовжувалось тут і в період бронзи (кінець II — початок І тисячоліть до н. е.). Виявлено тут і поселення скіфського часу (V—III століття до н. є.) та поселення СалтовоМаяцької культури (VIII—IX століття н. е.)1
     Перші згадки про Мерефу належать до середини XVII століття, часу інтенсивного заселення півдня Росії2. Місто виросло з козацької слободи, яка виникла спочатку на р. Мерефі (притока р. Можа) в 1645 році3. Її заснували козаки-переселенці з Лівобережної та Правобережної України. Мабуть, від назви річки походить і назва міста. 
     На місці поселення стояла фортеця, оточена валом висотою в 3,5 сажня, шириною в 6 сажнів; на кожному розі фортеці стояла чавунна гармата4
     У 1693 році татарські загони, що налічували 15 тис. чоловік, дійшли до Мерефи, але були тут наголову розбиті. Однак у наступному році ханові на чолі ще більшого війська вдалося пограбувати і зруйнувати кілька слобід, у тому числі й Мерефу. Особливо спустошливим був у 1711 році , татарський напад на «Оной городок..., когда хан крымский со всеми крымскою и ногайскою ордами разные сего уезда места разорял, татарами сожжен и разорен и немалое число обитателей побито и в полон взято...»5. Відродженню та розвитку слободи сприяло її вигідне географічне становище на перехресті шляхів до Дніпра і Дону, а також природні умови: родючі землі, багаті ліси, озера, наявність будівельних матеріалів. 
     Мерефа була сотенним містом Харківського полку. Козаки цієї сотні брали участь у боротьбі проти татар. В Мерефі, за деякими відомостями, народився кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко (р. н. невідомий, помер 1680 р.) — людина надзвичайної мужності, сміливості, відваги і воєнного таланту. Не раз з десятками козаків він сміливо вступав у бій з ворогами і виходив переможцем. Іван Сірко палко любив рідну землю, народ і мужньо захищав їх від іноземних загарбників. 
     З розвитком феодально-кріпосницьких відносин серед козаків відбувався процес класового розшарування. Козацька старшина захоплювала великі земельні ділянки, володіла слободами та селянами. Так, Микиті Уманцю належало село Микитівна (за шість кілометрів від Мерефи), яке мало 100 дворів6., Козацька верхівка пригноблювала рядових козаків. 
     Під час селянської війни під керівництвом Степана Разіна (1670—71 рр.) на Слобідській Україні розгорнувся антифеодальний рух. У жовтні 1670 року в Мерефі вибухнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом прихильника Разіна Олексія Хромого (прозваного в народі Леськом Черкашениним). Із Змієва —головного штабу повстання гноблених селян і козаків, підтримуваних робітниками Торських (тепер — Слов’янських) заводів, розповсюджувалися відозви Хромого (т. зв. «прелєстниє письма»), які доходили до Мерефи і Харкова. 
     Місцева влада намагалась перешкодити повстанню, та козаки не виконували її розпоряджень, висилали воєвод з міста. Бєлгородський воєвода Г. Ромодановський доповідав царю: «Да и иные де городы, Змиев, Болыклея и Мерехва своровали, тебе, великому государю, изменили и воевод и с тех городов выслали»7. Той же воєвода звертав увагу царя на те, що повсталих козаків підтримувало цивільне населення — «...и в украинских городах жители приставают к ним многие беспрестанно»8, що значна частина козаків, йшла в степи на з’єднання з разінцями9
     Для придушення повстання царський уряд кинув великі сили списників і рейтар, якими керував стольник Г. Косогов. Вони жорстоко розправлялись з повстанцями. 
     Після скасування козацького самоврядування в 1765 році Мерефа ввійшла до складу Харківського повіту як слобода. Козаки були зараховані у розряд державних селян. Їхнє матеріальне становище щодалі погіршувалось. 
     В 50—70 рр. XVIII століття на Слобожанщині ширився гайдамацький рух, який сприяв тут активізації антикріпосницьких селянських виступів. У 1770— 1771 рр. гайдамаки діяли в районі Мерефи. Вони ставали на захист жорстоко визискуваних і безправних селян10
     Головним заняттям населення було землеробство. 
     В одному з документів 1773 року зазначається, що в Мерефі урожай озимих хлібів в кращі роки збирали в 4 рази більше, ярових — у 6 раз, проса і гороху — в 10 раз більше від посіяного в грунт11. Крім землеробства, розвивались шкіряне, ковальське, теслярське ремесла, а також торгівля. 
     Вже протягом 70—80 років XVIII століття багато жителів Мерефи їздили до Бахмута і Тора (Слов’янськ) по сіль, на Дон по рибу для «перепродажу» цих товарів у Харкові та в інших місцях. Двічі на рік у Мерефі влаштовувалися ярмарки, на які приїжджали жителі околиць, а також купці з російських та українських міст. Займаючи вигідне становище на Катеринославському тракті, Мерефа мала поштову станцію, багато крамниць12
     У 1785 році у слободі було 430 дворів і проживало: чоловіків — 1296, жінок — 1253. Серед них військових обивателів — 409 дворів і проживало чоловіків 1235, жінок 18313
     У зв’язку з розвитком капіталізму в Росії інтенсивно збільшувалась сітка залізниць. Після побудови Курсько-Харківсько-Азовської і Харківсько-Миколаївської залізниць Мерефа в 70—80 рр. XIX століття стала залізничним вузлом, що сприяло її економічному і культурному розвитку. 
     Наприкінці XIX ст. поміщик Борткевич побудував у Мерефі склозавод, на якому працювало 275 робітників (1896 р.). Згодом завод перейшов до рук бельгійських капіталістів, які застосували тут нову технологію виробництва (їхньою власністю був він до Жовтневої революції). 
     В Мерефі тоді ж побудовано і цегельний завод, млин та інші дрібні підприємства. Робочий день тривав 11 і більше годин.
     Тяжка праця виснажувала робітників. Про використання машин не могло бути й мови. Високі штрафи зменшували і без того низьку заробітну плату14. Безправ’я, утиски, злиденне становище робітників змушувало їх боротися проти експлуатації. 
     Нелегким було також життя трудового селянства. Майже вся земля належала поміщикам Борткевичу, Карамзіну, Оніховському, чиї маєтки були навколо Мерефи, а також куркулям. Селяни володіли дуже незначною частиною землі, а то й зовсім її не мали. Так, наприкінці XIX століття з 1050 селянських господарств 100 зовсім не мали земельного наділу15. Малоземелля було однією з причин антипоміщицьких революційних виступів селян. У 1902 році в Полтавській та Харківській губерніях розгорнувся могутній селянський рух. Трудящі Мерефи підтримували люботинських, зміївських і нововодолазьких селян в боротьбі проти поміщиків, вимагали поділу сінокосів, пасовищ, лісів. 
     Розвиток капіталізму вимагав поширення освіти, культури, знань. У 1875 році в Мерефі відкрито двокласне народне училище16, а в 1883-му — початкове жіноче училище з трирічним строком навчання17. У 1904 році — відкрито бібліотеку-читальню18


1   И. Ф. Левицкий. Мерефянское поселение. Рукопис. Архів Інституту археології АН УPСP, стор. 1, 45—46, 82. 
2   А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв. X., 1964, стор. 100—101. 
3   І. І. Кушніренко. Місто Харків та його околиці. Довідник. X., 1931, стор. 20. 
4   Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, стор. 85—86. 
5   К. Щелков. Историческая хронология Харьковской губернии. X., 1882, стор. 59. 
6   К. І. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960, стор. 310—311. 
7   Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сб. документов, т. II, ч. II, 1670—1671 гг. М., 1959, стор. 74. 
8   Центральний державний архів стародавніх актів (ЦДАДА), ф. Розрядний приказ. Записні книги Московського стола, кн. 17, арк. 171—172. 
9   К. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст., .стор. 335. 
10 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 432. 
11 Там же, стор. 204. 
12 Списки населенных мест Российской империи. XLVI. Харьковская губерния. СПб., 1869, стор. 9—10. 
13 Харківський облдержархів, ф. 24, on. З, спр. 12, арк. 107—108. 
14 А. Гнедич и С. Аксенов. Обзор фабрично-заводской промышленности Харьковской губернии, вып. 1, X., 1899, стор. 43. 
15 И. А. Чурилин. Доклад в Харьковскую уездную земскую управу о кустарных промыслах по Харьковскому уезду, 1891, стор. 131. 
16 Харківський облдержархів, ф. 304, оп. 1 спр. 67, арк. 32. 
17 Там же, спр. 248, арк. 90—91. 
18 Там же, ф. 3, оп. 283, спр. 109. 


Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • БороваВалки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате )  ДворічнаДергачіЗачепилівкаЗміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • ЗолочівІзюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • КегичівкаКрасноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • ЧугуївШевченкове ( Волоська Балаклія )