Звенигород
Звенигород — село Пустомитівського району Львівської області. Розташований за 23 км на південний схід від Львова і за 47 км від районного центру.
Звенигород розташований в родючій улоговині, захищеній горбами від вітрів, і цим можна пояснити те, що тут здавна селились люди. Свідоцтвом цього є ряд археологічних пам’яток різних стародавніх епох, виявлених на території самого села та його близьких околицях.
Найдавнішою з них є стоянка мисливців стародавнього кам’яного віку (палеоліту), що відноситься до часу близько 15 тис. років тому1. До значно пізнішого періоду, III — початку II тисячоліть до н. е., відноситься могильник найдавніших землеробів, досліджений археологами в урочищі Гоєва гора. Тут знаходились характерні для цього населення глиняні посудини, знаряддя з кременю, кістки й рогу та окремі мідні прикраси2.
В урочищі Загуминки виявлено могильник другої половини II тисячоліття до н. е., залишений землеробсько-скотарським населенням. Про поселення на території сучасного Звенигорода в наступну, ранньозалізну добу свідчать знахідки окремих поховань і предметів, що відносяться до VIII—IV століть до н. е.3 Наприкінці І тисячоліття до н. е. з’явились тут перші слов’яни — група венедських племен, яким належить частина поховань, досліджених на могильнику І століття до н. е.— III століття н. е. в урочищі Гоєва гора. В цих похованнях знаходилася залізна зброя (мечі, наконечники списів, окуття щитів), своєрідний глиняний посуд, дрібні металеві речі щоденного вжитку, прикраси, характерні для населення так званої пшеворської культури, яке проникло сюди з більш західних районів Повіслення. Друга частина поховань, виявлених на згаданому могильнику, супроводилась предметами іншого характеру — глиняним посудом, виготовленим ремісниками на гончарному крузі, залізними ножами, бронзовими запонками для одягу, глиняними пряслицями та іншими4. Вони належали іншій групі верхньодністровського населення — племені так званої липицької культури, близько спорідненому з населенням, яке жило на території сьогоднішньої Румунії, Угорщини, Словаччини. Крім згаданих пам’яток, у двох інших пунктах біля Звенигорода виявлено сліди селищ східнослов’янських племен черняхівської культури другої чверті І тисячоліття нашої ери.
В кінці І тисячоліття н. е. Звенигород стає укріпленим містом, яке відіграло чималу роль в політичному житті південно-західної Русі в XI — на початку XIII століть. Вперше в літописі Звенигород згадується під 1086 роком5. Від нього в центрі сьогоднішнього села збереглося велике городище, розташоване на горбі, навколо якого знаходились в той час непрохідні болота з невеликими острівцями. Місто, площею близько 12 га, було оточене валами й ровами, залишки яких простежуються і зараз. Побудоване за зразком інших міст стародавньої Русі, воно складалося з двох частин: внутрішньої, найсильніше укріпленої, так званого дитинця, і зовнішньої — посаду, що за свідченням літопису був обведений частоколом з укріпленими воротами на східному боці.
Під час археологічних розкопок на городищі виявлено залишки ряду житлових і господарських споруд і майстерень, глиняних печей виробничого характеру та велику кількість глиняних посудин, залізних знарядь праці і зброї, частин кінської збруї, високомистецьких прикрас із срібла та бронзи, глиняних і шиферних прясел під веретен та багато інших речей побутового й господарського призначення. Крім того, знайдено тут 6 свинцевих підвісних печаток, які підвішувались до грамот та інших князівських юридичних актів.
Однак найбільш цінною пам’яткою, виявленою на Звенигородському городищі, є фундаменти кам’яної церкви XIII століття, на підставі яких можна відтворити її первісний вигляд. Вона була прямокутною; довжиною 12,49 м, шириною 10,6 м, орієнтована центральною поздовжньою віссю по лінії схід—захід, тринефна, триапсидна, з чотирма стовпами, на які спирався купол. Заслуговує на увагу те, що біля західної частини південної стіни церкви розкрито залишки кам’яного фундаменту великої прямокутної споруди. Обидві архітектурні пам’ятки були побудовані з білого тесаного каменю.
В 1124 році на чолі Звенигородського князівства був Володимирко (1124—1153 рр.), батько галицького князя Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.) про якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім».
З того часу і до 1144 року сильно укріплене місто було столицею удільного Звенигородського князівства.
В 1126 році після смерті брата Володимирка Ростислава його володіння (Перемишльське князівство) було приєднане до Звенигорода. А в 1141 році до нього було приєднане ще й Теребовлянське князівство. Внаслідок цього зросли могутність і політичний авторитет Звенигородського князівства6.
У 1144 році Володимирко переносить столицю із Звенигорода у Галич.
Галицькі бояри, боячись зміцнення централізованої держави, внаслідок чого вони могли втратити свій вплив в політичному житті, намагалися позбутися небезпечного для них Володимирка. Так, в 1144 році, коли Володимирко поїхав на лови до Тисьмениці, вони запросили князювати Івана Ростиславовича. Але Володимирко, довідавшись про це, негайно повернувся і оволодів містом Іван Ростиславович втік спочатку на Дунай, а потім у Київ7.
У 1144 і 1146 роках, як записано у літопису, під Звенигород двічі підступив київський князь. Але обидва рази ці воєнні походи закінчувалися невдачею. Всеволоду не вдалося здобути Звенигородську фортецю. В результаті між Володимирком і Всеволодом було укладене перемир’я8.
В першій половині XIII століття Звенигород увійшов до складу Галицько-Волинського князівства.
В 1241 році Звенигород здобули і зруйнували монголо-татари. Ще й сьогодні звенигородці показують урочище зване «Батіївка», де за народними переказами стояв табором при облозі міста татарський хан Батий.
Після татарської навали Звенигород занепав, втративши значення політичного й торговельного центру.
Протягом XIV—XV століть колишня Галицько-Волинська держава була захоплена польськими феодалами. Звенигород входив у Львівську землю Руського воєводства і спочатку був приватним маєтком братів-шляхтичів Яна, Юрія і Станіслава Ходоровських, а згодом переходить у власність шляхтича Вартоломея Коритки.
Феодали накладали на селян багато різних повинностей. Якщо в XIV—XV століттях основною повинністю були грошовий чинш і натуральні данини від врожаю, городини, рогатої худоби, то в XVI—XVII століттях селяни змушені були вже відробляти панщину 2—3 дні на тиждень та виходити додатково на різні шарваркові роботи, на ремонт двору, греблі, шляхів тощо.
У Звенигороді було багато зарибнених ставів, які були власністю феодала, і той часто передавав їх в оренду багатим львівським міщанам-патриціям. Всі роботи біля ставів орендарі примушували виконувати селян.
З історичних джерел відомо, що в 1649 році Звенигород був дуже розорений, податкові екзекутори скаржилися на неможливість щось зібрати, бо багато людей вимерло, а частина потрапила в неволю9. Розорили його татарські загони, а також шляхетські війська, які вогнем і мечем придушували селянські заворушення, що відбувалися тут в 1648 році.
У період народно-визвольної війни 1648—1655 рр. Глинянським шляхом біля Звенигорода двічі проходили війська Богдана Хмельницького. Заходили вони і у село.
В 1676 році під час польсько-турецької війни Звенигород був знову зруйнований.
У XVIII столітті Звенигород входив до Бережанської волості, якою володів великий польський магнат, коронний гетьман Адам Сенявський. Поглянемо на план Звенигорода, зроблений невідомим автором у 1766 році. Звенигород поділявся тоді на дві частини — панську і селянську. Панська в свою чергу складалася з двох частин. Перша була обнесена так званими вищими валами, за якими височів шляхетський замок. Другу, значно більшу за площею, оточували нижні вали. Тут був панський двір-фільварок з чотирма будинками і гумном.
Селяни жили за валами окремими господарствами, які в тогочасних актах називаються дворищами. Дворищна система — це старовинна форма організації селянських господарств на Україні, в тому числі й на західноукраїнських землях. Таких дворищ на плані 1766 року 26. Кожне з них мало свою назву — Різникове, Обушкове, Андрухове, Цибульське, Буловське, Хитре і т. д. і складалося з кількох хат: в 17 — по чотири, в 4 — по три і в 4 — по дві. В одному дворищі була одна хата. Це свідчить про розшарування селян, яке усе поглиблювалося. У давнину господарем одного дворища був один селянин. Поступово дворища дрібнилися, тут вже було по кілька господарів з меншими наділами землі і окремими хатами. Бідніші господарства дедалі більше занепадали, часто у них лишалися тільки маленькі городи і власники їх змушені були йти у найми до багатіїв.
Звенигородські кріпаки виконували різні повинності і для церкви. В 1764 році, за даними єпіскопського ревізора, місцева церква мала «церковні грунти», куди входив город попа, 12 нив, розташованих між селянськими нивами, та вісім сіножатей. Всі ці землі обробляли селяни. Крім цього, щороку кожний селянин перед Великоднем давав церкві «на вино» по одному шелягу і ще півчетвертини пшениці і три гроші. Дяк від кожного селянина «брав щорічно по мірці збіжжя».
У 1716 році на території колишнього княжого замку Сенявський побудував новий замок-фортецю, на будівництво якого були зігнані селяни Звенигорода і його околиць. Замок, споруджений за проектом іноземного інженера Компенгаузена, був чотирикутний, з баштами по кутах. Навколо нього був викопаний глибокий рів та споруджено дерев’яний частокіл.
Після 1772 року, коли Галичину захопила Австрія, соціально-економічне становище селян не стало кращим. В селі залишилися старі управителі, які й далі неподільно панували над селянами. На зміну магнатам Сенявським прийшли графи Потоцькі.
В 1772 році у Звенигороді налічувалося 173 селянські господарства. В залежності від забезпечення тягловою силою вони поділялися на «тяглих» (які мали своє тягло), і «піших» (які не мали тягла).
Тяглі селяни виконували щороку 9991 день, а піші — 9734 дні панщини (всього19 725 днів на рік). Крім панщини, селяни зобов’язані були кожного року напрясти 123 мотки з власного прядива, здати на панський двір 328 корців10 вівса, 305 штук курей, гусей, качок, 21 горщик меду з бджільної десятини і сплатити 25 флоринів чиншу з поля.
За даними джерел, в 1820 році 208 селянських господарств виконували 18 612 днів панщини (з них тяглі селяни 4588 днів, а піші — 14 024), пряли 142,5 мотка з власного і 403 з панського прядива, здавали 380 корців вівса, 28 штук курей, гусей, качок, 570 яєць та сплачували 241 флорин грошового чиншу11.
В 1848 році по всій Австрійській імперії прокотилися збройні виступи, в тому числі і в Галичині. Уряд під тиском революційного руху змушений був у травні скасувати панщину.
У Звенигороді в період капіталізму більшість землі належала поміщикам, а селяни, за винятком кількох куркульських господарств, мали дуже мало землі. Про стан землеволодіння свідчать дані 1881 року. Вся земля тут ділилась на «посілість більшу» — тобто поміщицьку і «посілість меншу» — селянську. Тільки одному графові Потоцькому в 1880 році належало 1036 моргів найкращої землі. А на 1557 жителів села було лише 2616 моргів землі. В середньому на одного селянина припадало 0,6 га. Близько 80 проц. становили сім’ї малоземельних і безземельних селян. Таке малоземелля, а подекуди й безземелля, змушувало селян, щоб не вмерти з голоду, найматися за низьку оплату на панські фільварки.
Графу Потоцькому належали маєтки не лише в Звенигороді, а й в навколишніх селах — Шоломиї, Водниках. Він здавав їх в оренду. Звенигородці й досі пам’ятають багату родину Цімантів, яка на початку XX століття управляла маєтком Потоцького. Селяни, переважно найбідніші, від ранку до ночі під наглядом «фільваркових посіпак» працювали на панському полі, одержуючи за це мізерну оплату. Трудівники Звенигорода не мирилися з своїм нестерпним становищем, неодноразово піднімалися на боротьбу. Інші кидали рідні оселі й емігрували в Америку, але й там, на далекій чужині, не забували рідної землі. На початку XX століття в Звенигороді не припинялася класова боротьба. В 1905—1907 рр. Звенигородські селяни брали участь у великих страйках, що охопили всю Галичину і перегукувалися з подіями російської революції. Вони не виходили на роботу до фільварку, боролися з штрейкбрехерами, палили панське збіжжя, сіно, вимагали підвищення заробітної плати. Страйкарі-селяни розповсюджували листівки, в яких закликали не працювати на панів. Активну участь в цьому русі брали Г. Соротюк, І. Сорока, А. Закалик, М. Мартинів та інші. Орендарі фільварку, налякані виступами селян, змушені були підвищити заробітну плату на 10 проц. Ці події переконливо свідчать, що під впливом міських робітників виникає і страйковий рух сільськогосподарських робітників, широко розгортається боротьба трудового селянства проти залишків кріпосництва в галицькому селі12.
Що далі, то глибше селяни розуміли, що їх біда — не в одному орендареві, а в усьому тогочасному устрої. І їх гнів, їх боротьба все більше спрямовувалася проти австрійського уряду, цісаря Франца-Йосифа І.
В кінці XIX — на початку XX століття трудящі Звенигорода, як і інших місць Західної України, в умовах важкого австро-угорського гніту, урочисто відзначили річниці з дня смерті й з дня народження великого українського поета революціонера-демократа Т. Г. Шевченка, твори якого кликали їх до боротьби. Напередодні 100-річчя з дня народження його Звенигородські селяни серед села встановили погруддя поета на постаменті, на якому написано:
Тарас Шевченко
1814—1914
в столітні роковини у родин
Звенигородські українці.
10 березня 1914 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника, на яке прибула багато жителів навколишніх сіл.
Та недовго довелося стояти пам’ятникові. Через сім місяців, під час першої світової війни, у вересні 1914 року, його було знято. Бюст поета забрав і сховав у своїй хаті селянин М. Мартинів. Але у 1915 році, під час боїв хату Мартиніва було знищено, загинув і бюст Шевченка.
1 Матеріали і дослідження по археології УРСР, Вип.2,1954,стор.15.
2 Краткие сообщения Института истории материальной культури AH СССР. Вип. 63.,1956,стор.58 і далі.
3 Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 2,1959,стор.13,16.
4 Краткие сообщения института истории материальной культуры АН CСCP.Вип.68,1957,стор.63—64.
5 Ипатиевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. II. СПб, 1908, стор. 197.
6 В.Грабовецький. Звенигород, Львів, 1959, стор. 18—20.
7 Ипатиевская летопись, т. II, стор. 226.
8 Там же, стор. 225—226, 228.
9 Жерела до історії України—Руси. Т. V, стор. 190.
10 1 корець — 100 кг.
11 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 19, спр. 68, арк. 5.
12 50 років першої російської революції. Збірник статей. Львів, 1955, стор. 118.
Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )