Жовтневе Друге

     Жовтневе Друге (колишня назва Миколаївка) — село в Україні, у Вовчанському районі Харківської області. Таку назву селу дали самі мешканці в 1922 році, прийнявши відповідне рішення на зборах, присвячених п’ятій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Село розташоване в мальовничій місцевості, на правому березі річки Вовчої (притоки Сіверського Дінця). З сусіднім селом Варварівкою, розташованою на лівому березі Вовчої, Жовтневе Друге з’єднане мостом і дамбою довжиною 1 км. Відстань від села до Вовчанська становить 38 км, до Харкова — 110 км. З райцентром село зв’язане шосейною дорогою. Поблизу нього — дубовий ліс (Охримівське урочище), що простягається вздовж високого правого берега річки Вовчої на 30—35 км. Після Великої Вітчизняної війни ліс оголошено заповідником. 
     На території Миколаївки в дореволюційні роки під час випадкових розкопок було виявлено старовинне поховання з предметами вжитку, прикрасами тощо. Після вивчення знахідок було висловлено припущення про те, що це поховання дружинників одного з князів Київської Русі. Частина знахідок була передана до Вовчанського музею¹. 
     Село виникло більш як 250 років тому. Воно засноване в кінці XVII — на початку XVIII століття українцями з Правобережжя Дніпра під час їх масового переселення на схід, що було викликано жорстоким гнобленням українського селянства з боку польсько-шляхетських феодалів і Польської держави, яка захопила землі Правобережної України. 
     Спочатку на місці села був хутір, який називався Решетилівкою і належав корочанському (Білгородщина) козакові. У 1703 році тут збудовано церкву, і слободу назвали Миколаївкою². З відомостей, що збереглися, можна вважати, що вже в 1730 році в ній проживало не менше 1000 жителів. 
     Надзвичайно тяжким було життя трудівників-селян за часів кріпосного права. Поміщики та їх управителі, церква, різного роду лихварі жорстоко гнобили і експлуатували селян. В історії Миколаївки періоду кінця XVIII — першої половини XIX століття є багато фактів, що свідчать про боротьбу селян проти експлуатації їх поміщиками, церквою, проти утисків царської держави. Так, незважаючи на сувору заборону переселення жителів з військових містечок в інші місця і намагання властей присікти втечі, вони все-таки відбувалися. Спроби селян утекти від поміщиків на вільні землі супроводилися часом гострими класовими сутичками. В квітні 1766 року селяни 50 дворів с. Миколаївки разом з мешканцями сусідніх слобід вирішили переселитися на Дон. Дізнавшись про цей намір, Харківська полкова канцелярія терміново послала загін карателів, щоб стягти з селян податки або в разі несплати їх відібрати у них худобу, оголосити їм царський указ про заборону переходити в інші місця, публічно покарати тих, хто «підмовляв» селян до втечі, а також стягти витрати за утримання каральної команди. Селян було покарано, та вони продовжували добиватися «бути не в підданстві» поміщика³. 
     До нещадної експлуатації, цілковитої безправності селянства додавалися ще й стихійні лиха, які часто обрушувалися, спричиняючи до загибелі десятків і сотень жителів. У 1831 році в Миколаївці поширилась епідемія холери, від якої загинуло понад 70 селян. У 1848 році епідемія цієї тяжкої хвороби спалахнула з ще більшою силою і унесла життя понад 300 чол. У цьому ж році від великої посухи загинули посіви, а через нестачу кормів почався масовий падіж худоби. Селяни страждали від голоду. В 1849 році, внаслідок усього цього, почала лютувати цинга, від якої загинуло 112 чоловіків, жінок і дітей. Отже, тільки протягом двох років (1848—1849) у Миколаївці померла мало не половина жителів. 
     Тяжкі умови життя, гніт і утиски спонукали селян до антифеодальної боротьби, що проявлялась як у стихійних виступах і повстаннях селян, так і у формі відходу від церкви, відмови від вірування, відправлення церковних обрядів тощо. Царизм і церква жорстоко переслідували селян-розкольників, вбачаючи в цьому русі загрозу для офіціальної церкви як опори самодержавства. Так, у Миколаївці в 1810 році, як свідчать літературні джерела, «внаслідок вжитих заходів» було повернено до віри 115 жителів. Але відхід від церкви тривав і в дальшому. У 1826 році, наприклад, від місцевої церкви відійшло близько 90 чоловіків і жінок, а в 1842 році перестали сповідатися близько 200 жителів. 
     Приблизно з 1835 року Миколаївка з навколишніми землями і сусідніми селами та хуторами перейшла у власність поміщика М. І. Трубецького. За даними «Господарського опису Миколаївського та інших маєтків князя М. І. Трубецького», він володів майже 20 тис. десятин землі. Сама лише поміщицька економія Миколаївського маєтку мала близько 6 тис. десятин землі, з них понад 4 тис. перебувало у віданні економії, а решту вона здавала в оренду селянам. Причому селяни змушені були орендувати гірші і найбільш віддалені від населеного пункту землі, «незручні для використовування у власному господарстві» поміщика. В економії у с. Миколаївці були великий на той час винокурний завод (його вартість становила понад 51 тис. крб.), кілька млинів, а також цегельне підприємство, продукція якого збувалася переважно на місці⁴. На цих підприємствах працювала за мізерну платню по 12—14 годин на добу частина жителів села⁵. 
     Головним заняттям жителів Миколаївки було хліборобство. Сівозміну вони застосовували звичайну для тих часів (трипільну) — з паром, без добрив. Щороку в селі відбувалося кілька ярмарків і щотижня базари. Торгували в ярмаркові дні головним чином предметами домашнього вжитку і найпростішими знаряддями виробництва кустарного виготовлення. Продавалася також худоба. В невеликому обсязі селяни займалися візництвом, доставляючи в Бердянськ пшеницю і повертаючись звідти з сіллю. 
     Реформа 1861 року не принесла селянам Миколаївки справжнього визволення, не полегшила ні їх земельного, ні економічного становища. В руках поміщиків залишилися величезні масиви кращих земель, а миколаївцям дісталися яри, бугри та інші погані ділянки. Згідно з реформою та актами, що були видані з метою її практичного здійснення, Вовчанський повіт, у т. ч. й Миколаївка, були віднесені до місцевості, в якій максимальний розмір душового наділу польової і присадибної землі встановлювався приблизно 3,5 десятини, мінімальний — трохи більше десятини⁶. В господарському описі Миколаївського маєтку 1869 року зазначається, що в 1861 році було проведено господарсько-інструментальну зйомку земель поміщика, після якої відбулось виділення селянських наділів за уставними грамотами і викупними договорами. Тим, хто мав одержати наділ, в середньому виділили по 2,3 десятини землі. За них селяни Миколаївки мали сплатити по строках 10-процентної викупної суми близько 56,5 тис. крб. та виконувати повинності на користь поміщика. 
     Селяни маєтків поміщика Трубецького виступали проти реформи та непосильних повинностей. Про один з таких виступів харківський губернатор змушений був доповісти царю спеціальним рапортом (датований 25 квітня 1861 р.). В ньому повідомлялось, що близько 500 селян відмовилися виконувати повинності, які на них були накладені додатково до сплати податків з тягла. «Всі умовляння були даремні, селяни виявили наполегливість». Щоб привести їх до покори, власті викликали ескадрон гусарського полку, і тільки збройною силою їм вдалося зламати опір. 8 чол. було віддано до суду. Проте селяни не припинили боротьби. У травні 1861 року заворушення в маєтку поміщика Трубецького тривали⁷. 
     У 1867 році в Миколаївці було 393 двори і 2313 жителів⁸. Більшість населення терпіла «земельний голод» і змушена була шукати оренди або йти на заробітки, щоб дістати можливість якось зводити кінці з кінцями. З такого становища скористався поміщик Трубецькой. Він передав селянам в оренду приблизно 1900 десятин землі за плату, що значно перевищувала орендні ціни, по яких здавалися землі в усьому Вовчанському повіті. 
     Наприкінці 1870 року Миколаївську економію з винокурним заводом та маєтками поміщика Трубецького офіціально через департамент уділів було передано в оренду на капіталістичних засадах. Так само зробив Трубецькой з водяними млинами, що були тут побудовані наприкінці 50-х рр. XIX століття. Передача млинів в оренду місцевим багатіям давала йому величезні прибутки. Хижацька експлуатація трудівників Миколаївки ще більше посилилася. Частина селян мусила йти на заробітки в міста або найматись на місцевий завод. Робочий день робітників фактично був необмеженим. Він тривав 12, а нерідко і 14—15 годин на добу, тоді як заробітна плата була надзвичайно низькою. 
     Багато жителів цього села наприкінці 90-х років XIX століття опинилося в кабалі у поміщиків і куркулів через непомірно зростаючі орендні ціни на землю. Дуже тяжкими були побутові умови: часто в маленьких халупках, а то й просто в землянках проживало по 10—12 чоловік. Далеко не завжди такі сім’ї мали найнеобхідніше для задоволення своїх життєвих потреб, одягалися в лахміття, жили в жахливих антисанітарних умовах. 
     Революція 1905—1907 рр. підняла до економічної і політичної боротьби широкі маси селянства. Були в її рядах і миколаївські селяни. У листопаді 1905 року велика група жителів Миколаївки і Варварівки, очолювана бідняками І. Я. Редькою, М. А. Адаменком, І. Я. Ситником, розгромила маєток поміщика Бекарюкова. А в другій половині грудня в аграрному русі тільки з Миколаївки, Варварівки та інших близьких сіл брало участь до 1000 чол. Селяни вимагали підвищення оплати праці за наймом, скасування непомірних штрафів і перерозподілу землі. В ході цих подій вони відбирали у поміщиків хліб, реманент та інше майно, зміщали ненависних їм поміщицьких прислужників⁹. Проти селян царський уряд послав карателів (поліцію та війська), які жорстоко придушили цей виступ. Активних його учасників було віддано до суду. Більше року тривало слідство в справі повсталих. 64 селян засудили до різних строків ув’язнення¹⁰. 
      Столипінська аграрна реформа не обійшла стороною Миколаївку. Сільським глитаям були створені умови для виділення на хутори і відруби. В 1909—1910 рр. тут виник ряд хуторів — Химичів, Червоний Яр та інші. Після цього класове розшарування села посилилось. На невеликих ділянках землі селяни Миколаївки одержували такі низькі врожаї хлібів, що більшість з них не могла прожити з сім’єю до наступного врожаю. Навіть буржуазно-ліберальна газета «Волчанский земский листок» змушена була в 1913 році відзначати цю обставину¹¹.
     В дореволюційній Миколаївці селяни-трудівники не мали можливості не тільки дати освіту своїм дітям, а часто навіть навчити їх грамоті. Наприкінці XIX століття тут була однокласна школа, що містилася в малопридатних для навчання приміщеннях; викладання в ній велося без певної системи. Незадовго перед першою світовою війною ця школа була перетворена на двокласну, і почала діяти ще одна двокласна школа. Для них збудували невеличкі приміщення і залучили до викладання осіб, які здобули педагогічну освіту в земському педагогічному училищі. 55 років учив селянських дітей у Жовтневому Другому М. Ф. Марадуда, який походив з бідної сім’ї. Діяла тут невеличка лікарня на 10 ліжок, що обслуговувалась фельдшером і двома медсестрами. Функціонувало поштово-телеграфне відділення, що мало для перевезення пошти 10 коней. 
     Перша світова імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі трудящих. Багатьох жителів Миколаївки відправили на фронт. У селян реквізували коней і продукти харчування для постачання армії. Школи закрили. У 1914 році в приміщенні однієї з них розмістили військовий госпіталь. Пошта різко скоротила обслуговування населення, а її «транспортні засоби» використовувалися для перевезення поранених, кількість яких весь час зростала. В 1916 році в .Миколаївці відкрили «заразний» барак, який називали бараком смертників через те, що мало хто виходив з нього. Цей «лікувальний заклад» обслуговували один фельдшер, дві медсестри і чотири санітарки¹², але не було жодного лікаря. Хворі перебували в жахливих антисанітарних умовах, напівголодні. 
     Війна підірвала економіку селянських господарств. Багато сімей в Миколаївці втратили годувальників, десятки дітей лишились сиротами. Люди гинули від голоду і пошестей. Все це посилювало ненависть миколаївських селян до поміщиків, куркулів, що збагачувалися за рахунок нещадної експлуатації, до існуючих порядків, насаджуваних буржуазно-поміщицьким самодержавним ладом. І вони дедалі ширше розгортали боротьбу проти війни та царизму, відмовлялися здавати продукти, бойкотували трудову повинність, запроваджену в зв’язку з війною. Війна до краю загострила класові суперечності в країні і прискорила повалення царизму. 

1  Газ. «Волчанский земский листок», 1913, № 6, стор. 11. 
2  Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 4, стор. 332. 
3  А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 425. 
4  О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, т. 1, стор. 440. 
5  Харківський облдержархів, ф. 308, оп. 2, стор. 3-а, арк. 28—29. 
6  Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материалов, стор. 164. 
7  Крестьянское движение в России (1857— май 1861 гг.). Сборник документов. М., 1963, стор. 494. 
8  Памятная книжка Харьковской губернии на 1867 год, стор. 255. 
9  Харьков и Харьковская губерния в первой русской революции 1905—1907 гг. Сборник документов. X., 1955, стор. 28. 
10 «Право», щотижнева юридична газета, грудень 1907 р. 
11 Газ. «Волчанский земский листок», 1913, № 16, стор. 24. 
12 Харківський облдержархів, ф. 308, оп. 2, спр. 204, арк. 30,31. 

Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )