Харків

     Харків — місто обласного підпорядкування, центр Харківської області, один із найбільших промислових, наукових і культурних центрів України. Розташований на місці злиття річок Харкова, Лопані та Уди (басейн Сіверського Дінця). Великий вузол залізничних, автомобільних шляхів та авіаліній.
     Територія, на якій розміщений Харків, як про це свідчать археологічні пам’ятки, досить інтенсивно заселялася вже у II тисячолітті до н. е. Тут, в районі Курязького монастиря, знайдено предмети періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.), зокрема мідна сокира, поховання з кам’яним молотком (на вул. Данилевського) та кілька поселень поблизу станцій Основа, Гути, Жихор. Тут жили люди і за скіфських часів (VI—III століття до н. е.). Знахідки скіфського часу виявлені також в урочищі Саржиний Яр та на Холодній Горі. З сарматських часів (III століття до н. е.— І—II століття н. е.) зберігся на терені Харкова скіфсько-сарматський могильник біля Липового Гаю.
     Рештки ранньослов’янських поселень II—VI століть н. е. (Черняхівська культура) виявлені на околиці Павлівки, біля цегельні та в урочищі Саржиний Яр, на площах Тевелєва та Рози Люксембург¹. Про те, що слов’янські поселення існували тут і в період Київської Русі, свідчать знахідки біля залізничної станції Харків, у Проїжджому провулку та на Холодній Горі². Найвизначнішою пам’яткою VII — початку XIII століття є Донецьке городище — місто Донець, що згадується в Іпатівському літопису (1185 р.), в зв’язку з втечею Новгород-Сіверського князя Ігоря з половецького полону³.
     Інші археологічні пам’ятки (скарб арабських монет VIII століття, бронзові дзеркальця з арабськими написами тощо), знайдені в районі Харкова, свідчать про зв’язки слов’ян у VIII—XII століттях з Поволжям і ірано-арабським Сходом, а кам’яні баби — про перебування на цій території кочових племен (X—XII століття).
     Неодноразові напади кочовиків, монголо-татарська навала призвели до спустошення цього краю.
     За писемними джерелами не можна точно визначити рік заснування Харкова, але вони дають підстави твердити, що перші переселенці з Правобережної України з’явились на території сучасного міста до 1654 року, ще в період визвольної війни українського народу проти польської шляхти⁴. Так, зокрема, збереглася скарга бєлгородського духівництва до воєводи Шереметєва, де зазначається, що в 1654 році «прийшлі люди», які оселилися по річках Лопані і Харкові, захопили церковні вотчини і за государевим указом збудували тут нове місто Харків. Чолобитники просили виселити нових переселенців, а залишити лише 37 родин, які поселилися раніше. Зберігся іменний список дорослих жителів Харкова, що служили в козацькому полку, датований 1655 роком. Дійшов до нас і указ царя Олексія Михайловича 1656 року, в якому сказано: «Велено быти на нашей службе для городского строения... в Харькове воину Селифонтову»⁵.
     Перші жителі Харкова, незалежно від походження та роду занять, записувались до Харківського козацького полку. У списку від 1655 року зареєстровано 587 козаків; вони були поділені на 6 сотень, що, в свою чергу, складалися з десятків.
     Крім військової служби, жителі Харкова займалися мисливством і рибальством, заводили пасіки і, освоюючи цілинні землі, починали займатись хліборобством.
     У 1656—1659 рр. в Харкові споруджено фортецю. Місто оточували глибокий рів і подвійна стіна з дубових колод з 10 баштами. За переписом 1662 року, фортеця мала 11 гармат, 402 ядра, 8 бочок пороху та значні запаси свинцю. Під фортецею проходили численні радіально розташовані підземні ходи⁶. Всередині фортеці були садиби козаків, які жили тут разом із своїми сім’ями, інколи досить великими. Крім козаків і старшини, тут жили ремісники, купці, духівництво.
     Після зведення фортеці, що займала ключові позиції на прикордонній лінії Бєлгород — Новий Оскіл — Воронеж,. Харків стає важливим опорним пунктом в боротьбі проти кримських і ногайських татар. Харківські козаки брали участь у війнах Російської держави, зокрема в Азовських походах (1695—1696 рр.), Північній війні (1700—1721 рр.)⁷, російсько-турецькій (1735— 1739 рр.), Семилітній війні (1756—1763 рр.).
     Поступово Харків втрачав своє значення як військова фортеця і розвивався як великий центр ремесел і торгівлі. Збільшується кількість населення. Посилюється його розшарування. Якщо раніше всі жителі Харкова поділялись на старшину, козаків, підсусідків і підпомічників, то матеріали перепису 1732 року розрізняють далеко більше соціальних груп. Переважну більшість населення тодішнього Харкова — 2502 з 3714 чоловік — становили козаки і селяни, 492 чол.— цехові ремісники, 163 чол.— робітники і наймити. Зростає і чисельність заможної верхівки. Так, той же перепис виділяє 186 чоловік козацької старшини і духівництва, 205 шинкарів і торговців⁸.
     Серед найпоширеніших ремесел у Харкові на початку XVIII століття було килимарство (виготовлення ворсових килимів — коців). Цим промислом займалося кількасот господарств, в деяких з них налічувалось до двох десятків найманих робітників. Щороку харківські промисли давали близько 26 тис. коців. За обсягом виробництва коцярський промисел займав перше місце.
    Поширене було і виробництво дукачів, перснів, сережок тощо. Розвиваються також ремесла: шкіряне, шевське, ковальське, слюсарне, столярне та інші. Значних розмірів набувають гуральництво і цегельне виробництво: у 1765 році в місті було 9 цегелень, 4 пивоварні і 4 солодовні, 27 водяних млинів. Виникають і підприємства мануфактурного типу.
     Незважаючи на розвиток промисловості; все ж основним заняттям населення в цей час було сільське господарство. В 1780 році хліборобством у Харкові займалося близько 70 процентів жителів. Цей процент весь час зменшувався і на початку XIX століття становив 18, а число ремісників збільшилося до 47 процентів.
     Дальший розвиток Харкова зв’язаний з розвитком торгівлі і перетворенням його у 1765 році, після ліквідації царським урядом козацького самоврядування, на центр Слобідсько-Української губернії, з 1780 по 1796 рік — головне місто Харківського намісництва, з 1797 — знову центр Слобідсько-Української губернії, перейменованої в 1835 роді на Харківську.
     Економічному зростанню міста сприяло його вигідне географічне положення на схрещенні торговельних шляхів з Москви, Петербурга, Києва у Крим, на Кавказ, Поволжя тощо. У 1659 році виник Успенський ярмарок, пізніше — Покровський, Хрещенський і Троїцький, які відігравали велику роль у внутрішній торгівлі країни.
     Наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття Харків став одним з найбільших центрів торгівлі з Молдавією, Волощиною та балканськими країнами. Торговельні обороти харківських ярмарків зростали досить швидко. Вже у 1800 році товарооборот Хрещенського ярмарку становив 10 млн. крб., а в 50-х рр. XIX століття він досяг 25 млн. крб. В цілому на цей час річний товарооборот харківських ярмарків перевищував 40 млн. крб.— майже 50 процентів товарообороту всіх ярмарків на Україні.
     Розвиток капіталістичних відносин в першій половині XIX століття призвів до відчутних змін у соціально-економічному і культурному житті міста. Ще більше багатіла панівна верхівка — дворянство, духівництво і купці, посилювалося зубожіння трудящих мас. Окремі купці перетворювались на великих промисловців. Так, виходець із козацької старшини Г. Г. Топчієв став власником цегельного заводу в Харкові і двох горілчаних заводів поблизу міста. Займався він також вивозом солі з Криму, солоної і копченої риби з Дону, купівлею і оптовим продажем меду.
     У Харкові на той час виникло багато нових підприємств. У 1810 році починають давати продукцію мідноливарні та металообробні майстерні. У 1820 році на Кінній площі (тепер площа Повстання) було збудовано сірникову фабрику. В 1835 році почав працювати чавуноливарний завод Федотова. Другий чавуно- і мідноливарний завод з двома паровими машинами дав першу продукцію в 1846 році. Розширювалися діючі підприємства, зростала кількість робітників на них. У 1855 році, крім З мідноливарних, 2 чавуноливарних, у Харкові були також підприємства по відливанню шроту, 3 шкіряні, 4 вовномийні, 2 миловарні, 5 свічкових, 10 каретних, 3 цегельні, 5 тютюнових, 2 воскобійні, олійниця, 3 ватні, по виготовленню свинцевих білил, кахлів тощо. На цих підприємствах працювало близько 2000 робітників, а вироблена продукція оцінювалась в 1 млн. 131 тис. крб.¹⁰. Одним з найбільших підприємств тогочасного міста була вовномийня купця Климова, де працювало 260 чоловік.
     З розвитком промисловості і торгівлі зростало населення міста, змінювався його склад. На 1861 рік у Харкові серед 50 тис. жителів налічувалось 2596 купців, 10 154 міщанини, 2633 цехові ремісники, 11 936 державних селян і 2534 колишні дворові.
     Поступово змінювався і зовнішній вигляд міста. Земляний вал, стіни фортеці руйнувалися. Почав зростати торговий посад, утворювались ярмаркові площі, збільшувалась кількість будинків та інших приміщень.
     Проте у 80-х роках XVIII століття Харків займав ще незначну площу — близько 3 кв. км. Навколо міста розташовувалися хутори. Переважна більшість дерев’яних будиночків тулилася на покручених вулицях і в провулках. Одним із перших архітектурних пам’ятників XVII століття є Покровський собор, побудований у 1689 році. У XVIII столітті за проектами архітекторів було споруджено ряд кам’яних будинків адміністративного та громадського характеру. Зокрема, в центральній частині старого Харкова, за проектом архітектора П. А. Ярославського, були збудовані провіантські склади, банк і Присутствені місця¹¹. В цей час починає складатись ансамбль адміністративного центру на Миколаївській площі (тепер площа Тевелєва). У 1766—1777 рр. споруджений будинок, який згодом став приміщенням університету.
     В міру зростання міста та розвитку його економіки розвивалась і культура. В 1727 році відкрився Харківський колегіум, який до початку XIX століття був центром освіти на Слобідській Україні. В 1765 році, на вимогу дворянства, в колегіумі створені класи французької і німецької мов, музичні, математики, інженерної справи. А в 1768 році виникли ще «додаткові класи», частина яких стала по суті, першим після Петербурзької академії мистецтв казеннокоштним художнім навчальним закладом у країні. Із стін колегіуму вийшло чимало відомих діячів вітчизняної науки і культури, вчителів, живописців і архітекторів, зокрема М. І. Гнєдич, Є. Й. Мухін, І. І. Базилевич, М. Калиновський, С. Маяцький, В. Неминущий, П. А. Ярославський. Серед викладачів колегіуму були відомий український філософ, гуманіст і письменник Г. С. Сковорода, професор І. О. Двігубський, художник І. С. Саблуков, диригент А. Л. Ведель та інші.
     В 1768 році було відкрито казенне училище, а пізніше, в 1789 році,— головне народне училище. У школах навчалися діти дворян, духівництва, купців і заможних міщан. У 1770 році серед учнів колегіуму було 88 процентів дітей духівництва. В казенному училищі навчалися тільки діти дворян. Для дітей найбіднішої частини населення шкіл фактично не існувало.
     Шкільна мережа міста тривалий час залишалась дуже обмежена. Лише в 1805 році було відкрито перше повітове училище, але воно не мало ні свого приміщення, ні необхідних посібників. У 1834 році нижче відділення цього училища перетворене на окремий навчальний заклад — Харківську школу взаємного навчання. Ця школа тривалий час була єдиним неприватним закладом, де хлопчики навчалися елементарної грамоти. Діти заможних верств населення у Харкові могли вчитися в 2 гімназіях: одній, заснованій у 1805, і другій — у 1841 рр. — та в інституті шляхетних дівчат (відкритому в 1812 році). Недостатня кількість навчальних закладів, мізерні асигнування на освіту (в 1861 році з міського бюджету витрачено на освіту лише 2467 крб.), тяжке матеріальне становище трудящих призводили до того, що більшість дітей зовсім не вчилася в школі.
     Найвизначнішою подією в розвитку науки і культури міста того часу було відкриття в січні 1805 року Харківського університету, засновником якого був учений і громадський діяч В. Н. Каразін. Першим ректором університету став професор словесності І. С. Рижський.
     З ініціативи В. Н. Каразіна в 1811 році створюється філотехнічне товариство для поширення досягнень науки й техніки і сприяння розвиткові промисловості та піднесенню економіки . До цього товариства входили, крім харківських учених і винахідників, аматори науки й техніки шести суміжних губерній. У 1839 році при університеті відкрито практичне ветеринарне училище, перетворене в 1850 році на ветеринарний інститут. З самого початку існування університет став визначним центром освіти й науки на Україні. У 1805 році при університеті створено першу в Харкові друкарню.
     У 1812 році почала виходити перша міська газета — «Харьковский еженедельник», а в 1816 році — перший на Україні журнал сатири й гумору — «Харьковский Демокрит». В цьому журналі вперше в українській періодичній пресі опубліковано кілька творів українською мовою. Того ж року почав видаватись і журнал «Украинский вестник», у 1838 році — офіційні «Харьковские губернские ведомости».
     З Харковом пов’язана діяльність письменника та історика М. І. Костомарова, письменників Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Л. І. Боровиковського, М. М. Петренка, О. О. Корсуна, А. Л. Метлинського та інших.
     Датою заснування театру в Харкові можна вважати 29 вересня 1780 року, коли на фортечному валу, там, де зараз Університетська гірка, відбулась перша театральна вистава. Постійний театр відкрився в 1791 році. В 1842 році відкрито драматичний театр (тепер театр ім. Т. Г. Шевченка).
    Після скасування кріпацтва Харків починає зростати як великий промисловий центр, що визначалось розвитком кам’яновугільної і залізорудної промисловості Донбасу і Криворіжжя, будівництвом залізниць та збільшенням попиту на машини в сільському господарстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку. Швидкими темпами зростають машинобудування і металообробка: якщо в цілому число фабрик і заводів у Харкові з 1871 по 1899 роки зросло з 79 до 259, тобто більш як у 3 рази, то кількість машинобудівних і металообробних — з 12 до 59, або майже в 5 разів. Тільки за чотири роки — з 1894 по 1899 — вартість продукції, що її випускали металообробні підприємства, зросла в 3,5 раза. Вже у 1899 році з загальної кількості 11608 робітників, зайнятих на підприємствах, у металообробній промисловості працювало близько 50 проц.— 5572 чоловіки.
     Первістком великої промисловості в Харкові був завод сільськогосподарського машинобудування Гельферіх-Саде (тепер «Серп і молот»), Збудований іноземним акціонерним товариством на Кінній площі. У1882 році він дав перші сільськогосподарські машини. В 1897 році почав працювати Харківський паровозобудівний завод (тепер завод транспортного машинобудування). В середині 90-х років виникли чавуноливарний, машинобудівний і дротовий заводи. Влітку 1915 року; в зв’язку з воєнними діями у Прибалтиці, з Риги до Харкова було евакуйовано завод «Всеобщей электрической компании» (ВЕК, тепер Харківський електромеханічний завод) і веломайстерні Лейтнера. До 1917 року в Харкові вже було понад 150 підприємств, серед яких близько 10 великих, що вже тоді були широко відомі в країні, в т. ч. паровозобудівний, завод сільськогосподарських машин і знарядь, завод ВЕК, машинобудівні заводи фон Дітмара («Світло шахтаря») та Шиманського («Червоний Жовтень»).
     В епоху імперіалізму ще більше зростає концентрація виробництва. З 1899 по 1917 рік чисельність робітників на підприємствах Харкова потроїлась і перевищувала 35 тис. чоловік. На одному паровозобудівному заводі в той час працювало близько 7 тис. чоловік, на заводі Гельферіх-Саде — понад 3 тис. чоловік, на заводі ВЕК — близько 3,5 тис. чоловік. Ще більшу роль в господарському житті міста починають відігравати монополістичні об’єднання та банки. Тут перебували контори найбільших  синдикатів «Продамет», «Продвугілля», відбувалися з’їзди гірничопромисловців.
     На економічному розвитку  України у великій мірі позначався вплив іноземного капіталу. З приводу проникнення іноземного капіталу на Україну В. І. Ленін писав: « цілими масами переселялися і переселяються іноземні капітали, інженери і робітники, а в сучасну епоху гарячки (1898) туди перевозяться з Америки цілі заводи»¹². Зокрема, в Харкові значна кількість великих підприємств (заводи бельгійського товариства, Бергенгейма, Мельгозе, фон Дітмара) належала іноземним компаніям та окремим іноземним підприємцям.
      В зв’язку з розвитком промисловості у другій половині ХІХ століття швидко збільшується населення міста: в 1861 році воно становило 50 тис. чоловік, у 1881 році— 128 тис., у 1901 році — 198 тис. чоловік. За сто років (1801—1901) чисельність жителів Харкова зросла майже в 20 разів.
     Збільшувалась і кількість фабрично-заводського пролетаріату. Його ряди поповнювались головним чином за рахунок найбіднішого селянства, яке не могло прогодуватися на своїх мізерних клаптиках землі. На промислові підприємства Харкова приходили працювати не тільки розорені селяни з Харківської та інших губерній України, а також і вихідці з Курської, Калузької, Орловської, Тульської, Московської, Петербурзької та інших губерній Росії. На окремих машинобудівних підприємствах міста працювало до 45—50 процентів росіян¹⁴.
     На підприємствах міста під час першої світової війни працювало також чимало робітників, евакуйованих сюди разом з заводами і майстернями з Прибалтики.
     Водночас з великими фабриками і заводами у місті існувало багато карликових підприємств, що виробляли цвяхи, дріт, сталеві троси, лопати, вила та ряд штампованих виробів; чимало кустарних ремонтних, ковальських та слюсарних майстерень. У 1904 році в Харкові налічувалось 27 785 ремісників, що становили 11,3 процента населення¹⁶.
     Робітники та ремісники, які становили переважну більшість населення, були позбавлені будь-яких політичних прав. У місті неподільно панувала привілейована меншість — поміщики, купці, фабриканти, чиновники. На підставі городового положення 1870 року, яке замість станового принципу представництва у міській думі встановлювало майновий ценз, право участі у виборах до Харківської міської думи (існувала з 1787 року) в 1879 році мали тільки 5200 чоловік¹⁷.
     Незважаючи на швидкий розвиток промисловості, дореволюційний Харків був звичайним великим провінціальним містом  з дуже відсталим міським господарством, невпорядкованим, з незадовільними санітарно-гігієнічними умовами. У 1878 році було лише 4 лікувальні заклади, які існували головним чином на кошти, зібрані серед населення. Розміщувались вони здебільшого у непристосованих приміщеннях — бараках. Для утримання Олександрівської міської лікарні провадився щороку збір коштів у різноробів (по 50 коп.). При Харківському повивальному училищі був пологовий будинок на 6 ліжок. Дитяча лікарня мала 20 ліжок. Все це аж ніяк не могло забезпечити населення достатньою медичною допомогою.
     Щодо благоустрою Харків посідав майже останнє місце. Місто вражало безладним розташуванням будинків, брудними вулицями та площами. Ще на початку XX століття четверта частина будинків у місті була вкрита соломою. Трудяще населення мешкало в халупах на околицях. Лише в 70-х роках XIX століття на деяких вулицях з’явилося газове освітлення. Лихом харків’ян була погана питна вода. Спорудження міського водопроводу тривало майже чверть століття — до 1904 року, коли було встановлено перших 12 водорозбірних будок. У 1882 році пущено конку, а в 1906 — вузькоколійний трамвай. Проте ще довго працювала і конка. Електростанція потужністю 400 кіловат побудована лише у 1897 році.
     У пореформений час зросла шкільна мережа, але, як і раніше, в школах навчалися переважно діти заможних верств населення. У 1878 році, наприклад, в 68 навчальних закладах вчилося лише 7849 дітей. Кошти на освіту, що їх виділяла міське управління, були дуже і дуже обмеженими. Якщо в 1879 році витрати на утримання чинів міської поліції і міського управління перевищували 109 тис. крб. і становили близько 25 процентів усіх видатків, то на навчальні заклади — всього 25 911 крб.— майже в півтора раза менше, ніж на пожежну команду¹⁸. На початкове навчання харківське міське громадське управління витрачало в 1901 році всього 42 коп. на жителя — в 1,5—2 рази менше, ніж у Петербурзі, Москві, Києві та Одесі. За числом учнів на тисячу жителів (15 чол.) Харків значно поступався перед іншими великими містами.
     Для підготовки технічних кадрів у 1885 році відкрито технологічний інститут. Одним з перших його директорів був відомий учений В. Л. Кирпичов. При університеті засновується ряд наукових товариств: медичне (1873 рік), природознавців (1869 рік), фізико-хімічних наук (1873 рік), історико-філологічне (1876 рік), математичне (1879 рік), юридичне (1901 рік).
     Серед вихованців і викладачів університету було чимало видатних вітчизняних учених. У Харківському університеті здобув вищу освіту і в 60-х рр. XIX століття розпочав наукову діяльність видатний вчений І. І. Мечников, О. Я. Єфименко¹⁹, історик Слобідської, Лівобережної і Південної України Д. І. Багалій, засновник великої наукової школи ботаніків і мікробіологів Л. С. Ценковський, засновник вітчизняної біохімії В. Я. Данилевський, відомий фізіолог рослин, учень К. А. Тімірязєва—В. І. Палладій, видатні математики М. В. Остроградський, Т. Ф. Осиповський, В. Г. Імшенецький, О. М. Ляпунов, В. А. Стеклов, фізик Д. А. Рожанський, один із засновників сучасної фізичної хімії М. М. Бекетов, відомі геологи Н. Д. Борисяк, І. Ф. Леваковський, видатний географ і ботанік А. М. Краснов, медики Л. Л. Гіршман, М. П. Трінклер, В. П. Воробйов та багато інших.
    Харків’яни пишаються й іменами таких своїх земляків, як засновник вітчизняного слов’янознавства І. І. Срезневський, видатний філолог О. О. Потебня, український художник С. І. Васильківський та багатьох інших відомих представників української науки й культури.
     З Харковом пов’язана творчість поетів Я. І. Щоголева, В. С. Александрова. Тут народилися і жили поет і фольклорист І. І. Манжура та український радянський письменник, артист і мистецтвознавець F. М. Хоткевич, вчився та починав у 80-х рр. революційну діяльність П. А. Грабовський. Тоді ж тут займався видавничою справою український письменник, фольклорист, етнограф і педагог Б. Д. Грінченко; було засновано «Товариство видання книг для народу».
     На кошти, зібрані громадськістю у 1886 році, відкрито наукову бібліотеку (тепер ім. В. Г. Короленка), яка з 1901 року розмістилася у приміщенні, побудованому за проектом академіка архітектури О. М. Бекетова. В місті було також споруджено ряд пам’ятників. Зокрема, до 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна в Театральному сквері встановили йому пам’ятник (скульптор Б. В. Едуардс), в 1909 році на Театральній площі — М. В. Гоголю.
     Наприкінці XIX століття у Харкові виникає ряд мистецьких організацій. Зокрема, в 1871 році відкрилося відділення Російського музичного товариства, а у 1883 році — музичне училище при ньому, на основі якого згодом було створено консерваторію. У 1886 році засновано міський художньо-промисловий музей (пізніше — музей образотворчого мистецтва).
    У 1870 році в Харкові почала працювати оперна трупа Бергера. В 1874 році засновано оперний театр і побудовано приміщення для нього; тут у 1883 році вперше на Україні поставлено «Різдвяну ніч» М. В. Лисенка.
    Наприкінці XIX — на початку XX століття в Харкові зароджується кіномистецтво. Перші українські хронікальні фільми знімав і демонстрував у 1896—1902 рр. харківський фотограф А. К. Федецький, а художні фільми за літературними творами в 1906 році — український актор О. М. Олексієнко.

1  «Археологія», 2. К., 1948, стор. 168.
2  Д.И.Багалей. Объяснительный текст к археологической карте Харьковской губернии, Труды XII археологического съезда в Харькове 1902г., т.1,1905, стор.9.
3  Полное собрание русских летописей, т.II, ч.3, СПб., 1843, стор.134.
4  А.Г.Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщины.X., 1964, стор.99.
5  Полное собрание законов Российской империи, т.1, № 175, стор.367—377.
6  К.П.Щелков. Историческая хронология Харьковской губернии,1882, стор.11.
7  За участь в історичній битві під Полтавою полковник Харківського полку одержав золоту медаль, а солдати — грошові винагороди.
8  Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф.31, спр.22, арк.129—130.
10 Харківський облдержархів, ф.З, оп.182, спр.162, арк.2—58.
11 Нариси історії архітектури Української РСР, т.1,К., 1957, стор.156.
12 В.І.Ленін. Твори, т.З, стор.420.
14 История Харьковского паровозостроительного завода. Сб. документов.X., 1956,стор.23.
16 Д.И.Багалей, Д.П.Миллер. История города Харькова за 250 лет его существования, т.2, X., 1912, стор.14.
17 Харьковский народный календарь на 1896 год. X., 1896, стор.55.
18 ЦДІА УРСР, ф.1191, оп.1, спр.256, арк.2—3.
19 Матеріали досліджень О.Я.Єфименко використовував В.І.Ленін у Г.В.Плеханова з аграрного питання на IV з’їзді партії.

Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )