Батятичі

     Батятичі — село в Кам'янка-Бузькому районі Львівської області, розташоване на рівнині понад річкою Батючкою, притокою Західного Бугу, за 5 км від районного центру Кам’янки-Бузької.
     Під назвою Битятичі село згадується в документах за 1406—1407 рр. у зв’язку з щорічною доставкою королю 4 бочок воску¹.
     Батятичі з навколишніми землями до середини XVII століття були власністю польського короля, який здавав їх в оренду місцевим поміщикам. У середині XV століття ці землі орендував Ю. Струмило з м. Кам’янки. Між Струмилом і львівським підкоморієм Б. Вовчиком — власником с. Колоденце — та іншими поміщиками точилася жорстока боротьба за землі, за селян, які тікали від одного власника до іншого. З метою припинення міжусобної боротьби між місцевою шляхтою, королівський уряд у 1455 році створив комісію для розмежування земель між Батятичами та Дерновом (оренда Струмили), Колодним і Колоденцем (власність Б. Вовчика)².
     Починаючи з XVI століття, кількість жителів у Батятичах помітно зростає, освоюються навколишні землі. Якщо в 1515 році тут оброблялось лише 300—360 га землі³, то в 1565 році у селі проживало 150 сімей, які обробляли більш як 800 га землі. Поряд із землеробством розвивалися ковальське, бондарське й шевське ремесла. Значне місце в економіці села становило бджільництво, де на 1565 рік налічувалося 79 пасік. Одночасно зростала і майнова нерівність. Так, у 1565 році на сім’ю кметів (всіх було 109) припадало від 7 до 8 га землі, 36 сімей загородників мали лише присадибні ділянки до 1 га і змушені були займатися ремеслом; 5 сімей, що належали до категорії комірників, зовсім не мали землі і наймитували⁴.
     Жителі села були обкладені великими податками, які доповнювалися різними повинностями. Крім відробітку панщини на користь короля, а згодом на поміщиків, вони здавали зерно, сіно, курей, овець, мед, поволовщину, куничне. Пани одержували також прибутки від монополії на спиртні напої, тютюн, млини, накладали мито на мости, бортні дерева, річки, стави, пасіки, сади, сіножаті. Так, за даними опису 1565 року, вартість прямих податків, що стягувалися з жителів села, щорічно складала близько 482 злотих, а в 1570 році більше як 568 злотих⁵. На користь пана також залишалося майно померлих підданих, що не мали спадкоємців, майно втікачів і багато іншого. Селяни зобов’язані були споруджувати і лагодити мости, греблі, шляхи тощо.
     Крім цього, селян змушували платити й державний податок, подимне — по півзлотого, а з 1640 року — по злотому з хати, по 30 грошей з плуга ланового податку і по 60 грошей — чопового податку від пива, меду, горілки. Грабувало, висмоктувало останні соки з селян і духовенство. На користь католицької церкви вони платили по 2 корці⁶ жита, по 2 корці вівса і так звану «десятину». Православна церква також одержувала з селян «десятину», а з найбідніших (загородників, халупників, комірників) — по 2—6 грошей.
     Задавлені непомірними податками жителі Батятич шукали виходу з тяжкого становища. У 1544 і 1593 роках вони скаржаться на орендаря польському королю. Однак орендарі продовжували жорстоку експлуатацію. Зневірившись в королівському заступництві, селяни кілька разів бунтували, відмовлялись відробляти панщину⁷.
     Часто жителі Батятич зазнавали великої шкоди від спустошливих набігів турків і татар. Протягом XVI—XVII століть вони кілька разів захоплювали село, палили його, грабували, багатьох людей забирали в полон. Тому на Липовій горі були збудовані сховища (льохи), в яких переховувались жителі від турків і татар. Те місце, де був сторожовий пост з дзвіницею, і досі люди називають «сигнатурною» (сигнал про появу турків, татар).
     Незважаючи ні на важкий гніт польської шляхти, ні на напади татар і турків, український народ ніколи не схиляв голови перед гнобителями і завойовниками. Час від часу виникали селянські заворушення і повстання. Особливо активізувалася селянська боротьба під час визвольних походів Б. Хмельницького. В кінці серпня 1648 року повстали жителі багатьох сіл, в т. ч. і Батятич⁸.
     Скориставшись відходом козацької армії, польська шляхта жорстоко розправилась з повсталими. Коронні війська, вступивши до Батятич, грабували, насилували і катували людей. Незважаючи на розбій і свавілля поневолювачів, селяни відмовлялись відбувати панщину. Внаслідок цього село було так пограбоване і спустошене, що в 1649 році під час збирання податків в ньому ледве знайшлося 14 злотих.
     У 1659 році король Ян Казимір дарує Батятичі разом з селами Желдець і Купич-Воля львівському міщанину Юрію Папарі⁹. Відтоді основною формою експлуатації стала панщина. Селян заставляли відробляти на панщині з волоки в літній період— 6 днів на тиждень, взимку — 3, а всього — 234 дні на рік. Крім того, кожне господарство повинно було давати 3 чверті вівса і 7,5 гроша¹⁰.
     Крім власників маєтку, селян жорстоко експлуатували орендарі і корчмарі. Ще за переписом 1565 року в селі на 150 сімей було 3 корчми¹¹. Не витримуючи подвійного гніту, жителі Батятич і навколишніх сіл повставали проти гнобителів і в першу чергу проти орендарів і корчмарів. Особливо боротьба загострилася на початку 70-х років XVIII століття¹².
     У 1772 році, після першого поділу Польщі, українські землі Червоної Русі і Поділля, що більше 300 років перебували під гнітом шляхетської Польщі, потрапили під владу австрійської монархії. Як і раніше, кращі землі села знаходилися в руках поміщиків, куркулів і духівництва. Так, до 1848 року з усіх 11 197 моргів землі 320 селянських дворів користувалися лише 4 320 моргами, за що повинні були відробляти щорічно на панщині 17 860 тяглих і 8 220 піших днів і віддавати панам 2 285 мотків волокна, платити грішми 68 450 флоринів¹³. Кріпацька праця  
використовувалася на миловарні, гуральні і випаленні вугілля, які втратили своє значення лише в кінці першої половини XIX століття.
     Безземелля, поєднане з поміщицько-феодальним гнітом, примушувало селян вести боротьбу проти феодального ладу. Ця боротьба в Галичині проявилася в ряді локальних виступів і повстань 1819,1824,1832 і 1846 років. Внаслідок цього австрійський уряд змушений був у квітні 1848 року скасувати панщину.
      Селянська реформа не поліпшила становища селян. Поміщицькі земельні володіння повністю збереглися. Так, у Батятичах, за переписом 1857 року, в руках поміщиків Лончинських і Папарів знаходилося 50 проц. всієї землі, в т. ч. 38,6 проц. орної,  68,6 проц. пасовиськ і майже 100 проц. лісів. Сплачуючи величезний викуп за «даровану волю» і задихаючись від безземелля, селянство Батятич розорювалося. Процес розорення йшов швидкими темпами. Якщо в 60-х роках XIX століття на один селянський двір в середньому припадало більше 15 моргів землі, то в 1900—1905 рр.— тільки 11 моргів. Багато селян, які залишилися із земельним наділом у 2—3 морги, йшли на капіталістичні підприємства, або змушені були найматись на кабальних умовах до поміщиків. Все міцнішає група селян, що концентрує в своїх руках землю і засоби виробництва розорених односельчан, застосовує найману робочу силу.
     Тяжким було становище батраків на панських роботах. Жили вони в бруді, спали в конюшнях, накриваючись соломою або брудними мішками. Батракам поміщики платили мало. Часто замість грошей виплачували зіпсованими продуктами. Особливо терпіли селяни від куркулів-орендарів.
     Нестерпний соціальний гніт переплітався з національним. За період з 1809 по 1839 рік у Галичині вийшло всього 35 книжок на слов’янських мовах¹⁴. Переслідувалася національна культура. Проте народ боровся за її розвиток. У 1811 році в Батятичах було відкрито підготовчий клас, в якому навчалося 25 дітей¹⁵. На початку шестидесятих років XIX століття відкривається однокласна школа, в якій у 1885 році навчалося вже 95 учнів. Спеціального приміщення школа довгий час не мала, а розміщалася в звичайних селянських хатах.

1  Pomniki dziejowe Lwowa, t. II, NN 73, 153, 165.
2  Akta grodzkie i ziemskie, t. XIV, стор. 38—46, 326, 442.
8  Źródła dziejowe, t. XVIII, cz. 1, Warszawa, 1902, стор. 153.
4  Жерела до істориї України—Руси, т. III, стор. 318.
5  Жерела до істориї України—Руси, т. III, стор. 318, 322, т. VII, стор. 271.
6  Міра, рівна приблизно 128 літрам.
7  ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 348, арк. 1056, 1166, 1194.
8  Є.Яцкевич. Визвольні походи Богдана Хмельницького на західні землі України,1954, стор. 16.
9  ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 408, арк. 2121.
10 Історія Української РСР,1953, т. І, стор. 293.
11 Жерела до істориї України—Руси, т. III, стор. 318, 322.
12 Akta grodzkie і ziemskie, t. X, стор. 438.
13 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 168, оп. 1, спр. 421, арк. 5.
14 Л.Василевский. Современная Галиция, СПб, 1900, стор. 178.
15 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 4, спр. 158, арк. 60.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )