Чугуїв
Чугуїв — місто, центр Чугуївського району Харківської області. Розташований Чугуїв на обох берегах р. Сіверського Дінця, біля впадіння у нього річки Чугівки, на автотрасі Харків — Ростов-на-Дону. Віддаль до Харкова залізницею — 56 км, автотрасою — 39 км.
Місто Чугуїв дістало назву від Чугуївського городища. Назва ця, напевне, походить від татарського слова «чуга», що означає вузький каптан з короткими рукавами. Територія теперішнього Чугуєва і звалася Чугою, що означало — тут живуть люди, які носять чугу1.
Початок заселення чугуївських земель сягає в глибоку давнину. Про це свідчать численні археологічні знахідки на території міста. Тут виявлено 3 поселення періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.), скіфське поселення та городище (V— IV століття до н. е.), поселення раннєслов’янського часу (II—VI століття н. е.) та городище періоду Київської Русі2.
Місцевість, де на початку XVII століття було засноване місто Чугуїв, до XIII століття належала древньоруським князівствам — Переяславському та Чернігівському. В московських документах XVI століття згадується Чугуївське городище, як «пам’ятка міста, що існувало ще до монгольського спустошення Росії». А в указі російського царя від 1647 року зазначається, що «Чугуївські землі та, різні угіддя споконвіку нашої Московської держави»3.
В першій половині XIII століття Чугуївська земля під час навали татаромонгольських орд була спустошена і стала частиною «дикого поля» — величезного краю, що перетворився у пасовиська для табунів кочівників. Ця місцевість відзначалась м’яким кліматом, повноводними, багатими на рибу річками, чудовими пасовищами, великою кількістю степових звірів і дичини. Зокрема, гагар і лебедів тут було так багато, що це відбилося навіть на місцевих назвах (село Леб’яже та місто Лебедин). Російський історик М. М. Карамзін називав ці багаті землі «країною Лебідь». Землі ці, за його словами, простягалися від Чугуєва до Сум. Згодом ця місцевість почала швидко заселятись і ввійшла до складу Російської держави.
У книзі «Материалы для статистики Российской империи» вказується: «За царювання Івана Грозного засновано на правому боці Дінця, в 120 верстах від Бєлгорода, Чугуїв»4.
У першій половині XVII століття на Чугуївських землях з’являються українці, або, як їх називають у московських указах,— «черкаси». Вони переселялися сюди, шукаючи захисту від гніту і сваволі польських панів.
У 1638 році до Бєлгорода прибув загін українських повстанців у кількості 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Вони звернулися до російського царя з проханням прийняти їх у російське підданство, зазначивши, що більше не в силі зносити «жорстокі гоніння і смертельні вбивства від папежан». Незабаром сюди прибуло ще 83 чоловіки. Кількість переселенців зростала. Уряд, прийнявши їх у підданство, наказав бєлгородському воєводі оселити прибулих на Чугуївському городищі і дати з казни допомогу хлібом, насінням для весняного посіву, матеріалами для будівництва житлових приміщень, дворів і спорудження фортеці5. В розпорядження поселенців було передано землі, ліси і води навколо Чугуєва. За це вони мусили спорудити фортецю і нести сторожову службу.
Черкаси, які прийшли сюди з жінками та дітьми, були задоволені новим місцем проживання, бо «Чугуїв-городище міцно стоїть і взимку в тих місцях теплота буває». Разом з ними прийшли служилі люди з Бєлгорода на чолі з дворянином Максимом Ладиженським, що став чугуївським воєводою. У відписках Ладиженського за 1638—1639 рр. сказано про побудову фортеці, острогу та про заселення міста. Як свідчить випис із Розрядного приказу, Ладиженського за побудову міста Чугуєва було нагороджено.
Чугуїв згадується у «Писцовой книге стольника и воеводы князя Якова Волконского» (1639 рік). За даними цієї книги, служилих людей у Чугуєві було: боярських дітей — 140, станичних голів та їздців — 50, козаків — 300, стрільців московських — 200, різногородців — 200, пушкарів — 30, воротників — 6, ковалів — 2, теслярів — 1, а всього — 929 чоловік6.
Хоч поселенцям і допоміг російський уряд, все ж вони зазнавали на перших порах значних труднощів. У них було обмаль худоби й реманенту, одягу, бо багато хто з них прийшов до Чугуєва в одній лише подертій одежині. Їм доводилося щодня бути при зброї, щоб захищати свої двори від частих нападів татар. До того ж, царський воєвода привласнював частину грошей, що видавалися за службу українцям і російським служилим людям, поводився з ними надзвичайно грубо. Зазнавали переселенці утисків і від самого гетьмана Острянина, який їх «зобидив і скривдив»7. У своїй чолобитній від 1639 року чугуївці писали, що багато з них останню зброю «через бідність проїли». Далі говорилося, що і шість башт побудували, а трьох башт побудувати та рів копати не спроможні, бо люди без хліба»8.
У таких умовах переселенці, незадоволені своїм гетьманом, 26 квітня 1641 року повстали, убили Острянина і, залишивши Чугуїв, повернулися на Полтавщину.
Покинуте українцями місто російський уряд негайно заселив служилими людьми з Бєлгорода, Курська та Оскола. Всього сюди приїхали понад 400 чол. дворян, стрільців та козаків. Частина з них була послана на тимчасову службу, а частина — на постійне проживання.
Пізніше українці знову прийшли на чугуївські землі. Остаточно вони осіли тут у 1651 році. В документах за 1654 рік зустрічаються згадки про 300 українських козаків, які ходили із Чугуєва разом з донськими козаками проти татар та турків.
У 1696 році за наказом Петра І до Чугуєва були переселені калмики. 1500 калмиків оселилися у слободі Осиновій і заснували с. Калмицьке. Пізніше сюди, «як приписних робітників і селян», привозили прусаків, яких брали в полон чугуївські козаки під час Семилітньої війни 1756—63 рр.9. Згодом тут оселили засланців та каторжан. Чугуївців називали тоді «зведенцями» — людьми, зведеними з різних місць. Цим поясцюється різноманітність національного складу населення міста10.
Чугуївська фортеця, яку збудували поселенці, мала надзвичайно велике значення для безпеки краю. Ця одна з найстародавніших на Слобідській Україні фортець мала укріплений вал, оточений глибоким ровом. У фортеці було споруджено тайники для зберігання води і таємні з цегляними склепіннями ходи до Дінця для постачання водою під час облоги. Козаки пильно стежили за степом і стійко захищали себе і осілих неподалік українських слобожан від нападів татар.
Землі, відведені чугуївцям, були поділені на ділянки за службовими розрядами. Родючі, багаті на ліси та сіножаті, вони, як і раніше, приваблювали переселенців. У XVII столітті кріпаки тікали сюди групами.
На благодатних землях Чугуєва у 1662 році було закладено «Государів виноградний сад»11. Цей сад привертав особливу увагу Петра І. Він наказав привезти до Чугуєва кращі сорти плодових дерев, які тільки знайдуться в Києві та інших місцях Російської землі. Для догляду за садом виписувалися ченці-садівники з Києва, а також люди з Острогозька. Чугуївський сад був одним з найбільших на Україні. Виноград займав понад 5 тис. десятин12.
У середині XVII століття в Чугуєві почали влаштовуватися ярмарки. Місто набирає все більшого значення, стає ремісничим і торговельним центром Слобідської України13. Цьому сприяв і давній водний шлях з Азова до Бєлгорода, що проходив спочатку по Дону, а потім через Чугуїв по Сіверському Дінцю. На початку XVIII століття в Чугуєві були скляні заводи. Так, у відписці Андрія Шидловського Петру І йдеться про закупку в Чугуєві 40 тис. листів скла.
У 1732 році було проведено перепис жителів слобідських полків і покладено початок запису козаків «у стан володільницьких підданих», тобто кріпаків. За даними перепису 1783 року в Чугуєві було 826 кріпаків.
Переведення жителів з воєнного стану у кріпацький викликало загострення класової боротьби. Чугуївці неодноразово виступали проти феодального гніту. Вони активно підтримали селянське повстання під керівництвом Степана Разіна (1670—71 рр.), брали участь у селянсько-козацькому русі, який очолив Дзиковський. Восени 1670 року в Чугуєві палахкотіло полум’я повстання14. Його жителі розправлялися з царськими воєводами, боярами і чиновниками. Вони видали Дзиковському свого наказного отамана Семена Мілкова, який мав очолити каральні загони, перетворивши Чугуїв на опорний пункт боротьби з повстанням. Проти чугуївців були кинуті значні сили «копейщиков», рейтарів та інших ратних людей на чолі з бєлгородським воєводою.
У перших числах листопада 1670 року повстання було придушене. Війська жорстоко розправилися з повстанцями, особливо керівниками та їхніми родинами.
Коли розпочалося повстання під проводом Кіндрата Булавіна (1707—1708 рр.), чугуївці знову піднялися на боротьбу. Вони «...разом з харків’янами, зміївцями та іншими, покинувши домівки свої з жонами й дітьми, а інші, лишивши жон, пішли на Дон, щоб битися в загонах Булавіна»15.
З 1817 і до 1857 року Чугуїв був центром округу військових поселень, які створювалися жорстоким сатрапом царя Олександра І, військовим міністром Аракчеєвим. Усі чугуївці були записані в стан військових поселенців; вони розподілялися по ротах, а їхні діти, починаючи з 8-річного віку, складали батальйони кантоністів. Отже, до кріпосницького гніту додалася ще військова муштра, з її страхітливою палочною дисципліною, що перетворювала життя поселенців на справжню каторгу. Кожен їх крок регламентувався — без дозволу начальства вони не могли піти з дому, побудувати хату, одружитися тощо. У військовому поселенні були часті випадки самогубства. Чугуївські селяни писали цареві: «Добав нам податків, бери з кожного дому по сину на службу, відбери у нас все і виведи нас у степ; ми охочіше погодимось, у нас є руки, ми й там візьмемось до роботи й там будемо жити щасливо, але не займай нашої одежі, звичаїв батьків наших, не роби всіх нас солдатами»16.
Не знісши дикої сваволі кріпосників, волелюбні чугуївці у червні 1819 року повстали. До них приєдналися поселенці Вовчанська, Змієва, Базаліївки, Тракового, Печеніг та інших місць. У повстанні активну участь брали і жінки. Повстанці присяглися стояти, доки не буде ліквідовано військові поселення.
Для придушення повстання в Чугуїв були викликані війська. Декабрист М. І. Тургенев у книжці «Россия и русские» розповідає: «Матері кидали своїх малолітніх дітей під ноги коней кавалерії, посланої для втихомирення, волаючи, що краще для них бути роздавленими, ніж знову попасти в рабство»17. Розправою над повстанцями керував сам Аракчеев. За його наказом по Чугуївському і Таганрозькому полках 2 тис. чоловік було заарештовано, з них 275 військовий суд засудив до страти, 235 — до заслання в Оренбурзьку фортецю. Аракчеев лицемірно замінив смертну кару биттям шпіцрутенами. У Чугуєві було влаштовано криваве пороття. «Найзліших», як писав Аракчеев, на очах у всіх карали шпіцрутенами, причому цієї кари не минули й жінки. Кожен мав одержати 12 тис. ударів, пройшовши 24 рази «крізь стрій 500 солдатів»18.
Розправа над повсталими тривала 10 днів. Усього за цей час було покарано шпіцрутенами понад 300 чоловік. Жахлива була ця картина. Повстанців зігнали на чугуївський плац, Аракчеев стояв на підвищенні біля палацу для царських осіб і, ставлячи приречених на коліна, запитував, чи хочуть вони військове поселення. «Не можемо,— відповідали чугуївці,— не можемо погодитись». Тоді починали кару. І. Ю. Ренін, який пізніше був свідком покарання шпіцрутенами, так описав бачену ним криваву картину:
«Прив’язану за руки до рушниці жертву протягували між шпалерами солдатів, вишикуваних обличчям один до одного. Солдати з розмаху били по оголеній спині гнучкою лозиною. Після тисячі ударів людське м’ясо відскакувало від шпіцрутенів, падало на землю. Оголялися від м’язів світлі кістки ребер і лопаток. Жертву, яку звіряче вбивали, доношували вже на руках до повної кількості ударів, призначених начальником. Жахливим було потемніле обличчя — майже мертвяк. Очі заплющені і лише слабкий стогін ледь чутно».
Зберігся список повсталих Чугуївського і Таганрозького полків, які 28 серпня 1819 року були покарані різками. Аракчеев проти 25-ти прізвищ власноручно написав: «помер». Серед ватажків повстання, запоротих на смерть, чугуївці: унтер-офіцери Іван Соколов, Яків Колесников, Тимофій Губін, Іван Башкатов; козаки Яків Ламанов, Федір Жихарев, Яків Бочаров; рядові Василь Лизогубов, Олександр Пастухов, Микита Губарев19. Вони мужньо зустріли катування і смерть, не схилили голови перед царським сатрапом. Аракчеев писав цареві: «Це покарання не вплинуло на решту заарештованих, які були при цьому, хоч воно було суворим і зразковим».
О. С. Пушкін відгукнувся на жорстоку розправу Аракчеева над чугуївцями епіграмою, в якій закликав до справедливої помсти кату:
«В столице он — капрал, в Чугуєве — Нерон:
Кинжала Зандова везде достоин он».
Військове поселення, яке проіснувало в Чугуєві до 1857 року, призвело до занепаду господарства і цілковитого зубожіння населення. Воно було ліквідоване царським урядом напередодні скасування кріпаччини.
Радо зустріли чугуївці звістку про ліквідацію поселень. Але становище їх не набагато поліпшилося. Експлуатація селян мала найгрубіші форми. До цього часу згадують старожили розповіді своїх батьків про знущання панів над селянами, особливо над жінками.
Тяжкого гніту зазнавали чугуївці і від церкви. У матеріалах архіву Курської духовної консисторії (справа про чугуївських розкольників) розповідається, як жорстоко переслідувало чугуївське духівництво іновірців: заковувало у кайдани і висилало до монастирів, де їх тримали у в’язницях до самої смерті.
Проте, незважаючи на жорстоку експлуатацію і утиски властей, чугуївці глибоко любили свій край, свою батьківщину, були справжніми патріотами. Чугуївський полк вважався одним з найкращих в російській армії. Його солдати відзначалися стійкістю і відвагою. В армії їх називали «чугуевцами-удальцами». Полк створено за часів царя Олексія Михайловича, 1645 року20. Набирали до нього солдатів тільки з сімей чугуївців. Вони були учасниками всіх воєн, які доводилося вести Росії починаючи з кримських походів Голіцина 1687 року. Чугуївці воювали під прапорами Петра І, Суворова, Кутузова, Багратіона. Вони брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року, у Кримській війні 1853—1856 років. У 1877—1878 рр. вони героїчно билися на Балканах за свободу і незалежність болгар та сербів. Під час першої світової війни чугуївці в складі 2-ї дивізії самовіддано билися у Франції, а 11-й уланський Чугуївський полк — на південно-західному фронті у складі 5-го кінного корпусу 11-ї армії. Багато чугуївців стали георгіївськими кавалерами. У 1917 році командуванню царської армії не вдалося повернути полк проти революції. У жовтні 1917 року чугуївці категорично відмовилися брати участь у каральних експедиціях. На загальних полкових зборах було прийнято резолюцію: «На втихомирення взагалі, і в район чужих частин зокрема, не ходити»21. У 1918 році в зв’язку із створенням Робітничо-Селянської Червоної Армії полк було розформовано.
Чугуїв був напіввійськовим містом. Крім полку, з другої половини XIX ст. тут розміщувалися юнкерське піхотне училище та військовий госпіталь. Однак основну кількість його населення становили селяни22. Були тут і робітники. У 1880 році в місті діяли салотопний та шкіряний заводи, гуральня, які виробляли продукції на 94 300 карбованців.
Починаючи з 60-х років XIX ст. населення Чугуєва досить швидко зростає. Якщо в 1869 році тут було 8 тис. жителів23, в 1901 — 13 тис., то в 1914 році — вже 16 тисяч24. У 1865 році в Чугуєві було відкрито чоловіче двокласне міське училище і приватна школа для хлопчиків та дівчаток, трохи пізніше — лікарню на 5 ліжок, аптеку.
З кінця XIX століття, коли Чугуїв з’єднали залізницею з Харковом та Куп’янськом, в місті почала розвиватись промисловість. У 1904 році в Чугуєві стала до ладу паркетна фабрика Компанійця та лісопильня. Тут були також млини — водяний та кілька парових. 1915 року акціонерне товариство Борковських організувало колісномеханічний завод, де працювало 1500 робітників.
1 История 32-го Драгунского Чугуевского Ея Величества полка. 1613—1893. Составил поручик Хлебников. СПб., стор. 2.
2 Архів Інституту археології АН УРСР, звіти № 1949/п, стор. 5; № 1958/4б, стор. 12. Археологія, т. XIV, 1962, стор. 136.
3 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. IV, стор. 2, 5.
4 Материалы для статистики Российской империи, СПб., 1839, стор. 124.
5 A. Г. Слюсарський. Слобідська Україна. X., 1954, стор. 24—25.
6 «Харьковские губернские ведомости», 1857, № 46, стор. 408.
7 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 57.
8 А. Г. Слюсарський. Слобідська Україна, стор. 27.
9 «Харьковские губернские ведомости», 1859, № 44.
10 Харківський облдержархів, ф. P-869, on. 1, спр. 450, арк. 334.
11 Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. XII, Харьковская губерния, СПб., 1850, стор. 254.
12 Нариси економічної географії УРСР. К., 1952, стор. 132.
13 М. П. Красніков, С. Г. Трегуба. Харківська область. К., 1962, стор. 4.
14 В. І. Лебедев. Селянська війна під проводом Степана Разіна. К., 1956, стор. 111, 112.
15 Булавинское восстание (1707—1708 гг.). Труды Историко-археологического института АН СССР, т. XII, 1935, стор. 114—115.
16 М. М. Богданович. История русской армии и флота, т. V, СПб., 1911, стор. 144.
17 Декабристы. Новые материалы под ред. проф. М. К. Азадовского, М., 1955, стор. 30.
18 Отечественная война и русское общество (1812—1912), т. VII, стор. 219.
19 «Дела и дни». Кн. 3. СПб., 1912, стор. 158—160.
20 История 32-го Драгунского Чугуевского Ея Величества полка, стор. 15.
21 ЦДВІА CPСP, ф. 2148, оп. 11, спр. 9, арк. 152.
22 Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона, т. 77.
23 Газ. «Харьковские губернские ведомости», 7 лютого 1869 р.
24 Обзор Харьковской губернии за 1914 г., стор. 4.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )