Комарно

     Комарно (до 1992 року — Комарне) — місто районного підпорядкування Городоцького району Львівської області. Розташоване на річці Верещиці (притоці Дністра), за 45 км від Львова і за 18 км від Городка. Відстань до найближчої залізничної станції Комарне—Бучали — 4 км.
     На території сучасного міста в 1936 році археологи розкопали курган кам’яної доби (кінець III тисячоліття до н. е.) і виявили пам’ятки давньоруського часу (XI—XIII століття)¹.
     Місто виникло в XII—XIII столітті, тобто в період встановлення феодального ладу на Русі. Назва його походить від слова «комарі», бо в давнину ця місцевість була дуже заболоченою і над нею кишіли комарі.
     У XV столітті Комарне належало воєводі земель руських Станіславу з Ходча. В 1473 році він добився від польського короля Казимира Ягеллонського переведення міста з руського права на магдебурзьке. У цьому ж році польські магнати побудували в Комарному замок. Один раз на рік тут відбувалися великі ярмарки, а кожного тижня — базари. Від проїжджих тут збирали мито — з товарів і худоби, а від прасолів — так звані топкові оплати, які вираховувались відповідно до кількості формових кусків солі².
     Крім замку, тут у 1473 році побудували дерев’яний костьол³. Замок і костьол протягом кількох століть були осередками національного, соціального і релігійного гноблення трудящих, вогнищами католицької реакції не тільки у місті, а й в усьому Комарнівському ключі.
     У 1-й половині XVI століття власником міста став Оттон з Ходжа, а згодом — Ян Мелецький. Приблизно в 1590 році комарнівський маєток успадкував Ян Остророг, який одружився з дочкою Мелецького. Комарне належало також магнатам Вишневецьким, Огінським⁴ і , нарешті,— Лянцкоронським.
     Під час народного руху в Галичині у 1648 році комарнівський замок і укріплення стали надійним опорним пунктом, в якому переховувались в грізну годину шляхта і орендарі з навколишніх міст і навіть з Роздолу⁵.
     В 1524 році на місто напали турки. Вдруге турецько-татарські орди захопили місто у 1672 році. Під Комарном вони зігнали велику кількість людей, захоплених в ясир, але поневолити їх ворогам не вдалося. Ворожа навала (понад 10 тис. чол.), якою командував Нуредін-Султан, була розгромлена військом Речі Посполитої, в складі якого було чимало українців.
     Велику участь у цій битві брали і місцеві жителі, які, шукаючи порятунку, заховались разом з худобою на болотах. Вони захопили греблю та перекопали її ровом і закидали його дровами. Після бою татари хотіли скористатися з греблі — переправитись через неї на другу сторону ставка. Але селяни загородили тут шлях. Коли вороги кинулись на болота і луки, селяни зненацька відкрили греблю на ставку і затопили все навколо. Татарські орди змушені були відступати і були розбиті під Рудками і Бенковою Вишнею⁶.
     Часті напади татар, соціальний і національний гніт призводили до занепаду міста. В Комарному, як і в інших містах Галичини, слабо розвивалась торгівля і промисли. Селяни мусили виконувати повинність на користь феодала-власника, платити різні податки: «подимне» — 15 грошей, або півзлотого (від «диму», тобто кожного двора), «поголовне» — від кожного окремого мешканця та інші.
     У місті постійно точилася соціальна боротьба — між убогим міським населенням, незаможними передміщанами, ремісниками і багатою патриціальною верхівкою — бургомістром, війтом, багатими купцями та іншими гнобителями.
     Важкий національний і релігійний гніт терпіло зокрема українське населення Комарного, яке становило більшість мешканців міста. Багаті патриції його витіснили на передмістя. Українські міщани були позбавлені участі в міському самоврядуванні, на них наклали важкі повинності. Так, у 1682 році польська шляхта, за наказом перемишльського епіскопа Вінницького напала на православну церкву в Комарному в той час, коли священик І. Ревенець саме служив обідню, і намагалася його вбити. Тільки завдяки кмітливості парафіян священикові вдалося врятуватися від смерті. Його переодягли в жіноче вбрання і потай вивели. Тоді знавісніла шляхта накинулась на людей — почала їх бити й катувати. Церкву було закрито для передачі уніатам⁷.
     Українське населення міста захищало свої права перед наступом фанатичного католицизму і багатих патриціїв з допомогою братства, заснованого в 1592 ропі. Братство мало свій статут. В ньому згуртовувалися найбільш активні і опозиційно настроєні проти міської влади українські міщани. Вони відкрили в місті школу, яка була опорою боротьби з католиками⁸. Крім братства українських міщан, яке діяло в центрі міста, існувало братство також і на передмісті, при церкві Трійці⁹.
     Щоб налякати селянство і відвернути його від активної боротьби, польська шляхта привела в Комарне 4 в’язнів — учасників народно-визвольного антифеодального повстання — Коліївщини. 13 вересня 1768 року їх повісили на міському комарнівському ринку. Серед них були гайдамаки — Максим (з Прещаківки), Сава (з Солопівки), Федір Коваленко (з Журавки), Іван Андрушків (із Бузикевич) — всі із Правобережної України — Смілянщини¹⁰. Свідками страти були міщани Комарного і селяни навколишніх сіл, яких зігнали сюди на це «видовисько».
     Наприкінці XVIII століття, коли Галичина перейшла під владу Австрії, Комарне стало центром магнатського маєтку. В місті продовжують розвиватися ремесла. Тут, зокрема, діяв цех по виробництву сукна та інші. Але зростання дорожнечі, спричинене неврожаями, татарськими нападами, цеховими обмеженнями, ремісничою роздробленістю, призводило до зубожіння майстрів, які мусили шукати сторонніх заробітків.
     У XVI—XVII століттях у місті виникають нові види ремесел: гончарство, бондарство та інші. Кількість ремісників невпинно зростала. Якщо в 1578 році їх налічувалось 19¹¹, то в першій чверті XIX століття одних лише ткачів, об’єднаних у цехи, було — 219, а шевців — 147. На вироби комарнівських ткачів був значний попит на ринку; вони навіть експортувалися за кордон, зокрема у Відень¹².
     Розвиток ремесел позначився на доходах комарнівської домінії. За даними інвентаря, її прибуток у 1795—1813 рр. від міста Комарного і 7 фільварків у навколишніх селах становив 94,5—98,7 тис. польських злотих, у т. ч. від міста — 23,2 тис. злотих, а від оплати комарнівських цехів та від мита за перевезені товари — 10,1 тис. злотих.
     Комарнівські поміщики, заради великих доходів, організували виробництво грубого домотканого полотна (дреліхів), якого потребувала у великій кількості австрійська армія. Доходи домінії від цього ремесла в 1801 році становили 2092 злотих (9 проц. доходів домінії у Комарному)¹³. Граф-магнат, закабалюючи ремісників, перетворював їх у надомних ткачів шляхетської мануфактури. Це теж зумовило занепад ткацького ремесла. Наприкінці XIX століття спостерігається дальший розвиток міського ремесла, поступово відроджується ткацький промисел. У 1885 році в місті було створене товариство ткачів. На той час було мало міст і містечок в Галичині, які могли б у галузі ремесла і торгівлі конкурувати з Комарним. Майже у кожній хаті Комарного займалися виробництвом полотна, гончарних, бондарських та інших виробів¹⁴.  
     Комарнівські майстри славилися зокрема виробами з дерева, шкіри, глини, лози тощо. В місті налічувалось 10 олійниць. Муляри з Комарного працювали у Львові, Стриї, Самборі.
     Помітну галузь виробництва становило також товарне садівництво. З комарнівських садів вивозили на продаж багато фруктів. У 1875 році Комарне мало від них прибуток на суму 12 тис. золотих ринських¹⁵.
     Крім ремесла, міщани займалися хліборобством, але переважно не на своїй, а на панській землі. Так, у 1813 році магнатські кріпаки з Комарного відробили в маєтку графа Михайла Огінського 2538 днів тяглової і 3624 пішої панщини¹⁶. Кріпаків експлуатувало також католицьке духівництво. Наприклад, на початку XIX століття 10 передміщан з Комарного і 5 селян з села Хлопів (тепер — Переможного) відробляли 728 днів тяглової і 208 днів пішої панщини на рік в господарстві комарнівського пароха¹⁷.
     Після окупації Західної України австрійськими військами становище населення міста не поліпшилося. Панщина залишилась основною формою феодальних повинностей.
     Поміщик Лянцкоронський, прибравши до своїх рук величезні земельні багатства, жорстоко експлуатував селянську бідноту. В його маєтках селяни мусили задарма обробляти землю за право користування сіножатями. Тут було заведено такий порядок: поміщик дозволяв користуватися сіножатями тільки тим селянам, яких він приймав у свою «спілку». Селяни косили сіно за третю копицю, а отаву — за другу. А за те, що пан приймав селянина у «спілку», той зобов’язувався зібрати своїми силами морг збіжжя, накопати 20 корців картоплі, 10 корців буряків і тричі обробити півморга буряків. За право косити сіно від копи селяни навіть мусили корчувати ліс.
     Про ті страшні часи згадує один із комарнівських селян: «Була то, добрі люди, дуже тяжка неволя. Гірко тоді було хлопам і руським і польським мазурам жити. Хлоп-бідачисько, чи літо, чи зима, все мусить на пана-дідича робити, за що не тільки жодної плати, але й не раз і доброго слова не чув. Противно від посіпак звірських буки яко заплату за свою тяжку працю доставати, і не було де за ту кривду пожалуватись, бо і суд був панський»¹⁸.
     Жорстока експлуатація кріпаків призвела до серйозних антифеодальних заворушень у Комарнівському ключі. В березні 1816 року довірений графа Лянцкоронського в листі до нього повідомляв, що «в Комарному знову відновлено цілковитий спокій». Але селяни бунтували і далі. Від пасивного протесту вони переходили до відкритих виступів проти шляхти.
     В 1817—1818 рр. урядова комісія в Комарному розглядала скарги селян і умовляла їх «по-доброму» виконувати патентові і непатентові повинності. Але це не дало бажаних наслідків. Тоді в місто прибула військова команда, яка примусила бунтівників скоритись. Проте в 1819 році у Комарному вибухнуло селянське повстання, яке привернуло до себе увагу навіть уряду австрійської столиці. Губернатор Галичини Гауер наприкінці 1819 року доповідав в надвірну канцелярію про селянське повстання у комарнівській домінії, звідки дістав розпорядження «вжити необхідних заходів», арештувати призвідців бунту і якнайшвидше піддати їх належному покаранню¹⁹.
     Значного піднесення селянський рух у Комарному набув у 1822 році. Селяни перестали підкорятися поміщикам і відмовились виконувати панщину та інші повинності. Австрійський уряд вжив заходів, щоб придушити виступ селян. У Комарнівський ключ прибуло 2 ескадрони кавалерії та 2 роти піхоти, які вчинили розправу над селянами і пограбували їх²⁰.
     Великий вплив на Комарне мав виступ селян маєтку Горожана, які 21 лютого 1846 року розправилися з шляхтою, припинили відбувати панщину та інші повинності. Відгукнувшись на ці події, селяни маєтку Комарного теж відмовились відробляти панщину. Мандатор Медзиховський у своєму листі від 1 березня 1846 року повідомляв графа Лянцкоронського, що в Комарнівському ключі після подій у Горожані «серед підданих поширилося невдоволення, недовір’я до двірських службовців, непокора»²¹.
     Заворушення серед комарнівських селян особливо посилилося після того, як 2 березня в Комарному було арештовано двірських службовців — Крокошинського, Горошкевича, Павловського і Стража, запідозрених у зв’язку з польськими підпільними організаціями. В Комарному, писав у той час В. Цемірський, «страшно бушує, погрози страшні, досить якого-небудь приводу, щоб вибухнуло. Про панщину не можна й думати. Виходить ледве по кілька чоловік»²².
     Своєрідною формою боротьби у Комарному проти гніту і насильства поміщиків було захоплення міщанами панського лісу. Вони рубали панський березняк, що призвело до процесу з власником домінії²³.
     Міщани відмовились ремонтувати дороги, копати канави та відробляти інші повинності. Тоді мандатор викликав військову команду, і непокірних силою примусили виконувати ще й шарваркові роботи, крім панщини²⁴.
     В переддень скасування кріпацтва в Комарному налічувалось 586 сімей панщинних підданих, яким належало 1107 моргів землі. 7 із них мали по 10—16 моргів, 384 — по 1—9 і 195 — менше як по 0,5 морга. Решта були безземельними. Панщинні повинності за рік становили 296 корців вівса і грошовий чинш, який дорівнював 70 проц. грошової вартості всіх повинностей. Викуп з панщини підданих Комарного був визначений у сумі 17 940 флоринів. Після скасування панщини у Лянцкоронського залишилося 14055 моргів землі, тобто на 1820 моргів більше, ніж у всіх селян.
     Комарне було центром великої домінії графа Лянцкоронського, до якої входило, крім міста, 18 суміжних сіл, де проживало 2750 підданих. Вони на домінікальних фільварках виконували щорічно 62 тис. тяглових і 21 тис. піших днів, пряли 10 тис. метрів волокна.
     Про тяжке економічне становище селян Комарного газета «Пролом» писала: «Народ в нашій окресності находиться в крайнє нужденному положенні. Уже теперішні податки не може він платити, а що буде пізніше, коли введено буде в життя новий, тобто вищий грунтовий і домовий податки, які для наших селян майже подвоєні»²⁵.
     Мешканці Комарного жили в темряві і злиднях. Понад 80 проц. селян і міщан були неграмотними. Коли постало питання про організацію тут школи в 1815 році, то управитель фільварку домінії з Комарного писав: «Було б дуже добре, якби ми могли уникнути заснування школи у Комарному, бо це ні до чого доброго не веде»²⁶. Правда, під тиском громадськості в місті створили дві парафіальні школи (католицьку і уніатську), але в них налічувалось лише 110 учнів, тоді як дітей, які мали вчитися, було 1280²⁷.
     Селяни і міщани вели рішучу боротьбу за свої права і незалежність. Характерними з цього погляду є активні дії селян Комарного під час виборів до австрійського парламенту. Граф Лянцкоронський, який балотувався до сейму в 1888 році, та його поплічники зробили все можливе, щоб провалити українського кандидата з Комарного. І вони добилися свого. Але яким чином? Шляхом різного роду махінацій, зокрема, підкупу виборців. Газета «Діло» з цього приводу писала: «В будинку Майлеха були напої і закуски для тих, хто виявляв бажання проголосувати за Лянцкоронського. Все говорило про те, що «русина до парламенту бояться взяти»²⁸. А ось що писала про повітові вибори газета «Русское слово»: «Не надійся ж, бідний селянине, із нової повітової ради користі. Тано (дешево) вона вибрана, бо декотрі виборці продалися за два келішки горілки. Біда нам, темним і не знающим пильнувати власного інтересу»²⁹.
     До таких же дій вдалися реакційні сили і під час виборів у 1897 році, коли І. Я. Франка висунули кандидатом до австрійського парламенту. Найбруднішими методами робилося все можливе, щоб зірвати передвиборні виступи І. Я. Франка. Але народні виборці за будь-яку ціну вирішили відстояти свого «мужицького посла». Дуже показовими в цьому є події у Комарному. Місцеві власті, а також управитель маєтків графа Лянцкоронського прагнули підмінити кандидатуру І. Франка своїм ставлеником. З цією метою вибори від 4-ї та 5-ї курій зволікалися. Обурені діями властей мешканці міста, очолювані робітниками Г. Бариляком та І. Ткачиком рішуче виступили проти зволікання властями проведення виборів і намагались не допускати виборчих шахрайств. Вони побили бургомістра і управителя, захопили виборчу документацію та печатку, прогнали членів урядової виборчої комісії, вигукуючи: «Тепер забирайтеся, тепер урядниками — ми!» Місцеві власті не змогли власними силами навести порядку, для придушення виступу викликали війська³⁰.
     Про пі події дізнався І. Я. Франко і у квітні 1897 року відвідав Комарне. Незважаючи на численні перешкоди, які чинила уніатська церква, польські націоналісти, на боці яких були солдати і жандарми, він все-таки виступив з промовою, в якій обстоював виборчі права народу.
     Виборча боротьба мала велике значення. Це був один із рішучих ударів мас по реакційній виборчій системі. Критикуючи міністра внутрішніх справ графа Казиміра Бадені, який заявив, що вибори в Галичині відбуваються цілком легально, І. Я. Франко писав: «І це в ту саму пору, коли біля моїх вікон у Львові день-у-день водили десятки закованих давидівських селян (Давидів — село під Львовом, мазурська колонія, але там живуть і українці), яких тягнено до в’язниці за вбивство виборчого комісара, коли до мене — хворого, немічного і розбитого — день-у-день і ніч-у-ніч надбігали розполохані «легальністю» виборів міщани й селяни то з Комарного, то з Цеброва, то з Мостиського, то з Перемишльського, то з бог-зна з яких інших повітів, благаючи поради й бодай, захисту, переночувати та прогодувати їх кілька днів, поки минуть страховища легальних виборів»³¹.

1   Нові археологічні набутки музею НТШ. Записки наукового товариства ім. Шевченка у Львові, 1937, стор. 5.
2   М.Baliński, Т.Lipiński. Starożytna Polska, t. II, cz. II, Warszawa, 1845,стор. 573.
3   Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, 1883, стор. 301—304.
4   M.Baliński, T.Lipiński, Starożytna Polska, стор. 574.
5   Жерела до історії України—Руси, Львів, 1898, т. IV, стор. 127—128—348.
6   Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, t. IV, стор. 304.
7   A.С.Петрушевич. Сводная Галицко-Русская летопись с 1600 по 1700 год,т.І,ч.І,Львів, 1874,стор. 48.
8   Я.Д.Ісаєвич. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст.,1962,стор.37, 38.
9   Бібліотека народова у Варшаві. Збірка перемишльської уніатської капітули, рукопис 2900, арк. 1.
10 Вестник Юго-Западной и западной России, т. І,1863, сентябрь, стор. 68.
11 «Źródła dziejowe», t. 18, Warszawa, 1902, стор. 61.
12 Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, t. IV, стор. 302.
13 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. І, спр. 352.
14 Газ.«Діло», 1888, № 282.
15 M.М.Кравець. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст., Львів, 1964, стор. 42.
16 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 1, спр. 581.
17 Ф.І.Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту, стор. 26.
18 Газ. «Батьківщина», 1887, № 31.
19 М.Герасименко. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства, 1961, стор. 260.
20 Ф.І.Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту, стор. 120—121.
21 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 1, спр. 3619, арк. 157.
22 3 історії західноукраїнських земель. Вип. 5,1960, стор. 45—46.
23 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 493, оп. 1, спр. 21, арк. 15.
24 Там же, ф. 181, оп. 1, спр. 3567, арк. 16.
25 Газ. «Пролом», 1881, № 7.
26 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 1, спр. 567, арк. 25.
27 Шематизм народних училищ Консисторіи Перемискої Рускої, 1853, стор. 24.
28 Газ. «Діло», 1888, № 188.
29 Газ. «Русское слово», 1891, № 33.
30 M.M.Кравець. Селянство Східної Галичини в другій половині XIX століття, стор. 188.
31 Літературно-науковий вісник, Львів, 1906, кн. 1.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )