Турка
Турка — місто районного значення Турківського району Львівської області, районний центр. Розташована в Карпатах, на лівому березі р.Стрию, при шосейному і залізничному шляхах Львів — Ужгород, що йдуть то паралельно то розходяться на кілька кілометрів.
За переказами, Турка дістала свою назву від турів, які водилися в незвіданих хащах навколишніх лісів.
Через територію Турки, по долині р. Стрию, здавна проходив торговий шлях, що зв’язував Прикарпаття з Закарпаттям та суміжними країнами. Про це свідчить, зокрема знайдений на південь від Турки, поблизу с. Комарників, скарб 12 бронзових мечів другої половини II тисячоліття до н. е.1.
Письмові джерела про Турку збереглися лише з початку XV століття. Спершу це було село, що простяглось у долині ріки Стрию, трохи нижче від впадіння в неї р. Яблонки. На місці теперішнього центра був невеликий укріплений замок. Село належало до королівських маєтків; у 1431 році король Владислав II Ягайло надав привілей на володіння Туркою і навколишніми землями по берегах ріки Стрию феодалові Ваньчі та його синам Хотькові, Іванкові та Янкові2. Вони прибули з волоських земель і тому в джерелах інколи називалися волохами, проте це були українські пани. У 1538 році в Турці проведено розмежування королівських і шляхетських земель. Більшість земель була власністю шляхтичів3.
В описах кінця XVII століття говориться, що Турка була поділена між кількома шляхтичами. Михайлові Турецькому належало 12 дворів кріпаків-чвертників, млин і корчма, Данилові та Павлові Турецьким — 36 кріпаків, Миколі Петрушевичу-Яворському належало 18 дворів селян-чвертників, млин і корчма, Павлові Яворському — 14 чвертників, млин і корчма, Перговичам-Яворським — 5 чвертників. Крім того, в Турці було 20 шляхтичів, які не мали підданих4. Отже, на кінець XVII століття більшість селян були чвертники, тобто ті, що мали чверть лану (5—7 га) землі.
На південь від Турки, приблизно на межі з теперішньою Закарпатською областю, проходив кордон Речі Посполитої з Угорським королівством, тому на Турку і навколишні села часто нападали угорські феодали. Один з таких нападів вчинено у 1698 році. У 1709 році Турку зруйнували шведи, а через рік — знову угорські феодали.
Поступово Турка перетворювалася у досить значний населений пункт. У першій чверті XVIII століття вона складалася з таких основних частин: Горішня Турка (над Літмиром), Середня і Нижня (над Яблонкою і Стриєм), Слобода і Звіринець (до Звіринця належало і село Завадівка). У 1729 році більша частина Турки і Звіринець стають власністю Яна Калиновського, а Горішня Турка — Негребецьких-Блажівських5.
Географічне положення Турки було сприятливим для розвитку торгівлі: через неї проходив торговий шлях з Польщі в Угорщину. Цим скористався власник Турки Калиновський, який у 1730 році добився привілею про надання Турці прав міста6.
Посилення соціального і національного гніту спричинилося до загострення визвольної боротьби народних мас. Трудящі міста співчували народним месникам — опришкам, що діяли в Карпатських горах. Восени 1744 року Олекса Довбуш — легендарний герой народно-визвольного руху на західноукраїнських землях — почав свій похід з Чорногори в Західне Прикарпаття. В жовтні того ж року він перейшов у Перемишльські гори і підступив під Турку. Збереглися народні перекази про перебування Олекси Довбуша в цих місцях. Вважають, що Олекса Довбуш зі своїм загоном переховувався на Чорній або Лисій горах недалеко від Турки, звідки нападав на магнатів7. На горі Звіринці, що височить над східною частиною Турки, є криниця, яку в народі називають Довбушевою.
У 1772 році Турка, як і вся Галичина, підпадає під владу австрійської імперії. В той час це було невелике містечко, яке в 1785 році мало 93 будинки, де проживало 618 мешканців8. Дев’ять разів на рік тут відбувалися дводенні ярмарки, щосереди — торги. Торгували худобою, а також вовною, полотном тощо. Купці виїжджали з Турки в інші міста Галичини, на Закарпаття для закупівлі товарів.
Місто досить швидко забудовувалося. Тут споруджено замок, обведений каналом, наповненим водою з річки9. У XVIII столітті побудовано ратушу, нову церкву, костьол (1778), синагогу, невелику єврейську друкарню. У Турці в цей час було 5 церков, але до кінця XVIII століття не було ні однієї школи. Діти заможних училися при церквах і костьолах. Дехто з багатих наймав учителів, або посилав своїх дітей навчатися до с. Лаврова.
Трудове населення Турки (міщани-ремісники й приміські селяни) виконувало тяжкі феодальні повинності, зазнавало жорстоких утисків. З роками цей гніт ставав усе важчим. У 1820 році мешканці міста, які мали тільки хату і город, платили 22,5 крейцера державного податку. Кожний господар із Звіринця і Середньої Турки, крім грошового чиншу, давав до двору поміщика одну курку, 12 яєць, 1,5 копи грибів, 12 мітків прядива і відробляв панщину. Селяни повинні були відробляти шарварки (ремонт шляхів, мостів, млинів), а також чотири рази на рік забезпечувати пана підводами10.
В січні—лютому 1846 року в Турці і деяких сусідніх з Туркою селах побував польський революційний демократ Юліан Госляр. В одній з своїх відозв він, звертаючись до селян, писав: «Коли ви всі станете під зброю, то виженете іноземців. Зі зброєю в руках ви повернетесь додому, і тоді ніякий шляхтич не подумає прилучити вас до панщини і знов уярмити в підданство. Тоді б він (шляхтич) після першого слова про підданство був би знищений зразу, на місці, озброєним і вільним народом»11.
Під час революції 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати панщину в Галичині. В країні поступово стали розвиватися капіталістичні відносини. У 1856 році Турка стала центром повіту. В місті було в цей час 3142 мешканці. В 1880 році кількість мешканців зросла вже до 4634 чол., з них 1786 — українців, крім того в Турці жило багато поляків, євреїв, німців і інших12.
Орні землі міста, ліс та інші угіддя залишалися і надалі в руках поміщиків. Так, у 1852 році шість родин були власниками 1980 моргів, в руках Калиновських було 1354 морги поля, замок, три фільварки, чотири млини, водяний тартак, цегельня і корчма. Значна кількість земель належала церкві.
Протягом другої половини XIX століття багато міських земель перейшло у руки нових власників. Калиновські і Блажівські продали у 1868 році більшу частину міських земель і промислових підприємств, новий власник у 1875 році перепродав їх спілці купців. Пізніше землі міста перепродувалися частинами13. Інтереси поміщиків захищала т. зв. повітова рада.
Місто в значній мірі зберігало аграрний характер. Основною зерновою культурою був овес. Крім того, вирощували ячмінь і коноплі. Важливе значення мало також рибальство, оскільки в місті було 3 стави (в Середній та Горішній Турці і на Звіринці).
Певною мірою розвивалась і промисловість. Працювали дрібні підприємства по виробництву грубого сукна (Горішня Турка), цегли, обробки шкіри; діяв водяний тартак на одну пилу. У 1904 році закінчено будівництво залізниці, що зв’язувала Львів через Самбір і Ужоцький перевал з Ужгородом. Наявність залізниці сприяла розвиткові торгівлі деревиною. Місто досить швидко перетворилося в один з центрів лісозаготівель на території Західної України. У 1907 році в Турці збудовано лісопильний завод фірми Годуля, з’єднаний вузькоколійкою з лісами Турківського повіту14.
Становище робітників було важким, і робітники у відповідь на жорстоку експлуатацію піднімалися на боротьбу. В 1903 році відбувся страйк на будівництві залізниці, що тривав з 21 по 25 квітня. У ньому взяли участь 3 тис. робітників, які вимагали поліпшення умов праці, збільшення заробітної плати15.
У 20-х роках XX століття в місті було побудовано ще ряд лісопильних заводів, в т. ч. лісопильний завод Горовіца16, Лісопильний завод фірми Нахмана і Бренеса, паровий лісопильний завод «Пила». В 30-х роках лісопильні підприємства міста значно скоротили обсяг виробництва і працювали тільки під час сезону. У 1926 році німецький підприємець Вольф збудував електростанцію, млин. Йому ж належали склади цукру, солі, тютюну, гасу. Крім того, в місті були й такі промислові підприємства, як механічна столярня, кам’яний кар’єр, два млини, маслозавод, чинбарська майстерня й олійня. Було ще кілька маленьких пекарень.
Робітники зазнавали жорстокої експлуатації. Робочий день тривав 12—13 годин, заробітна плата була низькою, на підприємствах не дотримувались елементарних правил безпеки, робітникам доводилось працювати у важких, антисанітарних умовах. Тільки за 10 місяців 1928 року на промислових підприємствах Турки зареєстровано 116 каліцтв17. Робітники тулилися по кілька сімей в одному бараці. На окремих підприємствах заробітна плата була знижена на 60—70 проц. У місті багато робітників не мало роботи. В травні 1932 року в Турці було 557 безробітних робітників і 35 службовців. Через рік тут було 414 безробітних робітників, 38 службовців18, а напередодні возз’єднання кількість їх знов зросла до 550 чоловік19.
У 1862 році в місті відкрито державну чотирикласну школу з польською мовою навчання, хоч польського населення тут було значно менше, ніж українського. Напередодні возз’єднання в місті діяли дві однокласні початкові школи з польською й українською мовами навчання,в яких працювало по 2 учителі (в Звіринці і Слободі), одна чотирикласна початкова школа з 5 вчителями теж з польською і українською мовами навчання (Горішня Турка) і 2 семирічні (жіноча і чоловіча) школи з польською мовою навчання, в яких працювало 27 вчителів20. Через важкі матеріальні умови не всі діти могли навчатися. Так, у 1935 році 345 дітей безробітних батьків голодували і не відвідували школи. У 1938 році 60 найбідніших учнів міської ніколи не мали взуття, щоб ходити до школи. Діти трудящих найчастіше закінчували навчання четвертим класом і тільки в окремих випадках могли продовжувати освіту.
В той же час у місті було кілька синагог, 4 церкви і костьол. Більшість культосвітніх і спортивних організацій, що були в місті, обслуговували вихідців з буржуазного середовища.
1 Нариси стародавньої історії УРСР, Київ, 1957, стор.94.
2 W.Pulnarowicz. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestru, Turka, 1929, стор.4.
3 Там же, стор.8.
4 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.14, кн.258, стор.128—129.
5 W.Pulnarowicz. U źródeł Sanu, Stryja і Dniestru, стор.47—48.
6 Słownik geograficzny króiewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Warszawa, 1892,t.12,стор.640—641.
7 В.В.Грабовецький, Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI—XIX ст. Львів,1966,стор.123—124.
8 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.88, спр.187, арк.35.
9 W.Pulnarowicz. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestru, стор.49.
10 W.Pulnarowicz. U źródeł Sanu, Stryja і Dniestru, стор. 64.
11 Цит. за книгою Г.Ю.Гербільського «Передова суспільна думка в Галичині» (30—середина 40-х рр. XIX століття), 1959, стор.152.
12 Słownik geograficzny, t.12, стор.640.
13 W.Pulnarowicz. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestru, стор.73.
14 Львівський облдержархів, ф.Р-335, оп.1, спр.1-а, арк.112.
15 Газ. «Naprzód», 28 і 29 червня 1903р.
16 Львівський облдержархів, ф.Р-335, оп.1, спр.1-а, арк.112.
17 Там же, ф.121, оп.2, спр.161, арк.48.
18 Газ. «Ленінським шляхом», 24 листопада 1966р.
19 Газ. «Радянське Прикарпаття», 6 липня 1963р.
20 Львівський облдержархів, ф.Р-221, оп.1, спр.207, арк.180.
Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )