Мурафа 

     Мурафа — село в Україні, у Краснокутському районі Харківської області. Розташоване на правому березі р. Мерчика, за 15 км від районного центру і за 85 км від Харкова. Найближча залізнична станція — Водяна на залізниці Харків — Полтава. 
     Поблизу села по шляху до станції Водяна до наших днів збереглося кілька могил — курганів. Розкопки їх, проведені у 1955 році, свідчать про те, що це поховання стародавніх слов’ян. Археологи вважають, що знайдена тут зброя (меч, наконечник списа), яка зберігається у шкільному музеї, належала воїнам часів Київської Русі. 
     Мурафа виникла в середині XVII століття. В одному з своїх Указів за 1637 рік цар Михайло Федорович у зв’язку з нападами татар на південні землі Російської держави наказував спорудити на Муравському шляху, яким звичайно пересувались татари, остроги і фортеці. Невдовзі виник і острог Мурафа. В описі міст Білгородської смуги 1668 року вказується, що в Мурафі побудовано острог, в якому було 2 проїзні та 5 глухих башт, викопано рів шириною 2 сажні та заповнений водою. Мурафський острог постійно охороняли 12 станичників, 6 пушкарів і 850 черкас1
     У 1655—1658 роках було створено Охтирський козачий полк, до складу якого увійшла і Мурафа як військове сотенне місто. Незабаром, у 1676 році, сюди прибули ще 260 сімей з Уманського полку (на Київщині) на чолі з полковником М. К. Сененком, відомим також на прізвище Уманець. Переселенці збудували нові укріплення, обгородили поселення дерев’яною стіною і ровом, по краю якого насипали земляний вал2
     Мурафа, як і інші поселення Слобожанщини, в XVII—XVIII століттях зазнавала частих нападів татар. Внаслідок татарського нападу у 1679 році вона була пограбована і зруйнована. Понад 30 чоловік татари забрали в полон. У 1709 році, відступаючи під натиском російських військ, пограбували і спалили село шведські інтервенти3
     У 1712 році слобода з хуторами була жалована царем Петром І білоцерковському полковнику Танському. Серед чоловічого населення Мурафи у 1732 році було 469 військових козаків, 410 підданих полковника Танського. Були тут піддані і других власників із козацької старшини. Всього населення чоловічої і жіночої статі було понад 2200 чол. Нові поселенці всіляко кривдили місцевих обивателів. Часто Танський з юрбою своїх підданих грабував жителів Мурафи, палив їхні хати 4
     Населення Мурафи, крім військової служби, займалося хліборобством, а також бджільництвом. Але через поступове закріпачення селян кількість селян-пасічників у XVIII столітті значно зменшилась. Бджільництво ставало доступним лише для поміщиків і заможних селян. Розвинутий був чумацький і гончарний промисли, існували кахельні майстерні. Селяни-ремісники виготовляли різноманітний посуд, а також різні види кахлів — гладкий білий, різноколірний, художньо оздоблений. У XVIII столітті в Мурафі щороку відбувалось три ярмарки. 
     У другій половині XVIII століття, коли в країні посилився кріпосницький гніт, тяжчим стало життя більшості населення Мурафи. Представники козацької старшини, які після ліквідації козацького полкового управління на Слобожанщині у 1765 році були формально зрівняні у правах з російським дворянством, перетворювалися у великих землевласників, а селян і рядових козаків обертали в своїх кріпаків. Селяни Мурафи, віднесені до категорії державних, також перебували в тяжкому становищі, яке мало відрізнялось від кріпацького. За користування землею вони сплачували оброк і подушне, відбували рекрутські та інші повинності. 
     Наприкінці XVIII століття Мурафа була великим селом, яке іноді називали навіть містом. За даними на 1773 рік, тут проживало понад 3 тис. чол.: представників привілейованих верств (військові, військові у відставці, колишня козацька старшина, особи духовного звання, іноземці) налічувалось понад 300 чол., військових обивателів — близько 1700, черкас — понад 1000 чоловік5
     Під час проведення реформи 1861 року селяни Мурафи одержали земельні наділи в середньому по дві з чвертю десятини на душу чоловічої статі. Багато селян бідувало, не мало змоги обробляти свої наділи, і тому незабаром близько третини селянських земель опинилося в руках великих землевласників і куркулів. Сім’я капіталіста-мільйонера Харитоненка закупила навколо Мурафи більше землі і угідь, ніж їх мали 750 середняцьких і бідняцьких сімей. Сотні розорених селян змушені були найматись на роботу в поміщицьку економію Харитоненка, куркульські господарства або йти в Харків на фабрики і заводи. Шукаючи кращої долі, чимало їх переселилось до Сибіру. Чисельність населення в Мурафі порівняно з кінцем XVIII століття дещо зменшилася: в 1864 році тут було 418 дворів і 2859 жителів6
     Після скасування кріпосного права відбулись деякі зміни в напрямі сільськогосподарського виробництва, поширились капіталістичні методи господарювання. В поміщицьких господарствах і в частині селянських почали більше займатись тваринництвом, відгодовуючи худобу для продажу на м’ясо. Розвиток цукроваріння зумовив збільшення посівів цукрових буряків. У 1884 році в Мурафі поміщик Харитоненко збудував цукровий завод. Експлуатація селян на бурякових плантаціях і робітників на цукрових заводах давала поміщикові великі прибутки. Він скуповував землі, будував розкішні палаци і парки. У 1884 році поблизу Мурафи на площі 55 га посадили Наталіївський парк. За проектом відомого архітектора академіка О. В. Щусєва на території парку збудовано кілька споруд, у т. ч. в’їзну браму і церкву, які є визначними пам’ятками архітектури. 
     Експлуатація жителів була надзвичайно жорстокою. Денний заробіток сезонного робітника на початку XX ст. становив 15—20 коп. Найбільш кваліфікований робітник машиніст парового двигуна на цукровому заводі одержував не більше 50 коп. на день. Селяни Мурафи вели постійну боротьбу за землю, проти поміщицькокуркульської експлуатації. Боротьба, за землю набрала особливої гостроти і розмаху в 1902 році та в період революції 1905—1907 років. Значний вплив на селян Мурафи справило повстання в Чорноморському флоті на броненосці «Потьомкін». Активну участь у ньому брав матрос Я. М. Пушкар, уродженець Мурафи, який після поразки повстання був засуджений до тюремного ув’язнення і хворим повернувся в рідне село лише в 1911 році. 
     В аграрний рух періоду революції 1905—1907 рр. включились сотні жителів Мурафи. Однією з форм боротьби проти експлуатації були систематичні масові потрави посівів, випаси худоби в Наталіївському лісі. Незважаючи на переслідування з боку властей, близько 100 мурафських жителів організували потрави на початку червня 1906 року. Чотирьох з них, найбільш активних, заарештували7
     Значною подією того часу був спільний виступ селян Мурафи і сусідніх сіл проти поміщика Харитоненка 20 липня 1906 року. Понад 500 чол. зібрались біля будинку управителя і зажадали від адміністрації економії повернути худобу, захоплену за потраву, і вивести з села військовий загін. У разі відхилення цих вимог селяни погрожували розгромити маєток і вигнати з села драгунів. Під час сутички з військами солдати вбили одного і поранили кількох селян8
     У роки реакції, що настала після поразки революції 1905—1907 рр., становище основної маси жителів Мурафи ще більше погіршало, посилився процес класового розшарування. Столипінською реформою руйнувалося общинне користування землею. Кожному селянинові пропонувалося одержати наділ в особисту власність і надавалось право вийти на хутір чи відруб або продати свій наділ. Цим законом насамперед скористалися куркулі. В Мурафі третину найкращих земель скупили куркулі-відрубники, які утворили хутори Бідило і Кусторівку. Так, сільський багатій Келеберда збільшив свої земельні володіння до 80 десятин лише орної землі. Куркулі Бідило та Тимченко мали по 50 десятин орної землі та лісу. 
     Більшість селян не могли як слід обробляти землю, бо не мали ні тягла, ні інвентаря. В Мурафі на п’ять бідняцьких дворів припадали один кінь, пара волів, один плуг та дві дерев’яні борони. У найкращі за врожайністю роки біднота одержувала з десятини не більше як 25—30 пудів хліба. 
     Перша світова імперіалістична війна призвела до дальшого занепаду селянських господарств. Значна частина трудівників втратила свої клаптики-наділи. Скоротилися посівні площі. Велике обурення селян викликали масові реквізиції коней, великої рогатої худоби, возів, упряжі і продовольства для воєнних потреб. У ці роки в селі загострилася класова боротьба. Виступаючи проти поміщиків і куркулів, селяни палили і розоряли хазяйські маєтки, виганяли свою худобу пастись на луки, що належали Харитоненку та куркулям, відмовлялись платити податки. 


1 Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний в XVI—XVIII ст. X., 1890, стор. 72, 73. 
2 Очерки по истории колонизации степной окраины Московского государства, т. 1. М., 1887, стор. 436—494. 
3 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. 7. Малороссия, СПб., 1863— 1865, стор. 313. 
4 Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний в XVI—XVIII ст. X., 1890, стор. 238. 
5 Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний в XVI—XVIII ст. X., 1890, стор. 345. 
6 Списки населенных мест Российской империи, XLVI. Харьковская губерния, стор. 40. 
7 Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. 336, on. 1, спр. 1725, арк. 46, 49. 
8 Центральний державний військово-історичний архів СРСР, ф. 1759. оп. З, спр. 240, арк. 117.
 


Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • БороваВалки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате )  ДворічнаДергачіЗачепилівкаЗміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • ЗолочівІзюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • КегичівкаКрасноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • ЧугуївШевченкове ( Волоська Балаклія )