Сколе

     Сколе — місто районного значення Сколівського району Львівської області, районний центр. Місто розташоване серед лісистих Карпат на березі річки Опір — правої притоки річки Стрий, за 100 км від м. Львова. Місто з усіх боків оточене мальовничими вершинами Сколівських Бескидів, вкритих хвойними лісами.
     Перша письмова згадка про Сколе датується 1397 роком¹. Але напевне Сколе виникло набагато раніше — десь на початку XI століття. Про це зокрема свідчить досить поширена народна легенда про походження назви Сколе: нібито на цьому місці в 1015 році відбулась жорстока битва між синами Володимира Святославича — Святополком і Святославом. Вся долина між горами була вкрита тілами вбитих і поранених, а жорстокий Святополк все вигукував: «сколіть їх всіх!». Військо Святослава було знищено, сколоте. Долину між горами тому нібито і назвали Сколе². Вірогідність цієї легенди підтверджується і назвою селища Святослав, що є пригородом Сколе. Назву Сколе пов’язують також зі словами скеля, оскільки долина, де розташоване місто, оточена скелями.
      Серед археологічних пам’яток, виявлених на території міста,— старовинні речі періоду Київської Русі, зокрема частина меча.
    Сколе являло собою приватно-власницьке село, в якому хазяйнувала дрібна, так звана «ходачкова» шляхта. Володіючи невеличкими земельними ділянками або і взагалі не маючи ніякої земельної власності, ходачкова шляхта за своїм економічним становищем не відрізнялась від міщан або селян, але за своїми становими привілеями належала до експлуататорської феодальної верхівки. Намагаючись зберегти своє привілейоване становище, вона вдавалась до різноманітних засобів, починаючи від утисків населення і кінчаючи прямими грабунками.
     В середині ХУІ століття за Сколе розгорілася боротьба між польськими магнатами Яном Тарнавським і Петром Кмітою, що закінчилась на користь Тарнавського. Однак і далі Сколе належить до числа тих містечок, де поруч із землями, що входять до латифундій польських можновладців, знаходяться земельні ділянки дрібної шляхти. В 1567 році обширні латифундії Тарнавського переходять у власність князів Острозьких, нащадки яких на початок XVIII століття зосереджують у своїх руках майже всі сколівські володіння.
     Як дрібна шляхта, так і великі магнати нещадно гнобили населення, накладаючи на нього грошові і натуральні податки. Так, селянин мусив платити «ланове» — З—4 гривні, «лісне» — 3 злотих, «димове» — 1 злотий, за весілля дочки — 1 злотий, за вдову — 2 злотих, за розвід — 6 злотих. З натуральних податків платили поголовщину, половинщину³.
     Страждало населення від численних феодальних міжусобиць — шляхетська сваволя і анархія приводили до розорення селян. Так, наприклад, володарі Сколого в 1660 році напали на шляхту міста Стрия. У відповідь на це в 1664 році стрийські шляхтичі пограбували жителів Сколого на суму 20—30 тис. злотих.
     Великих руйнувань зазнавало Сколе і від нападів іноземних завойовників. В липні 1594 року татари, сіючи смерть і руйнування, пройшли через Сколе, Тухлю, Славське.
     В 1610 і 1657 роках Сколе було пограбоване угорськими нападниками. Природно, що від цих нападів страждало насамперед трудове населення.
     В 1660 році на землях, що належали до села Сколого, було засновано містечко. Воно розташувалось на вищій місцевості, далі від берега річки Опору, щоб уникнути небезпеки частих повеней. За іменем тогочасного власника Сколого Олександра Заславського його було названо Олександрією, проте ця штучна назва не прищепилась, населення продовжувало називати місто так само, як село — Сколе. В центрі міста стояв огороджений кам’яним муром замок. Як і все містечко, він був побудований з дерева, над брамою височіла башта з бійницями. Посередині торгової площі була збудована ратуша, єдина на той час мурована споруда в Сколе. Проте ратуша не стала центром міського самоврядування, бо Сколе, як приватновласницьке місто, не користувалося магдебурзьким правом. Ратуша фактично використовувалась як склад товарів.
     Населення Сколого, на відміну від інших міст і містечок Галичини, було менше зв’язане з сільським господарством. Воно не мало власних грунтів, городів, бо всі землі в околицях становили маєток того ж самого власника. Зацікавлений в збільшенні прибутків, власник маєтку залучав до міста торговців і ремісників, дозволив селитись єврейському населенню. Основна маса єврейського населення жила дрібного торгівлею і ремеслом, а його заможну верхівку пан використовував як орендарів, корчмарів. В 1692 році у місті налічувались 53 хати, в 6 з них були шинки і дві броварні. Населення міста становило приблизно 400—500 чоловік. В околицях Сколого проживало 515 мешканців. Отже, всього було близько 1000 жителів⁴.
     Про становище трудящих Сколого в добу феодалізму красномовно свідчить «Інструкція для вибирання кари за різні провини підданих Тухольської волості» від 1623 року, складена для поміщицького суду княгинею Теофілією Острозькою, якій на той час належало Сколе. 26 пунктів цієї інструкції передбачали різні покарання селян, які чимось провинились перед поміщиком; у 18-у пункті, наприклад, відзначалось, що коли підданий повезе молоти зерно не до свого сільського млина (який належав поміщику), а до іншого, то зерно буде вилучено на користь поміщика. У 14-у пункті вказувалось, що якщо селянин знав про втечу з маєтку свого сусіда, але не доповів старості, то він повинен заплатити поміщиці 4 гривни, а старості — 1,5  гривни (для порівняння: 8—9 гривен коштував військовий кінь)⁵.
     Доведене до відчаю експлуатацією та гнобленням населення Сколівщини не раз піднімалось на боротьбу. Найбільш яскраво вона виявилась в русі народних месників — опришків. Протягом 1671—1681 рр. в околицях Сколого діяв загін опришків колишнього пастуха Андрія Дзигановича⁶, а в 40-х роках XVIII століття — загони під керівництвом Олекси Довбуша та його побратима Івана Бойчука.
     10 червня 1772 року в Сколе вступили австрійські війська. Для Галичини настав період австрійського панування. Австрійський уряд наклав на жителів міста нові податки.
     Населення Сколого і Сколівщини платило своїм власникам грошовий чинш, а тому панщина тут була дещо меншою, ніж в інших районах. До видання патенту 1786 року сколівчани відробляли панщину чотири тижні на рік. Патентом 1786 року вона була зменшена до 12 днів на рік. Наполовину зменшилась данина сіна, вівса (з 455 до 333 цнт), державний чинш від млинів — з 6 до 4 тис. злотих⁷.
     Але, як правило, поміщики та їх адміністрація порушували цей патент. Це викликало заворушення селян, і тоді австрійські власті ставали на сторону феодалів. Так було в Сколому 1795 року. Коли селян стали змушувати працювати на пана по 40—80 днів на рік замість 12, вони поскаржились на адміністрацію маєтку поміщиці Ізабеллі Любомирській. Не діждавшись відповіді, в 1796 році вони послали скаргу імператору. Скарга була передана на розгляд в Стрийське окружне управління, яке своїм рішенням відкинуло вимоги селян, попередивши їх ще раз, що вони повинні виконувати панщину і працювати за примусовим наймом⁸. В той же час за подання скарги над селянами була вчинена розправа. Багатьох з них в 1797 році було віддано в рекрути⁹. Згідно з австрійським законодавством поміщики мали необмежену владу над своїми селянами. Вони могли позбавляти селян землі, бити і заковувати в кайдани. До цього додавався ще й національний гніт.
     В останній чверті XVIII століття в господарському житті Сколого сталися значні зміни. Шукаючи нових джерел прибутків, власниця маєтку Ізабелла Любомирська пожвавлює підприємницьку діяльність. Вона запрошує на Сколівщину німецьких колоністів, які селяться переважно в містах і займаються ремеслом (переважно пекарі, слюсарі, годинникарі). В Сколому поселились також колоністи-гірники, які побудували залізоплавильну піч, що працювала на руді, яку привозили з Жидачева. Незабаром було знайдено залізну руду і на Сколівщині. 1780 року в присілку Демні почалось будівництво так званої високої залізоплавильної печі. Почалось будівництво лісопильних підприємств. Недалеко від залізної гути була побудована гута скляна, де працювали спеціалісти з Чехії. В 1809 році там працювало 140 робітників. Проводяться значні дорожні роботи: в 1784 році почалось будівництво шосейної дороги між Сколим та Нижніми Воротами в Карпатах.
     Але і розвиток торгівлі і підприємницька діяльність приносила користь тільки поміщиці, а не селянству. Загальне зубожіння поглиблювали такі стихійні лиха як пожежа 18 серпня 1771 року, під час якої згоріла значна частина міста, часті повені (особливо в 1784 році) та масовий голод 1784—1787 років. Про ці часи Іван Франко писав: «Люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, на Бесарабію і бог знає куди, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей»¹⁰.
     Посилення феодального гніту викликало ріст незадоволення селян панщинно-кріпосницьким ладом, зміцнювало їх прагнення до волі. Особливо масовим було селянське заворушення на Сколівщині в 1825—1826 роках. Воно почалося у відповідь на те, що адміністрація сколівського маєтку, заручившись підтримкою Стрийського окружного управління, сфабрикувала в 1815 році угоду про роботу в маєтку за примусовим наймом. Більшість громад Сколівщини не підписала цю угоду, відмовилась працювати за примусовим наймом. Протягом майже 10 років селян силою примушували працювати за мізерну плату. Селяни писали скарги поміщиці, імператору, але скарги ці повертались або в маєток, або в Стрийське окружне управління, які не вживали ніяких заходів. Тоді в березні 1825 року селяни відмовились виконувати і панщину і примусові роботи. 24 березня в Сколе прибула з Стрия військова команда в складі 80 солдат, а в квітні — ще 40 солдат додатково¹¹. Проте всі намагання примусити селян до виконання угоди 1815 року були марними. В липні 1825 року над жителями Сколівщини була вчинена жорстока розправа, проте губернське управління змушене було анулювати угоду 1815 року. Селянам була нав’язана нова угода, для забезпечення її виконання в місті залишено до 2-х рот піхоти. Але при наближенні солдатів до сіл селяни тікали в гори, в ліси, на Закарпаття. Каральна експедиція тривала до вересня 1826 року. Ці події М. Устиянович описує так: «Селян ловлено, мов яких собак по зимівках, по версіх і бито; бито як в бубен, доки не підписалися на панщину»¹².
     Селянські заворушення тривали і в 40-х роках XIX століття¹³. Галичина, як і вся Австрія, йшла назустріч буржуазній революції. В 1847 році, напередодні буржуазної революції, Сколе належало Потоцькому. Містечко налічувало 238 садиб, його жителі сплачували щорічно 99 флоринів чиншу. В селі Сколому було 146 дворів. За рік селяни відробляли 1130 двоспряжних днів і 2397 піших днів панщини. Крім того, громада платила податки (карбове, рогове, грунтовий чинш), що становили 454 флорини 17 крейцерів на рік¹⁴. Скасування кріпацтва в 1848 році, проведене в інтересах поміщиків, майже не полегшило становища селян. Після скасування панщини на Сколівщині Потоцький одержав від міста викуп за чинші 1999 флоринів, а від села — 9085 флоринів, тобто 11084 флоринів¹⁵.
     В 1859 році Потоцький продав сколівські землі разом з усією Тухольщиною графу Євгену Кінському за 275 тис. золотих ринських. Кінський будує в Сколому великий паровий тартак і внаслідок хижацької вирубки лісу одержує величезні прибутки. В 1886 році вартість його маєтку уже обчислювалась в 2 мільйони ринських. На залізній і скляній гутах працювало близько 140 робітників. З виплавленого заліза вироблялись лопати, мотики, лемеші до плугів, труби тощо¹⁶. В 1864 році було засновано сірникову фабрику. В 1870 році на ній працювало 53 робітники.
     З кінця XVIII століття, після зайняття Галичини Австрією, починається германізація адміністрації управління маєтку та місцевої влади в Сколе, що було засобом соціального та національного гноблення українського населення. В кінці XVIII століття в Сколому було засновано німецько-єврейську школу. Перша школа з українською мовою навчання стала діяти лише з 1819 року. Це була двокласна школа з одним учителем. Природно, що вона не могла охопити всіх учнів, основна маса населення залишалась неграмотною.
     Тим часом розвиток капіталізму на Сколівщині посилюється. В 1886 році підприємці Гредель і Шмідт купують у графа Кінського 34,5 тис. га лісу. Гределі, що вийшли з крамарсько-лихварської родини, швидко багатіють, навіть одержують від імператора титул баронів. Вони починають ще більш хижацьку експлуатацію лісів. У 80-х роках фірмі Гределів належали 2 великих парових та кілька дрібних тартаків, сірникова фабрика, машинобудівний завод та інші підприємства¹⁷. Вирубка лісів особливо посилюється з 1885 року, коли Сколе було сполучено залізницею з Стриєм, а в 1887 році — з Мукачевим. Гределі рвуться в глибину Карпат, для чого прокладають зі Сколого до села Бутівлі вузькоколійну дорогу завдовжки 20 кілометрів.
     Розвиток капіталізму веде до розбудови Сколого. В 1880 році в Сколому було 522 будинки і 3000 жителів, з них у місті було 300 будинків і 2047 жителів, а в селі — 222 будинки і 953 жителі¹⁸. Містечко було густо, безпланово забудовано, з надзвичайно вузькими вулицями. Ось чому пожежа 1888 року нанесла Сколому великі збитки. Згоріло понад 100 дворів, близько 200 родин залишилось без житла. Згоріли також костьол, міська управа, школа. Але уряд не дбав про населення, відбудова велась повільно, безпланово. Головна турбота полягала в тому, щоб місто не залишилось без церкви і костьолу. Для їх відбудови був організований збір коштів серед населення. 31 тис. ринських було вручено барону Шмідту, який побудував церкву і костьол, пишніші від тих, що згоріли. Школа ж, яку теж відбудували на громадські кошти, була такою ж, як і колись,— убогою, двокласною, з одним учителем.
     У кінці XIX століття в Сколому створюються дві великі каменоломні, на одній з них працювало 250, на другій — 100 чоловік¹⁹. Розширюється сірникова фабрика, на якій в 1912 році працювало вже 250 чоловік. Розвиток промисловості сприяє розвиткові міста.
     В 1912 році Сколе було виділене з Стрийського повіту як центр Сколівського повіту. На той час місто і село Сколе зливаються. В місті нараховується вже близько 6 тис. жителів, тобто кількість населення порівняно з 1880 роком подвоїлась. Показовий національний склад населення: поляків налічувалось 2,5 тис. чоловік, євреїв — 2, українців — тільки 1,5 тис. чоловік²⁰. Такий національний склад населення наочно свідчить про національне гноблення українських трудящих, які в умовах багатонаціональної буржуазної Австро-Угорської імперії були на становищі гнобленої національної меншості. Переважна частина населення Сколого складалась з чиновницько-адміністративного апарату та дрібних підприємців і торговців, до складу яких українському населенню доступ був закритий. Не дивно, що значна частина українського населення в пошуках кращої долі змушена була емігрувати за океан.
     Розташування міста у мальовничій, оточеній горами долині, з лагідним кліматом, приваблювало безліч туристів і хворих. У 900-х роках воно стає відомою кліматотерапевтичною станцією, куди літом з’їжджалось понад 1500 відпочиваючих. Звичайно, на відпочинок приїжджали ті, хто мав гроші. Вони вимагали за свої гроші відповідного комфорту, сприяючи появі нової галузі підприємницької діяльності. Будуються два пансіонати, готель, у місті працюють 7 приватних лікарів, діє аптека, невеликий кінотеатр, бібліотека. Починається електрифікація міста від електростанції Гределя, збудованої в Демні. Електроосвітленням, звичайно, користувались лише заможні. Зимою туристів вабив лижний спорт, неподалеку був збудований трамплін. По обох берегах ріки Опір було обладнано пляж. Відкриваються дві школи для дівчат і хлопчиків. Сколе поступово втрачає сільський характер; населення стає промисловим. Значна його частина була зайнята в сфері обслуговування багатих туристів. Економічні зв’язки населення з сільською периферією здійснювались через торги і ярмарки, що відбувались у точно визначені дні.
     В процесі капіталістичного розвитку поряд з нагромадженням багатств у руках підприємців йшов процес зубожіння трудящих. Сколе не було винятком у цьому плані. Особливо тяжким було становище прикарпатських лісорубів фірми Гределя, яка мала близько 2000 робітників і проводила заготівлі лісу в районі Сколого. Робітники працювали по 10—12 годин у день, заробляючи 1—2 злотих. Барон Гредель випускав свої власні грошові знаки, якими розраховувався з робітниками і за які можна було купувати лише в крамницях його фірми дорогі і недоброякісні товари.
     У відповідь на нещадну експлуатацію трудящі все активніше включалися в революційну боротьбу; на початку XX століття вона проходила під впливом першої російської революції. З—6 вересня 1907 року в Сколому відбувся один з найбільших у Галичині страйків. Понад 800 робітників заводів Гределя і Шмідта застрайкували, вимагаючи підвищення заробітної плати, відновлення на роботі безпідставно звільнених робітників. Страйкували і робітники каменоломень²¹.
     З початком першої світової війни економіка міста стала занепадати; в 1914 році перестала діяти сірникова фабрика, збільшилось безробіття. Зросли ціни на продовольчі та промислові товари.
     У вересні 1914 року в Сколе ввійшли російські війська. Звичайно, треба мати на увазі неоднорідність російської армії, агресивні наміри російського імперіалізму щодо Галичини. Але в особі простих російських солдатів трудящі Галичини зустрічали братів. З великою симпатією згадують старі жителі Сколого російських солдатів, які по-братньому здружились з населенням, допомагали йому харчами, одягом.
     Після відходу російської армії австрійські війська вчинили розправу над населенням, яке симпатизувало росіянам. Здійснювались реквізиції продовольства і хатнього майна, що носили характер прямого грабунку.
     Військово-поліцейський терор проти населення супроводжувався посиленням національного гноблення. Навіть написи українською мовою на залізничних станціях були замінені польськими і німецькими. Українська мова заборонялась і в школах. Так австрійський уряд і панівна польська верхівка в Галичині використовували воєнний стан для германізації і полонізації краю.

1  F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, Lwów, 1891, стор.17.
2  Газ. «Прикарпатська правда», 12 листопада 1964р.
3  F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, стор.58.
4  F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, стор.55,79,80.
5  Львівська державна наукова бібліотека. Відділ рукописів, фонд Осолінських, №2408.
6  В.Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті (XVII—XVIII ct.),1962,стор.178.
7  F.Рарее.Skole і Tucholszczyzna, стор.99.
8  Ф.І.Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту,1961,стор.135.
9  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.87, спр.499, арк.106—113; спр.501, арк.20,32—33,108.
10 Ів.Франко. Твори, т.19, стор.633.
11 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.87, спр.499, арк.32—44.
12 М.Устиянович. Месть верховинця, Львів, 1874, стор.8.
13 Ф.Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту, стор. 133—139.
14 ЦДЇА УРСР у м.Львові, ф.488, оп.1, спр.344.
15 Там же, спр.387—388,344.
16 Львівська Наукова бібліотека. Відділ рукописів, фонд Шнейдера, № 8—53.
17 «З історії західноукраїнських земель»,1958, ч.З, стор.13.
18 Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, Warszawa, 1889, t.X, стор.680.
19 Skorowidz przemysłowo-handlowy, стор.362—367.
20 Przewodnik po Beskidach Wschodnich, t.I, cz.1, стор.157.
21 3 історії західноукраїнських земель, вип.V,1960, стор.127.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )