Червоний Оскіл
Червоний Оскіл (до 1919 року — Цареборисів) — село в Ізюмському районі Харківської області. Розташований від районного центру за 12 км, на південний схід від Харкова за 150 км, у долині річки Осколу та її притоки — річки Бахтин.
Червоний Оскіл — одне з найбільших сіл району, воно простяглось майже на 6 км. На захід від села — великі масиви широколистяних лісів, на південь і північний захід — сосновий бір, на південний схід — червонооскільське водоймище, яке є прекрасним місцем відпочинку.
Місцевість навколо села переважно рівнинна, порізана ярами. В ярах і на берегах рік зустрічаються цінні породи глини (червона, сіра, зелена, гончарна), крейда, пісковики та інше. На березі ріки Осколу знайдено родовища природного газу і лікувальних мінеральних вод. Грунти на північ і схід від села — чорноземні, на південь і захід — піщані і супіщані, по течії річки Бахтин — суглинисті, які часто переходять в солончаки.
На території сучасного села та його околиць (урочища Будрило, Гнилуші і Турильські ключі) виявлено кілька неолітичних поселень (IV—III тисячоліття до н. е.). Археологічні знахідки свідчать, що ця територія була освоєна і в час пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.). В період Київської Русі тут розташовувалось слов’янське поселення. Про те, що слов’янські племена цієї території стикалися з кочовницькими і останні часом завойовували тут певні позиції, свідчить знахідка бронзової статуетки восьмиликого ідола1.
Під час нападів кочових племен (печенігів, половців і особливо татаро-монголів) багато жителів цього краю було вбито, населені пункти пограбовано і зруйновано. До початку XVI століття ця місцевість являла собою мало заселене «дике поле», по якому пролягав один із шляхів нападів татар на українські та російські міста і села (Ізюмський шлях).
У XVI ст. російський уряд проводив ряд заходів щодо зміцнення своїх південних кордонів. У степах утворювали станично-сторожову службу, низку військових фортець-містечок. Одним із перших поселень, заснованих у «дикому полі», було укріплене містечко Цареборисів, побудоване за наказом царя Бориса Годунова від 5 липня 1600 року на місці колишнього укріпленого селища Царевого2.
Для будівництва фортеці-містечка організували спеціальну експедицію на чолі з воєводами Б. Я. Бєльським і С. Р. Алферовим. До її складу входили майстри різних спеціальностей, а також великий загін війська (ратних людей, дітей боярських, стрільців і козаків), добре озброєний, забезпечений боєприпасами і продовольством.
За вказівкою царських властей, учасники експедиції — окольничі Федір Чулков та Істома Міхнєв — обрали на правому березі річки Осколу, недалеко від її гирла, місце для майбутньої фортеці і склали план її будівництва3. Це місце мало дуже зручні для захисту від ворогів природні умови: на сході його закривала висока крута гора, на півдні — глибокий яр, по якому тече річка Бахтин, на заході і північному заході — другий яр. Лише невелика частина місцевості з північного боку фортеці була відкритою4. Будівництво фортеці і основної частини житлових та службових приміщень було закінчено протягом кількох місяців.
Так засновано Цареборисів. Навколо фортеці-містечка було викопано глибокий і широкий рів, насипано високий земляний вал, споруджено дерев’яну стіну з дев’ятьма сторожовими баштами. Гарнізон і населення містечка забезпечувались водою з спеціально побудованого тайника. Під фортецею споруджено підземний хід, який у таємному місці виходив до річки Осколу. Навколо Цареборисова поставлено три ряди надовбнів для захисту населення від нападів татар. Першими жителями Цареборисова були військовослужилі люди з Кашири, Тули, Рязані, Михайлова та інших російських міст.
Посилення кріпосницького гніту наприкінці ХУІ і на початку XVII століть викликало масовий опір селян, а згодом — селянську війну під керівництвом Івана Болотникова (1606—1607 рр.). Виступивши на підтримку повсталих селян, цареборисівці вбили свого воєводу М. Б. Сабурова, захопили до своїх рук владу і надіслали загони повстанців до м. Путивля, щоб допомогти Болотникову5.
На початку XVII століття, в зв’язку з польсько-шведською інтервенцією, російський уряд майже припинив постачання Цареборисову продовольства і зброї. Тому він поступово обезлюднів, а в 1612 році був розорений татарами. Після розгрому польсько-шведської інтервенції царський уряд знову посилив увагу до південних окраїн. У 1633 році він надіслав до Цареборисова варту, а в 1639 році сюди прибули з Чугуївської фортеці станичники та стрілецький полк. В 1655—1656 рр. Цареборисівську фортецю було відбудовано і поповнено зброєю та боєприпасами. Тут проходив шлях з Москви до Криму, перебували посольський двір та постійна вартова застава проти чуми.
В цей час російський уряд вживав заходів щодо заселення вільних земель по ріках Осколу і Дінцю постійними мешканцями. Щоб заохотити людей до поселення, уряд надавав їм різні пільги. Переселенці забезпечувались орною землею, луками та іншими угіддями. Вони звільнялись від різних повинностей, крім обов’язків допомагати гарнізону. Поступово Цареборисів і вся навколишня місцевість були заселені селянами, які шукали порятунку від жорстокого феодально-кріпосницького гніту польських панів, російських поміщиків, а також козацької старшини. Більшість їх йшла на службу до царського війська. В 50-х рр. XVII століття Цареборисівське городище було заселене переважно українськими переселенцями. Воно називалось слободою тому, що його населення тимчасово звільнялось від феодальних повинностей і сплати податків. Тут жили здебільшого служилі люди і державні селяни. Жителі Цареборисова виконували військову службу, займались хліборобством, скотарством, виробляли полотно і сукно для своїх потреб та на ринок.
Серед верхівки військовослужилих людей та козацької старшини з’являлися великі землевласники, які жорстоко експлуатували малоземельних селян. Невипадково Цареборисів став одним з центрів селянського повстання під керівництвом Степана Разіна. В жовтні 1670 року загін повстанців, що складався з донських та запорізьких козаків, маючи близько 1000 чол., на чолі з названим братом С. Разіна — Леськом Черкашениним (справжнє прізвище — О. Г. Хромий), за допомогою повсталих цареборисівців захопив місто. Місцеву владу на території краю було знищено, а цареборисівського воєводу Маслова скинуто з кріпосної башти. Та через місяць повстання було придушено, почалася жорстока розправа над повстанцями. На площі в Цареборисові відрубали голову названій матері С. Разіна — вдові Мотроні Говорусі, повісили її сина Якова і стратили інших повстанців.
Наприкінці XVII століття жителі Цареборисова брали найдіяльнішу участь у напруженій і тривалій боротьбі проти татарських нападів. Розбійницькі ватаги татар руйнували і грабували місто, вбивали і забирали в полон населення, виганяли худобу. Так, під час нападу на Цареборисів 16 грудня 1680 року вони захопили в полон 19 чол., 13 січня 1681 року — 24 чол., 16 лютого 1682 року — 50 чоловік. Напади татар тривали і в першій половині XVIII століття.
Та населення слободи зазнавало лиха не тільки від татарських наскоків, але й від різних епідемій. Так, наприклад, у 1718—1719 рр. тут лютувала епідемія чуми, від якої вимерло майже все населення (залишилось близько 100 чол.). Щоб запобігти поширенню епідемії, за наказом уряду решту мешканців переселили в долину невеличкої річки Поруб, фортецю, два храми і всі житлові будівлі було спалено. Заново створене поселення зберегло давню назву — Цареборисів.
Епідемія чуми знову спалахнула у 1738. році, внаслідок чого з 1323 чоловік померла майже половина населення. В наступні роки багато людей померло від холери, цинги та інших хвороб. Лише в останній чверті XVIII століття кількість населення збільшилась і 1810 року досягла 3499 чол. Та в середині XIX століття внаслідок нових епідемій кількість населення зменшується до 2970 чоловік6, а далі, в зв’язку з притуханням пошестей, знову збільшується і 1879 року досягає 4322 чоловік на 616 дворів7.
Наприкінці XIX — на початку XX століття, внаслідок дальшого розвитку капіталістичних відносин, в Цареборисівській та інших волостях Слобідської України посилювалось класове розшарування населення. З одного боку, виділялась куркульськопоміщицька верхівка, з другого — сільська біднота. Так, 9 поміщиків Цареборисівської волості мали 8200 десятин землі, а 6350 селян волості —лише 2700 десятин. Більша частина цієї «селянської» землі була загарбана куркулями, заможними селянами. Близько 20 проц. сільської бідноти було зовсім безземельним. Основна ж маса селян мала наділи на ревізьку душу по 2,25 десятини найгіршої землі. За кожен наділ селянський двір платив по 10 крб., крім того, понад 20 крб. на двір становили різні податки — подушний, оброчний, земський, волосний, сільський та інші8.
Багаті землевласники займались не лише землеробством, але й різними промислами. В селі було багато торговців: Гайворонські, Загнітки, Ковалевські, Воронова, Чуб, Щербаки та інші, які продавали у своїх крамницях продукти харчування, тканини, різні ремісничі вироби. Таких крамничок в селі було 18—20. Великі землевласники Сафонови і Стрепет мали 3 водяні борошномельні млини і один цегельний завод, купець Ткачов займався лісним промислом, інші мали олійниці.
Сільська біднота змушена була орендувати землю і реманент у куркулів або брати у них позички хлібом і грошима на кабальних умовах. В селі панували злидні, люди голодували. Понад 1 тис. малоземельних селян змушена була йти на заробітки на Катеринославщину, до Таврії, в Ізюмські паровозоремонтні майстерні.
Молодь слободи ходила на заробітки до Таганрога, Бердянська, Маріуполя, наймалась працювати матросами або вантажниками. Під час косовиці багато селян йшло на Дон та Кубань косити чужі хліба. Дівчата йшли в найми на Катеринославщину у поміщицькі економії. Пізніше селяни почали ходити на заробітки в Донбас.
Землі в селян не вистачало. Та навколо благоденствували пани Ряслови, Холодови, Карсови, Шаблуни, Бойчевські, Наріжні, Давиденки, які здавали землю та сіножаті в оренду. Від світанку до ночі наймити гнули спину на куркулів і поміщиків. Виконуючи каторжну роботу, вони одержували за весь строк, на який наймались (4—8 місяців), 20—30 карбованців.
Малоземелля, поміщицько-куркульська кабала, тягар податків та боргів, сваволя царської адміністрації — все це породжувало гострі класові суперечності і втягувало селян в активну боротьбу проти поміщиків і самодержавства.
Світова війна ще більше погіршила важке становище трудящих. Основна маса населення була неписьменною. Працювала одна початкова трикласна школа, в якій навчались переважно діти куркулів і торговців. У селі був лише один фельдшер.
1 М. В. Сібільов. Старовинності Ізюмщини. Вип. II, Ізюм, 1926, стор. 25—26; Вип. IV, Ізюм, 1930, рис. 4; М. В. Сібільов. Археологічні пам’ятки на Дінці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського. «Археологія», вип. IV, К., 1950, стор. 99; Б. А. Шрамк о. Древности Северского Донца. X., 1962, стор. 326—327.
2 В. П. Семенов. Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 5, 1885, стор. 547.
3 Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) XVI—XVIII ст., т. I. X., 1886, стор. 7.
4 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 5, стор. 50.
5 И. И. Смирнов. Восстание Болотникова. 1606—1607 гг. Л., 1951, стор. 89.
6 Списки населенных мест Российской империи. XLVI. СПб., 1869, стор. 34.
7 Харьковский календарь на 1886 г. X., стор. 28.
8 Материалы по землевладению и земледелию Харьковской губернии. Уезды: Ахтырский, Волчанский и Изюмский. X., 1885, стор. 86.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )