Жовква

     Жовква, (з 1951 по 1992 — Нестеров) — місто в Львівській області, районний центр , розташоване біля підніжжя гори Гарай понад річкою Свинею, притокою Рати (басейн Західного Бугу), за 32 км від Львова.
     Територія сучасного міста була заселена ще в далеку давнину. Крем’яні знаряддя, глиняний посуд і бронзовий скарб¹, знайдені під час археологічних розкопок, відносяться до III — II -го тисячоліття до н. е. У XII—XIII століттях ця місцевість входила до складу Галицько-Волинського князівства. Через неї проходив шлях Галич—Холм. Гора Гарай, попід якою проходив шлях, була зручним місцем для несення сторожової служби.
     Перша письмова згадка про поселення, що тоді називалося Винники, припадає на 1368 рік. Належало воно тоді шляхтичеві Древенті, а в 1560 році стало власністю белзького воєводи Жолкевського. Для захисту від татарських нападів в кінці XVI століття син Жолкевського Станіслав почав будувати тут замок. У 1603 році місту було надано магдебурзьке право і остаточно затверджено за ним назву — «Жовква». Будівництво замку було завершене в 1606 році. До нього вели 4 брами — Глинська (Краківська), Львівська, Звіринецька і Єврейська. Місто було оточене валом. Львівське і Краківське передмістя були обнесені частоколом. Крім українців, тут жили поляки, євреї і вірмени.
     Міщанам дозволялось викурювати горілку, виготовляти пиво, мед, займатися різними промислами і торгівлею. Тут 2 рази на тиждень відбувалися торги та 4 ярмарки на рік. Вищими органами влади була міська рада в складі чотирьох райців, міський суд в складі війта і восьми лавників, а також колегія.
     Незважаючи на те, що юридично міське самоврядування тоді обиралося «поспільством», фактично до нього потрапляли ті особи, проти яких не заперечував власник міста. Першим війтом у 1603 році був Павло Щасливий, а райцями — П. Стахарович і В. Німчук.
     У XVII столітті Жовква вже була значним економічним і культурним центром. Особливо розвивалося ремесло. Так, у 1611 році у Жовкві були ковалі, лимарі, сідлярі, слюсарі, бондарі, пушкарі, столярі, каретники, кравці, шевці та інші ремісники. Одним з найбільших у місті був заснований у 1603 році шевський цех, в якому налічувалося 20 чол. У 1632 році утворився цех, що об’єднував бондарів, стельмахів, шапкарів і колодіїв, а в 1641 році — цех, який об’єднував спеціалістів споріднених професій — ковалів, пушкарів, мечників, лимарів, котлярів, поясників, конвісарів, ливарників, сідлярів, золотарів і слюсарів. У кінці XVII і на початку XVIII століття, у зв’язку з дальшим розвитком ремесла, з споріднених цехів виділялися окремі цехові об’єднання слюсарів, кравців, ткачів, різників, гончарів та інші.
     Жовква була значним торговим центром. Жовківські купці також возили свої товари на продаж до Львова, Станіслава, Дрогобича і навіть до Угорщини, звідки привозили вино, тютюн і мідь.
     У той час, коли заможна частина населення багатіла, трудовий народ змушений був сплачувати на користь міста і його власника податки і відбувати різні повинності. Оподаткуванню підлягали будинки, городи, заняття ремеслом і торгівлею тощо. Так, у 1680 році 271 будинок міста було обкладено «поголовним» податком, який сплачували 876 чол. З населення стягувались кошти на утримання міської адміністрації і на упорядкування міста.
     Крім соціального гніту, українське населення, що становило переважну більшість, зазнавало й національного. Ще в 1614 році жовківський підстароста Грабовський видав наказ, яким позбавив українське населення права бути обраним в органи міського самоврядування. У ньому зазначалося: «Є воля і наказ їх вельможності, щоб ніякий міщанин з руської релігії як до лавиці радецької, так і до лавиці війтівської від цього часу не був обраний, бо це забороняє закон католицького костьолу і коронні конституції»². Тільки внаслідок упертої боротьби українське населення добилося того, щоб обирати одного лавника і одного радника.
     Власники Жовкви — Жолкевські, а потім Собєські і Радзивіли докладали чимало зусиль, щоб полонізувати і окатоличити українське трудове населення. У зв’язку з цим вони сприяли будівництву в місті костьолів і католицьких монастирів. У 1623 році споруджується парафіальний костьол, а в 1653 році — монастир домініканців. Польські магнати витрачали величезні кошти на будівництво цього монастиря. Так, у 1658 році Т. Собєська пожертвувала на нього 680 тис. злотих. Цьому ж монастиреві належало троє сіл з володінням, що перевищували З тис. га. В користування збудованого в 1682 році уніатського василіанського монастиря князь М. Радзивіл у 1759 році віддав маєток на Глинську вартістю в 20 тис. злотих³. Цей монастир був одним з найбільших у Західній Україні. Створена при ньому в 1895 році друкарня стала головною видавничою базою Ватікану для пропаганди і насадження католицизму на території Західної України.
     В процесі боротьби проти соціального і національного поневолення українське міське населення об’єднувалося в братства. Протягом XVII — XVIII століть у Жовкві існувало п’ять братств.
Перше братство з школою при ньому було засноване в 1613 році при церкві Різдва. Деякі історики припускають, що Б. Хмельницький народився у Жовкві і початкову освіту одержав у братській школі⁴.
     Трудове населення Жовкви не раз піднімалося проти поневолювачів. Так, 20 травня 1647 року під час урочистої церемонії перенесення мощів святого Даціона із замкової каплиці столяр Федір Курта вигукнув: «Дідько мені ваші кості дав». За це власник міста Я. Собєський наказав скликати всіх цехових ремісників на ринкову площу і в їх присутності покарати Ф. Курту, щоб «люди каялися за таку сваволю», яка, мовляв, «тільки пеклу мила, а небу образлива»⁵.
     Боротьба проти соціального і національного гніту набрала особливої гостроти в період визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. 22 листопада 1648 року селянсько-козацькі війська оточили жовківський замок. Не бажаючи піддавати руйнуванню місто, Б. Хмельницький незабаром зняв облогу. 26 вересня 1655 року козаки знову підійшли до Жовкви. З наближенням військ Б. Хмельницького населення міста та навколишніх сіл виступило проти міської аристократії і католицького духівництва. Шляхта і католицьке духівництво поспішно виїхали в Польщу. Козацькі війська при допомозі селян визволили місто. Жителі Жовкви і навколишніх сіл радісно зустріли козацькі війська, доставляли їм харчування і різні напої. Особливо відзначився мешканець Жовкви Симеон Кишан, який, частуючи козаків вином з підвалів Симониського, приказував: «Панове браття! Пийте за здоров’я пана Хмельницького!», який на той час зупинився в замку Замойського⁶.
     Експлуатуючи населення, власники Жовкви багатіли. Руками жовківських ремісників, що славилися тоді своєю майстерністю, замок був пишно оздоблений. Ремісничі вироби, кахлеві печі і різний посуд, що виготовлялися гончарами, користувались великим попитом на ярмарках Львова, Дрогобича та інших міст. Особливо високими якостями відзначалось жовківське пиво, яке купувала навіть львівська знать на влаштування королівських прийомів.
     Великою майстерністю славилися ремісники інших професій, зокрема теслярі, стельмахи, бондарі. Руками жовківських майстрів у 1608 році було зроблено власникові міста Собєському «дуже гарну, багату і принадну», як він сам підкреслював, карету. «Правда, що часу не було,— тішив себе Собєський,— якби було трохи більше, то й Париж мусив би засоромитися. До тих ремісників я маю більше віри, ніж до нашого кравця у Львові. Спід різаний дуже гарно, весь золочений. Бляхи, цвяхи, петлиці, сережки дуже гарно зроблені, всі позолочені. Цифри одні з цвяхів, другі — різані. В середині зеленим оксамитом оббита, дуже просторна і висока, на чотири особи»⁷. Не випадково, що для ремонту вежі Успенської церкви у Львові в 1695 році були запрошені майстри з Жовкви.
     Свідченням високої професійної майстерності жовківських ремісників є чудові будови XVII—XVIII століть — замок, парафіальний костьол, церква Різдва, василіанський монастир та інші, які збереглися до наших днів.
     Відомі кілька жовківських художників XVII — початку XVIII століть — це Іван Руткович, Іван Пляхович, Дем’ян Раєвич, Василь Петранович та інші. Особливо високою майстерністю відзначалися твори Івана Рутковича. Створений Рутковичем живописний комплекс — жовківський іконостас в селі Нова Скварява та іконостас у селі Воля Висоцька є вершиною українського  
мистецтва XVII століття і найбільш яскравим мистецьким твором слов’янських народів того часу⁸. В XVII і на початку XVIII століть у місті працювало понад 30 художників, що створили жовківську школу малярів і сницарів, які прославились далеко за межами Галичини⁹.
     У Жовкві зберігалося чимало предметів мистецького і наукового значення. При замку і костьолах у XVII столітті були школи для пажів і дітей міської аристократії. Місто мало кілька бібліотек з французькими, італійськими, латинськими і польськими книгами. Про набуту популярність книги свідчить і те, що з 1623 року тут був майстер-палітурник¹⁰. Завдяки творчій праці багатьох майстрів Жовква в XVII столітті стала дуже красивим містом, яке часто називали «Малим Краковом». Виходець із Східної Галичини відомий політичний і церковний діяч Феофан Прокопович, який приїхав у Жовкву разом з царем Петром І під час російсько-шведської війни в грудні 1706 року і пробув тут кілька місяців, у своїх враженнях про місто писав: «Жовква — город, хотя мал собою, однак славен стал... Палаты превеликие, каменные, несколько сот изб в себе имущих и как делом архитектурским так украшенные различными живопишескими картинами и шпалерами и иными дивными уборы зело великолепные»¹¹.
     У кінці 1706 — на початку 1707 року Жовква стала головною квартирою російської армії, де Петро І пробув понад 4 місяці. На військових нарадах, що проходили в його резиденції, було розроблено відомий жовківський стратегічний план розгрому шведів. Головна мета цього плану полягала в узгодженні воєнних дій російської і союзної з нею польської армії на випадок шведського наступу на Україну, Росію і Польщу.
     В кінці XVIII століття, після окупації Галичини Австрією, Жовква стала австрійським окружним адміністративним центром, до якого в 1784 році ввійшли 4 міста, 17 містечок і 267 сіл.
     Становище трудящих Галичини в умовах австрійського поневолення продовжувало залишатись тяжким. Кріпаки Жовкви і сусіднього села Винників, кількість яких становила трохи більше 170 осіб на 1000 моргів, змушені були щорічно відробляти 3,3 тис. тяглових і 4 тис. піших днів на користь поміщиків¹². У зв’язку з цим боротьба проти феодального гніту весь час зростала. Так, у лютому — березні 1846 року селянські повстання охопили Східну Галичину. 26 лютого 1846 року біля 1000 селян Жовкви та навколишніх сіл напали на військовий загін¹³.
     Революційні події 1848 року примусили австрійський уряд скасувати панщину. За звільнення від феодальної залежності жовківські селяни заплатили 22,7 тис. флоринів¹⁴, що було для тих часів значною сумою.
     Після скасування кріпацтва у Жовкві в 1857 році був 721 будинок, де проживало 4736 чол., в т. ч. 317 ремісників і 178 їх помічників, 451 чол. прислуги і наймитів та 118 урядових чиновників¹⁵.
     Протягом другої половини XIX століття більшість населення міста займалася виробництвом різних ремісничих товарів і торгівлею. В цей час тут було лише двоє промислових підприємств — цегельний завод, який існував ще з початку XIX століття і виробляв до 30 тис. штук цегли на рік, та склозавод товариства Лілієн, збудований у 1890 році.

1  «Przegląd Archeologiczny», VIII, N 2, 1949, стор. 175.
2  І.П.Крип’якевич. З історії міста Жовкви. Записки ЧВВ, т. VI, 1935, стор. 40—43, 51, 52, 54, 57.
3  М.Niedzwiedzki. Z przeszłości Żółkwi Lwów, 1908, стор. 43, 69.
4  І.П.Крип’якевич. З минулого Жовкви, 1930, стор. 11—12.
5  S.Вагąсz. Pamiątki miasta Zołkwi, Lwów, 1877, стор. 76—77.
6  Там же, стор. 82, 93.
7  М.Niedzwiedzki. Z przeszłości Zołkwi, стор. 47.
8  В.І.Свєнціцька.Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст., 1965 р.
9  Журн.«Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР», 1963, № 6.
10 І.П.Крип’якевич. З історії міста Жовкви, стор. 58—59.
11 Г.Ю.Гербільський. Петро Перший в Західній Україні, Львів, 1948, стор.30.
12 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 168, оп. 1, спр. 484.
13 Там же, ф. 146, оп. 6, спр. 47.
14 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 168, оп. 1, спр. 484.
15 Науковий сборник Галицко-Русской матици, вьіп. І—IV, стор. 237, 251, 263—269.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )