Краснокутськ
Краснокутськ — селище міського типу, центр Краснокутського району Харківської області України. Розташований у північно-західній частині Харківської області, на правому березі річки Мерлі (притока Ворскли), за 22 км від найближчої залізничної станції Гути і за 109 км від Харкова.
Краснокутськ— один з найстаріших населених пунктів Слобідської України. Він заснований у період визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі як один з опорних пунктів захисту південних кордонів Російської держави від нападів татар. Значна група переселенців з Корсунщини оселилася поблизу річки Мерлі, на місці майбутнього Краснокутська, в 1651 році1. Цю дату вважають часом його заснування. Уже в 1652 році тут збудовано острог. У 1654 році і пізніше фортеця була ще більш укріплена.
В XVII і XVIII століттях це поселення мало назву Красний Кут. Воно розташоване у мальовничій, зручній для жителів місцевості, на пагорбі, поблизу річки, в оточенні великих лісових масивів. У 1780 році поселення перейменоване на Краснокутськ. Тривалий час, до 1765 року, Краснокутськ був сотенним містечком Охтирського полку. Козаки Краснокутської сотні брали участь у походах 1687 і 1689 років проти кримських татар, в Азовських походах Петра І у 1695—1696 рр. Наприкінці XVII — на початку XVIII століття Краснокутськ кілька раз зазнавав руйнувань від нападів татар. Один з найспустошливіших набігів відноситься до 1680 року. Татари спалили багато будівель, захопили у полон понад 100 чоловіків, жінок і дітей. Другий подібного характеру напад стався в 1688 році.
Однією з яскравих сторінок в історії українського народу проти іноземних загарбників є відсіч шведській інтервенції під час Північної війни. У 1709 році недалеко від Краснокутська (с. Городнє) відбувся бій між військами інтервентів і російською армією, в ході якого один з великих шведських загонів зазнав поразки. Разом з російськими військами активну участь у боротьбі проти загарбників брали селяни, в т. ч. краснокутські. Відступаючи, шведи заподіяли Краснокутську величезних руйнувань, пограбували його жителів.
Деякий час, наприкінці XVIII століття, Краснокутськ був повітовим містом, а з 1798 року перетворений у заштатне місто Богодухівського повіту. За даними на 1773 рік, в ньому проживали 4134 жителі, в т. ч. військових обивателів — 3741, підсусідків — 170, монастирських підданих — 7. Понад 200 чол. становили представники привілейованих станів — військові, військові у відставці, колишня козацька старшина та інші2.
Основним заняттям жителів Краснокутська було сільське господарство. В значних розмірах провадилася торгівля, переважно предметами, застосовуваними в селянському побуті. За відомостями на 1779 рік, в Краснокутську щороку відбувалося 4 ярмарки — в березні, квітні, червні і листопаді. Вони тривали від 2 до 6 днів. На ярмарки привозили товари з Харкова, Полтави, Охтирки. Приїздили купці з центральної Росії, які скуповували худобу для продажу її у великоросійських губерніях. У вільний від польових робіт час населення займалося виробництвом возів і частин до них, якими торгували в Харкові, Полтаві, а також вивозили в Таврію. У Краснокутську виробляли гончарний посуд. Існувало невелике підприємство по виробництву селітри. Частина селян чумакувала.
Напередодні реформи 1861 року з 4673 жителів Краснокутська три чверті становили державні селяни і ремісники, а решту — міщани, купці, духівництво, дворяни. З усієї кількості жителів тільки 11 проц. володіли нерухомим майном, у т. ч. землею. В середньому на один селянський двір припадало 1,3 десятини общинної землі, причому більшу частину її становили сіножаті і непридатні для обробітку грунти3. Реформа 1861 року майже не внесла змін у економічне становище державних селян. Малоземелля, занепад місцевих ремесел примушували бідноту йти на заробітки в донські і херсонські степи, до Криму.
У пореформений період, особливо наприкінці XIX століття, навколо Краснокутська виникло кілька великих економій капіталістичного типу. Провідною культурою в них були цукрові буряки. Ці економії належали одному з найбільших цукрозаводчиків на Україні — Харитоненку, а також поміщикам Каразіну, Айзенштейну, Кенігу та іншим.
Значна частина краснокутських селян працювала на бурякових плантаціях цих економій. Становище найманих сільськогосподарських робітників-поденників, особливо жінок і дітей, праця яких широко застосовувалася в поміщицьких економіях, було надзвичайно тяжким. Робочий день тривав від сходу і до заходу сонця. Харчувалися строковики погано, спали в сараях на брудній соломі. За свою тяжку працю чоловіки одержували за сезон 3 крб., а жінки і діти — ще менше.
Будівництво промислових підприємств, зокрема цукрових заводів, посилило попит на кваліфіковану робочу силу. Тому в 1894 році в Краснокутську було відкрито ремісниче училище по підготовці робітників механічних спеціальностей4.
За переписом населення 1897 року, в Краснокутську проживало 6860 жителів, у т. ч. селян 4888, міщан 1811, дворян 74, купців 28, духівництва 20. З 1823 жителів, що мали самостійне заняття, в сільському господарстві працювали 665 (без членів сімей), у ремісництві — 232, торгівлі—22. 85 чоловік (5 проц.) було зайнято в адміністративних установах, суді, поліції тощо. Педагогічною діяльністю займалося всього 12 чоловік, лікарською — 13 чоловік. На 1897 рік 82,6 проц. населення було, неписьменним. Серед селян кількість письменних дорівнювала 14,5 проц., а жінок — 1,1 процента.
Дані перепису відображають, процес розшарування селянства Краснокутська. На одному полюсі була, купка багатіїв, на другому — швидко зростаюча маса селянської бідноти, яку жорстоко експлуатували поміщики і куркулі. З 1309 господарств 70 користувалися найманою робочою силою; в 50 працювали по одному наймиту, в 15 — від 2 до 3, в 5 — від 4 до 10 5. На початку XX століття майнове розшарування ще посилилося. З 1029 селянських господарств 49 зовсім не мали орної землі, 246 — належало лише по одній десятині. Переважна більшість господарств мала 2— З десятини, в 47 — кількість землі коливалася від 20 до 40 десятин, а в чотирьох — перевищувала 40 десятин6. Таким чином, значна частина селян Краснокутська не могла прогодувати своїх сімей за рахунок власного господарства і була змушена орендувати клаптики землі за відробіток у поміщицьких економіях або куркулів. У зв"язку з тим, що роботи в цих господарствах мали сезонний характер, було багато випадків, коли селянина одночасно викликали працювати в кілька економій, бо в одній він брав за відробіток солому, в другій орендував землю, в третій — випас для корови.
Особливо погіршало економічне становище селянської бідноти весною 1902 року, коли після кількох місяців голодування, викликаного неврожаєм 1901 року, настала пора весняної сівби, а сіяти було нічим. Саме в цей період у Краснокутську, як і в інших місцях Харківської та Полтавської губерній, почалися заворушення. Селяни кидали роботу в поміщицьких економіях, не виконували розпорядження місцевих властей, а в деяких випадках громили поміщицькі економії. Наляканий такими подіями міський староста Зайцев звернувся до харківського губернатора з телеграмою, в якій просив вислати війська, зважаючи на «безпорядки в Краснокутську, розташованому серед економій, заводів та ізольованому від залізниці»7. Селянські заворушення були жорстоко придушені.
Напередодні першої світової війни, у 1913 році, в Краснокутську працювало три невеликі підприємства, які виробляли продукції на 9,6 тис. крб. Освітній рівень населення, особливо селян, був низьким. З культосвітніх закладів тут були: З церковнопарафіальні школи, земська трикласна школа і початкова школа для дівчаток. Середнім навчальним закладом вважалось міське вище початкове училище. Існували також жіноча гімназія і Олександрійське ремісниче училище. В початкових та земській школах навчалось близько 200 дітей селян та ремісників і працювало в них 8 учителів. У міському вищому початковому училищі та в жіночій гімназії вчилися діти переважно заможних верств. Тільки ці верстви могли користуватися медичною допомогою, бо в місті була лише платна лікарня, яку обслуговували 2 лікарі.
З початком першої світової імперіалістичної війни багато жителів Краснокутська було мобілізовано в армію. Для потреб війни царський уряд вилучив з селянських господарств значну кількість коней, через що вони були позбавлені тягла. В 1916 році в Краснокутську та навколишніх селах 40,4 проц. селян-бідняків не мали ні коней, ні волів, а 18,2 проц.— взагалі ніякої худоби.
1 Памятная книжка Харьковской губернии на 1865 год. X., 1865, стор. 74.
2 Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. X., 1890, стор. 345.
3 ЦДІАЛ, ф. 1355, оп. 2, спр. 68, арк. 4.
4 Харківський облдержархів, ф. P-820, on. 1, спр. 151, арк. 25, 26.
5 Перший загальний перепис населення Російської імперії 1897 р., Харківська губернія, 1904 р., стор. 2, 7, 16.
6 Харківський облдержархів, ф. 60, оп. 1, спр. 77, арк. 174—177.
7 Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерниях в 1902 г. Сборник документов. X., 1961, стор. 37.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )